Погано, коли мама і тато далеко. Це Віталько зрозумів дуже швидко. Спершу він радів тому, що ніхто не буде його карати і примушувати вчитися. Але через тиждень йому стало якось незатишно, через два – тужливо, а через місяць він плакав після кожного маминого дзвінка. Вечорами він сумував. А бабуся, яка залишилася наглядати за ним, не могла замінити маму, і особливо тата. Хіба могла вона, старенька, прокататися з ним на велосипеді або пограти у волейбол, тим паче у футбол? До того ж вона постійно бурчала, мовляв, кинули дитину напризволяще, а самі за кордоном прохолоджуються.
Однак Віталько не припускав, що може бути ще гірше. А гірше стало, коли бабуся померла, а батьки не змогли навіть на похорон приїхати, бо господар, на якого вони працювали, не відпустив. Родичі найняли Віталькові няню, яка приходила вдень, і охоронця. Але няня не замінить маму, а охоронець – тата. Няня прибирала, готувала і прала, але була мовчазною. А Пал-Санич, так відрекомендувався охоронець, завжди сміявся і теревенив. Вечорами, коли няня йшла, і Віталько залишався з Пал-Саничем, робити було нічого. Охоронець нудьгувати не любив, тому невдовзі навчив хлопчика грати в доміно і шашки. За грою він, сміючись, казав:
– Ти, Віталію Семеновичу, будеш великою людиною, тебе всі будуть любити, всі будуть вклонятись. І це тому, що в тебе водяться великі грошики.
– Хіба мене через гроші люблять? – запитував хлопчик.
– А за що ж іще тебе любити? – дивувався охоронець, і, посміхаючись, додавав: – Іншого нічого немає. Ти ж просто пацан, яких тисячі.
Такі слова не подобалися Віталькові. Вони були якимись образливими. Але він знав, що далеко-далеко є мама і тато, які люблять його просто так, тому що він є, тому що він їх син. Але одного разу трапилася біда. Тітка, татова сестра, отримала листа, в якому було написано, що батьки Вітальки загинули під час аварії поїзда. Вона звільнила няню, вигнала охоронця, а хлопчика віддала до інтернату.
Більше не було нікого, хто б любив Віталька. Не було ні мами, ні тата, ні навіть мовчазної няні, ні скалозуба охоронця. В інтернаті було багато таких нелюбих нікому хлопчиків. Вони були дуже злі, постійно билися і сварилися, обзивали один одного поганими словами. І Віталько не витримав – через тиждень утік із притулку.
Він піхом дістався до будинку. Був пізній вечір, віконця рідного дому світилися. Але будинок був той – і не той: у дворі загавкала чужа люта вівчарка. Якийсь незнайомий вусатий чоловік відкрив двері й гаркнув у темряву: «Хто там?!» Хлопчик злякано відбіг від паркану. Не отримавши відповіді, вусач сердито грюкнув дверима. Віталько стояв у тіні, і по щоках текли сльози. Він нікому, нікому на світі не потрібний! Куди йти? Присів навпочіпки, обхопив голову руками і гірко заплакав. Злюка-пес знову загавкав. Цього разу вусань не обмежився запитанням, він узяв палицю і рішуче пішов до хвіртки. У Віталька не залишилося жодних сумнівів щодо його намірів, тому хлопчик стрімголов побіг геть від колись рідного дому. Він біг довго, і сили залишили його. Дуже хотілося їсти й пити. Ніч укутувала похмурим покривалом все довкола. Віталько згадав про сусідів, які завжди так тепло його зустрічали. Він кволо пішов назад у напрямку своєї вулиці. Ось і будинок сусідів. Віталько несміливо постукав у хвіртку. На гавкіт собаки вийшла тітка Шура, повнотіла усміхнена жінка. Вона визирнула з-за хвіртки і побачила нещасного хлопчика.
– Чого тобі? – тихо запитала вона.
– Тітко Шуро, я дуже втомився і хочу їсти. Впустіть мене до себе. А вранці я піду.
– Ти що?! Ти що?! Побачить твоя тітка, вона мене зі світу зживе. Йди собі. Он у тітки Клави запитай, може, вона прийме. А я не можу.
– Дайте хоч хлібця шматочок! – жалібно попросив хлопчик.
– Зараз, зараз, – заметушилася тітка Щура.
Через кілька хвилин вона вийшла і подала пакунок із їжею. І відразу ж зачинила хвіртку, не чекаючи подяки від хлопчика,
Він відійшов трохи від будинку, а потім зазирнув у пакет. Там був шматочок хліба і ще щось липке. Віталько витягнув усе і при світлі вуличного ліхтаря розгледів, що це шматок ковбаси. Запах від неї був дуже неприємний. Тепер було зрозуміло, чому ковбаса була липкою: вона давно зіпсувалася. Хліб теж був черствий, їсти ковбасу не можна було, щоб не отруїтися. Це хлопчик знав, тому що одного разу отруївся і добре пам’ятав, як це було. Як не хотілося їсти, але ковбасу довелося викинути. Хліб хоч і був черствим, та, все ж, його можна було з’їсти. Але в хлопців, коли вони ростуть, такий апетит – вовк позаздрить. Через хвилину знову хотілося їсти, а ще ставало прохолодно. І хлопчик пішов до будинку тітки Клави.
На його стукіт першим відгукнувся знайомий песик, потім вийшла і сама тітка Клава. Віталько знав, що сусідка найскупіша на вулиці, але дуже хотілося їсти, тому він зважився просити хліба та місця на ночівлю. Але тільки хлопчик вимовив: «Тітко Клаво…», як та накинулася на нього всією міццю свого голосу:
– Яка я тобі «тітка»! Бач, небіж знайшовся! Ану, дуй звідси! Нічого тут вештатися ночами! – і грюкнула хвірткою перед носом остовпілого хлопчика.
Опустивши голову і ковтаючи сльози, Віталько постояв трохи і далі побрів. У серці в нього було порожньо, він не бачив, куди йшов. Але шлунок наполегливо вимагав їстівного, мерзли спина і ноги. Віталько постукав ще в одні двері. Він не сподівався ні на що, тому що в цьому будинку жили бідні люди. Він часто з хлопцями сміявся над сином господаря, Мишком, і, траплялося, бив його за «правом» сильного і багатого. Постукав тому, що сил йти більше не було. «Що буде, те буде… Вони начебто віруючі, може, не проженуть. ..» – вирішив він.
Хвіртку відчинив батько Михайла. Віталько сидів на колоді, яка лежала біля хвіртки і слугувала за лаву всім бажаючим. Він утомлено підняв голову і подивився на сусіда. Той озирнувся: чи немає кого поблизу, хто б міг йому пояснити, звідки взявся цей хлопчик. І миттю все зрозумівши, не чекаючи пояснень, просто взяв його, Віталька, на руки і приніс додому.
– Ось, приймайте гостя! – сказав чоловік дружині і дітям. – Гість до вечері – від Бога гість.
– Ой! А я всю їжу на тарілки виклала, більше немає нічого, – сплеснула руками господиня.
– Ми поділимося. Дай-но, жінко, чисту тарілку, чашку і ложку. Ану, братці, накладайте гостеві, скільки не шкода. З миру по нитці – голому сорочка.
І тарілка пішла по колу. Кожен відокремив від своєї вечері стільки, скільки не шкода. І вийшла повна тарілка смачної гарячої каші. І хоча вона була без м’яса, а тільки полита олією із смаженою цибулею, смачніше цієї каші не було нічого на світі.
Віталько їв, наче жадібне вовченя. Він зігрівся від гарячої їжі, теплих посмішок, жартів і сміху. Потім пили чай із м’ятою, потім усі дружно прибирали: хто мив посуд, хто витирав стіл, хто підмітав підлогу. І ніхто ні натяком, ні жодним словом не згадав, що Віталько був раніше кривдником і гордовитим хлопцем. Бачачи, що гостя зморило, господиня швидко постелила постіль, вмила змучену дитину і поклала спати.
Так Віталько і залишився б у цій сім’ї, але сталося те, чого ні він сам, ні всі сусіди навіть не очікували. Через місяць приїхали Віталькові батьки – живі та неушкоджені. Виявилося, поліцейські записали їх у список загиблих, тому що знайшли сумку з документами поруч із загиблими чоловіком і жінкою. Але батьки були в іншому місті, вони чекали друзів і свої документи. Друзі загинули, а сумка залишилася лежати поруч із ними. От і вирішили ті, хто виносив поранених, що документи належать загиблим. Поки батьки шукали друзів і документи, минуло понад три тижні. Ось і довелося Віталькові побути цілий місяць сиротою при живих батьках.
У тітки Марії і дядька Веніямина він пробув два тижні, а Віталькові здавалося – два дні. З хлопчиками він швидко подружився. Життя в цій сім’ї було незвичайним. Всі були дружні й у роботі, і у відпочинку, багато співали й жартували. А пісні їх були духовними. Віталькові дуже вони сподобалися: тихі, сумні чи радісні – всі були або про Господа, або про життя. Вечорами разом читали Біблію. Віталько навчився молитися і співати псалми. Він ніяк не міг второпати, чому сусіди так не люблять цю сім’ю. Для нього вони стали рідними і дуже близькими людьми.
Але ось приїхали батьки. Тітка змушена була звільнити їх будинок і відповісти за те, як вона вчинила з племінником. Сусіди, які гнали хлопчика, тепер, підлещувалися до нього.
Віталько, звісно, детально розповів про свої пригоди, але просив батьків не лаяти нікого, тому що він давно всім простив. Але батько, насупившись, сказав:
– Лаятися і розбиратися не будемо, а от показати їм, хто вони, потрібно. Я дещо задумав.
Наступного дня всі родичі й уся вулиця отримали запрошення на свято, яке влаштовували батьки Віталька. «Свято на честь повернення сім’ї» – так було написано в запрошеннях. Час приходу гостей призначено на суботу в обід.
Суботній день настав тоді, коли у Вітальна закінчилося терпіння. Він так і не зміг вивідати в батька, що той задумав. Гостям, видно, також не терпілося подивитися на дивом уцілілу родину, тому майже ніхто не спізнився. У саду гостей чекали столики, накриті білими мереживними скатертинами. На столах був чудовий посуд: блискучі тарілки, супниці, наповнені їжею, чашки і блюдця, цукерниці та багато-багато іншого, все біле, мов сніг. Гості походжали алейками саду, чекаючи тих, хто спізнюється. Нарешті, господиня запросила всіх сісти до столиків. Вітальчин батько встав і сказав таке:
– Я дякую вам, що ви прийняли наше запрошення і прийшли на наше сімейне свято. Я знаю, що ви завжди були нашими добрими сусідами і у важку хвилину допомогли нашому хлопчику і нам. Ми з дружиною вирішили віддячити всім по заслузі. Смачного!
Гості, радісно вигукуючи, відкрили свої супниці і… завмерли. У всіх супницях був борщ з їдальні інтернату, зі смердючою кислою капустою. Деякі розгубилися – та так і залишилися сидіти з кришками в руках. У сусідки Шури в супниці був тухлий шматок ковбаси і шматок черствого хліба, а в Клави і зовсім порожньо. Тільки сім’я Веніямина і Марії із задоволенням їли чудову печеню. А в таці виявився чудовий вершковий торт із кремовими трояндами.
Першим отямився товстий сусід Вікентій:
– Але ж, братці, і справді обід по заслузі.
– Але це ще не все, – сказав Вітальчин батько.
Сусіди завмерли.
– У всій цій історії є багато гарного: я познайомився з чудовою родиною, яка ділила останній шматок хліба з моїм сином; ми познайомилися з Тим, Хто нас зберіг, захистив і втішив у ці важкі дні. Це Ісус Христос, наш Господь. Він учив, що ми повинні прощати ворогам своїм, і не платити їм злом за зло, тому ми з дружиною оголошуємо вам: як Бог простив нам, так і ми прощаємо вам. Тому на знак нашого прощення ви отримаєте десерт.
І гостям подали торт, морозиво, цукерки та фрукти. Ось таким був сюрприз, який приготував тато.
«Але ж тато правий, – подумав Віталько, – кожен отримає по заслузі, а хто попросить вибачення в Бога – отримає по милості. Так і дядько Веніямин каже».
