Осінній ранок у горах холодний. Важкі хмари висять низько. Мансур, вийшовши у двір, зіщулився. Холодне повітря пролазило за комір і в рукава хлопчикової курточки. Мансур щільніше запнув куртку й рішуче попрямував до загорожі годувати овець.
Вівці, побачивши хлопчика, замекали. Можна було б повести отару в гори на полонини, де ще залишалася зелена трава, але йшли дощі, і сель, рідина з землі, каміння і води, повзла вниз, завалюючи гірські дороги та пастуші стежки. У такий час ніхто не міг спуститися з гір і ніхто не міг піднятися в кишлак, маленьке селище таджицьких горян. Тому всі чоловіки і хлопці вирушили розчищати дорогу. А в кишлаку залишилися тільки жінки і діти. Мансур був старшим серед дітей, які залишилися, і тому вважав себе єдиним чоловіком у селищі. Він пишався своїм становищем – отож, коли почув звук мотора, то відразу вийшов дізнатися, у чому справа.
На кривій вуличці буксував автомобіль. Вже не видно було коліс, але впертий водій все ще намагався вирвати машину з липкого бруду.
– Стривайте! Я зараз допоможу вам, – гукнув Мансур.
Він побіг у двір, схопив лопату і став розгрібати бруд, звільняючи колеса. Цікаві жінки теж вийшли подивитися, що трапилося, і теж почали допомагати нещасливому водієві. Навіть малюки вибігли на дорогу, щоб допомогти. Вони носили сухі гілки і кидали їх під колеса. Так спільними зусиллями вдалося витягнути автомобіль.
Водій подякував усім і хотів уже їхати далі, але в горців не заведено відпускати подорожніх голодними. Мансур знав звичаї, тому покликав чоловіка пообідати з ними:
– Ходімо, мама чекає на вас, – сказав він.
– Ні, ходімо до нас, – навперебій заговорили жінки.
– Не знаю, як і віддячити вам, – сказав Рустам (так звали подорожнього). – Ви допомогли мені, а тепер ще й нагодувати хочете. Нехай Бог благословить вас за таку доброту і щедрість.
– Дякую за добре слово, – сказала мати Мансура. – Щоб нікого не образити, я запрошую всіх до нас. Пообідаємо і дізнаємося, що нового в світі, які вісті з міста Рустам привіз.
Жінки погодилися, що так було б для всіх краще. Невдовзі будинок Мансура наповнився людьми і ароматами, тому що кожна жінка принесла з собою щось смачненьке.
За обідом незнайомець розговорився. Він розповів трохи про себе, про нові події, які відбуваються в місті і, нарешті, про те, що привело його в гори:
– Ми хочемо вивезти дітей із задушливого міста, щоб вони все літо провели в горах, зміцніли, відпочили. Але поки що не знайшли відповідного місця для табору. Потрібно знайти його зараз, восени, щоб привезти будівельні матеріали для будиночків, розчистити і підготувати все, що потрібно, до приїзду дітей. Але сель не дає піднятися в гори.
– Я знаю таке місце, – закричав малий Алішер. – Ми з братом пасли овець у цьому місці. Там геологи раніше жили. Там є великий будинок і джерело, але… – Алішер зам’явся.
– Що таке, малий? – лагідно запитав Рустам.
– Там живе злий хлопчисько, – тихо сказав Ахмед.
– Хлопчик? Один живе в горах? – загомоніли жінки. – Чому ти не розповів нам про це? Всю осінь хлопчик жив там. Він, мабуть, помер з голоду.
– Він не помер. Я вчора був там, і він сварився зі мною.
– Чому ти не привів його до кишлаку?
– Я шукав його, але він втікав від мене. Тільки дражнився. Я гукав йому: «Ти, іди сюди!», він відповідав: «Ти, іди сюди». Я гукав: «Я тобі як дам, будеш знати!» Він відповідав те саме. Я гукав йому: «Гей, ти!», він відповідав «Гей, ти!» Я гукав: «Ти злий!», він теж гукав: «Ти злий!»
Одна маленька дівчинка здогадалася і боязко припустила:
– Ти хотів його побити, ось він від тебе і ховався.
– Правильно вона каже, – закричали навперебій хлопчаки.
Рустам підняв руку, вимагаючи тиші, і сказав:
– Поїдемо. Покажеш місце. А хлопчик… – він загадково посміхнувся і додав: – Хтозна, може, його й шукати не доведеться.
– Візьміть і мене, – попросив Мансур. – Я допоможу вам хлопця знайти.
І вони поїхали. Тільки раз чи два на дорозі заважало каміння, але Рустам зіштовхував його в прірву, і вони їхали далі.
Незабаром попереду показався табір геологів. Місце було безлюдним. Будиночок, де жили геологи, сумно дивився на гостей своїми порожніми вікнами-очицями.
– Яке чудове місце для табору, – захопився Рустам, – просто мрія!
– Давайте шукати хлопця, – згораючи від нетерплячки, запропонував Мансур.
– Ну що ж, ідіть, а я будинок огляну.
– Тільки ти не кричи, – сказав Мансур Алішерові, – а то злякаємо.
Скільки хлопчики не шукали, так і не змогли знайти таємничого хлопчика. Коли вони зовсім вже втомилися, Рустам підійшов до них і запитав:
– Ну як? Знайшли?
– Ні. Мабуть, він пішов, – зітхнули вони.
– Я так не думаю, – не погодився Рустам.
– Ви щось бачили? – схопилися Мансур і Алішер.
– Ні, але я про дещо здогадуюсь. Ану, Алішере, поклич хлопчика.
Алішер голосно закричав:
– Гей, ти!
І відразу почулося у відповідь:
– Гей, ти!
– Ну, от! Він знову дражниться. Зараз я-а-ак дам!
– Зараз я-а-ак дам! – знову пролунало у відповідь.
– Ні, так не піде, – зупинив хлопчика Рустам. – Ану, спробуй крикнути йому, що він добрий.
– Як я йому це скажу? Він же мені погрожує.
– А ти спробуй, – сказав Мансур, який почав здогадуватися в чому справа.
– Ну, гаразд. Гей, ти! Ти добрий! – ледь вимовляючи слова, крикнув Алішер.
– Гей, ти! Ти добрий! – несподівано пролунало у відповідь.
– Ха-ха-ха, – тримався за живіт Мансур. – Це ж луна!
– Тепер я і сам це зрозумів, – зніяковіло сказав Алішер.
– Найголовніше, що ти повинен був зрозуміти, – сказав Рустам, лагідно поплескавши хлопчину, – що як гукнеш, так і відгукнеться. І не лише в горах, але і з тими, з ким ти живеш, дружиш, кого знаєш і не знаєш. Хочеш отримати добро – сам роби добро. Ось ти мені допоміг знайти гарне місце для табору. А Мансур допоміг витягнути машину. І я хочу зробити добро, тому запрошую тебе і Мансура на літо до табору.
– Нас не пустять, – похилили голови хлопчики. – Ми повинні овець пасти.
– А ви в гості приходьте.
– Прийдемо, – зраділи хлопчики.
Коли настало літо, маленькі пастушки відвідували табір. Вони подружилися з дітьми з різних міст і сіл, але головне – вони подружилися з Ісусом.
Ось так добро породжує добро.
