– Це неправда! Неправда! – кричав Сашко, витираючи сльози. – Ви брешете! Брешете!
Він утік до кімнати, впав на ліжко і довго-довго плакав, зарившись обличчям у подушку.
Сашко жив у дитбудинку вже рік. Його, переляканого, заплаканого і дуже брудного, привіз туди міліціонер. Він усю дорогу був лагідний із ним, гладив по голові і, зітхаючи, примовляв:
– Ех ти, бідолахо…
Мабуть, тому Сашко міліціонера не боявся, а тільки тривожно зазирав в очі й тихо просив:
– Дядьку, коли мама з лікарні повернеться, скажи їй, де я.
– Все буде добре, хлопче, – відповів міліціонер, чомусь відводячи вбік свій погляд.
Пройшов цілий рік, а звістки від мами так і не було. Сашко чекав, терпляче зносячи всі образи й побої старших хлопців. Він не плакав і не скаржився. Він чекав, що одного разу відчиняться двері й увійде мама. Вона обійме його, візьме на руки і понесе додому. Але мама не приходила. А сьогодні…
Сьогодні до ігрової кімнати прийшли якісь люди. Вони почали розглядати дітей. Малюки відразу оточили їх і почали, перебиваючи один одного, просити: «Візьми мене, мамо».
Старші хлопчики стояли осторонь і, насупившись, понуро дивилися на незнайомців. Вони вже знали, навіщо прийшли ці люди. Незнайомі люди приходили і раніше. Після таких візитів хтось із малюків знаходив нову сім’ю. Але їх, тих, хто був дорослішим, ніхто ніколи не брав. Вибирали тільки малюків.
Сашко не підбіг до незнайомців, хоч і вважався ще «малюком», він стояв біля вікна і сумно дивився на дітей.
Жінка щось тихо прошепотіла на вухо чоловікові, і він уважно подивився на Сашка. Потім вони також тихо щось сказали директору, вказуючи очима на Сашка.
Нарешті, вони вийшли, і дітлахи відразу заспокоїлися. Тільки хлопці похмуро поглядали на Сашка. В їхніх очах можна було прочитати і заздрість, і зневагу, і навіть побачити сльози відчаю.
Потім прийшла няня і відвела Сашка до директора.
Директор ставив йому різні запитання, потім погладив Сашка по голові й попросив почекати в коридорі.
Сашко не розумів, чому його викликали і що потрібно було цим людям. Він стояв, притулившись до стіни, і в його грудях болем озивалася туга.
– А може… – як маленький теплий вогник, спалахнула надія, – а може, мама попросила цих дядечка і тітоньку приїхати за мною? А може, вона ще хвора і не може сама приїхати?
Його маленьке серденько схвильовано забилося, мов переляканий горобчик.
«Матуся» – це слово, як ніжний дотик материнської руки до його щоки. Яка вона тепер, мама? Сашко смутно пам’ятав лагідне бліде обличчя, по якому текли сльози, і м’які губи, які торкалися його чола. Зате він добре пам’ятав обличчя батька, злі чорні очі, червоні щоки і скуйовджене волосся, а ще – запах вина. Цей запах і образ батька жили в його пам’яті разом…
У коридорі гуляв протяг. Це нянечки провітрювали спальні кімнати. І якби не протяг, Сашко так ніколи і не почув би ті страшні слова. Протяг прочинив двері кабінету і…
– Хлопчик дуже замкнутий, нетовариський, – казав директор, – і не дивно: на його очах п’яний батько зарізав матір. Добре, хоч недовго бідолаха мучилася – померла дорогою до лікарні…
Сашко довго кричав. Тільки після того, як медсестра йому щось вколола, затих.
Сон був важким і неспокійним. Сашко скрикував, стогнав і скидав із себе ковдру.
Тільки через тиждень Сашко почав їсти. Нянечки потай витирали сльози, дивлячись на його змарніле, бліде личко.
Хлопець не озлобився, але став ще більш замкнутий. Довго стояв біля вікна і дивився на дорогу. Він чекав.
Одного разу дітей повели до актової зали. Малюки здивовано запитували: «Сьогодні свято? Нам дадуть цукерки?» Нянечки нічого не відповідали, тільки знизували плечима. Коли всі посідали, директор оголосив:
– Дорогі діти, – сказав він, – до нас приїхали гості, вони покажуть вам лялькову виставу, а потім обіцяли сюрприз.
Вистава була такою веселою, що навіть Сашко сміявся. Смішний цар увесь час шукав Бога, і не знаходив його. Тільки пастушок Іванко зміг пояснити цареві, де і як можна знайти Бога. Після вистави виявилося, що цар так і не зрозумів, де можна знайти Бога, і діти самі намагалися пояснити йому, як же Його знайти. Цар виявився дуже примхливим і немудрим, тому весь час погрожував усіх дітей стратити.
Це було смішно і весело.
Після вистави був сюрприз. О, який же це був смачний сюрприз! У кожному пакетику лежали цукерки, печиво, апельсини. Але був там і особливо смачний шматок домашнього пирога з сиром. Від нього так пахло домашнім затишком.
Гості довго ще розмовляли з дітьми, гладили голівки малюків, які обліпили їх, мов бджілки мед. Навіть Сашко підійшов, і його теж по-материнськи погладили по голівці. Давно хлопчику не було так добре, так радісно. Це були якісь інші, особливі люди. Вони говорили спокійно і лагідно, постійно розповідали про Бога, Який дуже любить дітей, в їх очах світилася доброта та любов.
Після їх від’їзду в дитбудинку стало так сумно, наче сонечко, посвітивши трохи, сховалося за хмарами.
Ще довго діти згадували нерозумні жарти царя і його смішну погрозу всіх стратити, згадували домашній пиріг і співали пісеньку з вистави. Але життя в дитбудинку поступово знову ставало нудним та одноманітним.
Сашко посмутнішав. Він думав про маму, про Бога, Який, виявляється, любить усіх дітей; думав і про себе. Це були нові, незвичні та якісь дорослі думки. Любов невидимого і незнайомого Отця, Який живе десь на небесах і знає все про нього, Сашка – зігрівала зболене сердечко.
Цей вечір нічим не відрізнявся від інших, хіба що за вікном шумів дощ. У спальні няня вимкнула світло, і невдовзі було лише чути, як сопуть дитячі носи. Сашко не спав. Він намагався пригадати мамине обличчя і не міг. «Боже, – благав він, – якщо Ти справді любиш мене, поверни мені маму. Я буду завжди слухняним і добрим хлопчиком, я буду допомагати їй у всьому. Навіть якщо вона хвора і не може ходити, я все буду робити за неї, тільки поверни мені маму. Я ніколи не буду засмучувати Тебе поганою поведінкою, буду все робити, що Ти скажеш, тільки поверни мені, будь ласка, маму». Сашко заплакав, сховавшись з головою під ковдрою. Так він і заснув. Тільки пізно вночі чергова няня, обходячи спальні, поправила ковдру. Вона тихо зітхнула, побачивши сльози на його обличчі.
Вранці на вулиці засяяло яскраве сонечко, весело защебетали птахи, лагідно зашелестіло листя на деревах. У кімнатах стало світліше і тепліше. Сашко відчув тепло і радість від нового весняного дня. Щось змінилося – ні, він сам змінився. Тепер він твердо вірив, що він не один, що мама прийде.
– Ожив хлопчина, – сказала одна няня іншій, дивлячись на Сашка.
І справді, Сашко жваво вовтузився з іншими хлопчиками, дзвінко сміявся і грався.
– Ти що такий веселий? – здивовано запитав найстарший хлопчик.
– За мною прийде моя мама, і я поїду з нею додому, – радісно сказав Сашко.
– Бреши-бреши. Не прийде. Всі знають, що твою мамку батько зарізав.
– Всі знають, але ніхто не знає, що мама вижила. Ось побачиш, вона приїде.
– Сьогодні? – хлопчисько глузливо засміявся.
– Сьогодні!
В їдальні вже закінчували обідати, коли почувся гудок автобуса.
– Ура! Театр приїхав!
Дітвора так і прилипла до вікон.
Двері автобуса відчинилися – і з нього вистрибнули молоді хлопці-актори. Вони почали розвантажувати ширму і коробки з ляльками.
– Обід ще не завершено, – суворо сказала директор.
Діти розчаровано сіли на свої стільчики і неохоче доїдали свій убогий обід. Але всьому настає кінець. Обід закінчився, проте встати з-за столу нікому не дозволили.
– Зараз вам наші гості роздадуть солодощі.
У дверях з’явилися дві дівчини. Вони несли коробки з цукерками. За ними з’явилася жінка, яка несла велику тацю, вкриту великим білим рушником.
– Мамо! Матусю!!! Я знав, що ти приїдеш за мною!!!
Це був Сашко. Він повис на шиї розгубленої жінки і, плачучи, цілував її щоки. Таця з гуркотом упала на підлогу.
– Маленький мій, – заплакала Люба, – ти сумував за мною, любий мій? Не плач, бачиш, я приїхала.
Дівчата здивовано перезирнулися. Вони добре знали Любу і її чоловіка. У них не було дітей. Вони любили одне одного, але бездітність засмучувала обох. Вся церква не раз молилася, щоб Господь послав їм дітей. Ось і вчора, у неділю, теж молилися про це.
Люба взяла на руки Сашка і віднесла його в автобус. Вони розмовляли, цілували і обіймали один одного, поки йшла вистава.
Потім Люба зайшла до директора і довго про щось із ним розмовляла.
Вийшовши з кабінету, вона сказала:
– Ти поїдеш зі мною сьогодні, потім я сюди ще раз приїду і заберу твої документи.
«Боже, який Ти добрий! Ти все зробив, як я просив», – шепотів, ковтаючи щасливі сльози, Сашко.
– Мамо, – запитав він уже в автобусі. – а татка вже випустили з в’язниці?
– З в’язниці? – розгубилася Люба. – Та ти що, наш тато у в’язниці не сидів.
– Але ж він тебе вдарив ножем у живіт?! Я сам бачив, як його міліціонери пов’язали і в машину посадили.
– Ні, синку, ти помилився – то був не твій тато, то був чужий чоловік. Твій тато дуже добрий. Ми давно просили Бога, щоб Він знайшов тебе. Тепер ми будемо разом.
– Завжди?
– Завжди.
Сашко третій рік живе в сім’ї Люби і Миколи. Він уміє дякувати Богові, ходить із мамою і татом до церкви. Звісно, трапляється, порушує обіцянку, яку дав колись Богові, але завжди просить вибачення і старається виправитися. Страшні події, які йому довелося пережити, потроху стираються з пам’яті. Нові батьки, як мовиться, душі в ньому не чують. Тепер важко впізнати в цьому усміхненому, чистенькому, гарно вдягненому хлопчику колись худющу, загнану, брудну дитину.
Бог подбав про нього.
Як би хотілося, щоб на землі більше не було дітей, які ночами кличуть своїх мам. Як би хотілося, щоб сльози на дитячих обличчях висохли, і посмішки осяяли їх личка!
