«Не хочу нікуди йти», – сердито думав Семенко.
Але тато вже одягся і, насупивши брови, спостерігав, як син неохоче одягається.
До лікарні, де лікувалась мама, було далеко. Тому вони спершу їхали тролейбусом, потім – автобусом. Всю дорогу мовчали: тато сердився на Семенка, а Семенко – на тата. «Навіщо йти до лікарні, якщо однаково до мами не пускають», – сердито дивувався він.
Проте причиною Семенкового поганого настрою був не візит до лікарні, а братик, який народився п’ять днів тому і про якого ось уже декілька місяців тільки і велися вдома розмови. Для нього все було приготовано: чудове ліжечко з кольоровою ковдрочкою, іграшки, які Семенкові заборонялося чіпати, що особливо ображало хлопчика. І ось тепер вони удвох з татом щодня їздять відвідувати маму і малюка.
Тато захопив із собою великий букет білих троянд і згорток. Але Семенко вже з досвіду перших днів знав, що букет і згорток у тата не приймуть. Приймали тільки соки і фрукти, до того ж не всі. Але сьогодні вони не підійшли до віконця, де приймали передачі для мам. Тато повів Семенка до одних із дверей, де стояли такі ж щасливі й схвильовані татусі з пакунками і букетами в руках.
Вони трохи почекали, поки вийшла медсестра, яка запросила їх зайти всередину. А там на них чекав і приємний, і неприємний сюрприз. Семенко побачив усміхнену маму. Його знуджене серденько радісно забилося – він так скучив за мамою! Мама схопила Семенка, міцно обняла і почала цілувати щоки і лоб.
Семенко боявся дихати, щоб не сполохати своє маленьке щастя. Це був приємний сюрприз. Але ось зайшла медсестра зі згортком у руках. Мама, відразу забувши про Семенка, схопила пакунок і почала, посміхаючись, говорити лагідні слова і показувати малюка татові. Тато теж розчулено посміхався. Це вже був неприємний сюрприз. Семенові було сумно, бо раніше все було інакше. Цілували і обіймали його, гралися з ним, йому говорили лагідні слова, називали маленьким і гарненьким. А тепер тато каже, що він вже великий і що він, тато, не збирається сюсюкатися з ним, потурати його примхам.
Мама підійшла до Семенка і показала йому «скарб», навіть дозволила на хвилину потримати його. «Скарб» був червоним, пищав і пускав бульбашки, коли замовкав. Схоже йому, цьому «скарбу», не подобалося бути тісно загорнутим у теплі пелюшки. Семенко неприязно відсахнувся від брата. Тато докірливо похитав головою, а мама здивовано подивилася на синочка. Семенкові не хотілося засмучувати маму, але радіти появі молодшого брата було нестерпно. Він трохи потримав на руках галасливий згорток і швидко повернув мамі. Проте мама все ж засмутилася, хоч і намагалася це приховати.
Невдовзі вони вийшли. Тато гордо тримав маленького в блакитному згортку, у мами в руках – квіти, а Семенко не тримав нічого – хіба що руки в кишенях. Додому їхали на таксі. Таксист всю дорогу вітав з поповненням і розповідав, як він віз дружину з новонародженою дочкою, які пригоди під час цього шляху в нього трапилися, і про те, який він управний водій, тому що в тата з мамою немає ніяких пригод і неприємностей на шляху додому. Семенко страждав мовчки. Закінчився його час, тепер це галасливе червоне немовля зайняло його, Семенкове, місце в серці мами. Йому дуже хотілося плакати, але було соромно, тому що він вже великий. Сам тепер зрозумів, що великий хлопчик, бо зміг потримати на руках хай маленьку, але все ж таки людину.
Вдома Семенко пішов до своєї кімнати, сказавши, що його закачало в таксі. Тато і мама, звісно ж, відразу помітили, що з ним щось не те, але заплакав малюк, потім прийшли мамині подруги поглянути на «скарб», ще трохи згодом – сусіди та приятелі тата. Батькам було не до старшого сина.
А Семенко, сховавши лице в подушку, тихо плакав. Так і заснув, заплаканий, одягнений, обнявшись із улюбленим ведмедиком. Тільки пізно вночі мама дбайливо зняла з нього шорти і шкарпетки, вкрила сина простирадлом. Вона побачила мокрі вії і ніжно поцілувала його.
– Ми зовсім забули про Семенка, – сказала вона татові, тихо зачинивши двері до синової кімнати. – А він же ще маленький, і ми йому потрібні.
– Весь тиждень я намагався переконати його, що молодший брат – це чудово, що ми любимо обох синів однаково, але все марно. Впертий і егоїстичний – такий мій висновок! – сердито сказав тато.
– Він – дитина! – заперечила мама. – Його можна зрозуміти. Просто його потрібно вчити любити інших.
– Ось сама і спробуй, а я – пас.
– Давай помолимося, любий, Бог дасть нам мудрості. Ми зможемо разом із Ним подолати цю проблему.
Вони молилися, а Семенко спав і уві сні зрідка схлипував. Йому снилися погані сни, в яких він біг за мамою і ніяк не міг її наздогнати.
Наступного дня все повторилося знову. Приходили і відходили гості, які хотіли бачити нового члена сім’ї і привітати батьків. Мама розривалася між галасливим малюком, кухнею і гостями. Семенкові було її дуже шкода, і тому він намагався в усьому догодити мамі. Але настав вечір, і хлопчик знову опинився сам у своїй кімнаті, зі своїми невеселими думками. Він обняв ведмедика і жалібно заговорив:
– Ми з тобою залишилися самі. Ти завжди був зі мною і завжди будеш. Ти – вірний друг. Коли я стану таким великим, як тато, я і тоді буду дружити з тобою, і ніколи в мене не буде нікого, крім тебе, тому що тільки ти мене любиш, тільки ти мене розумієш.
Семенко притиснув ведмедика до своїх грудей і заснув. Він не бачив маму, яка стояла у дверях, і чула все те, що призначалося іграшковому ведмедикові.
– Це потрібно припинити, – сказала вона, тихо причинивши двері дитячої.
– Що? – здивовано запитав тато.
– Прийом гостей. Я не можу розірватися між обслуговуванням друзів і дітьми. Давай зателефонуємо тим, хто ще не прийшов, щоб поки що не приходили. Мені потрібно оговтатися, потрібно допомогти синові прийняти молодшого братика, потрібно приділяти увагу обом дітям.
– Добре, – погодився тато, – я зателефоную Красиковим і Морозовим, щоб вони поки що не приходили.
– Дякую, любий, – втомлено сказала мама.
Настав ранок, а потім і полудень, але гостей все не було, і це дуже тішило Семенка. Але більше за все він зрадів маминій пропозицій погуляти в парку після обіду. Семенко аж палав від нетерплячки, чекаючи обіду. Він увесь день був слухняний, мив за собою посуд, прибрав у своїй кімнаті, постарався зробити все, щоб цю прогулянку не відклали.
У парку було чудово. Сяяло післяобіднє сонечко, бавилися діти, на лавочках сиділи бабусі, няні й мами, гойдаючи візочки зі сплячими немовлятами. Семенкова мама не сіла на лаву, а пішла доріжкою вглиб парку.
– Хочеш повезти візочок? – запитала вона сина.
– А можна?
– Можна, якщо ти обіцяєш не робити з нього іграшку.
Семенко обіцяв. Везти візочок було неважко, він легко котився рівною доріжкою. Братик спав, тому вони могли розмовляти без перешкод.
– Давно ми з тобою не гуляли разом. Я так скучила, – сказала мама.
– Я теж, – відповів Семенко.
– Як чудово, що тепер у мене два сини. Славко підросте, і ви разом будете бавитися, гуляти в парку, кататися на велосипеді і робити багато доброго.
Семенко мовчав і похмуро дивився на сплячого Славу.
– Я дуже хочу, щоб ти полюбив брата, Семенку.
– Навіщо йому моя любов?! Хіба йому мало вашої любові? – спалахнувши, сказав Семен. – Я думав, ми погуляємо, як раніше, і будемо говорити про мене, але ти говориш і думаєш тільки про нього, – він кивнув у бік брата. – Він, тільки він потрібен тобі.
– Семенку, ми говоримо не про Славу, а про тебе. Ти повинен полюбити брата.
– А хто мене буде любити? Ти вже не помічаєш мене! Ти більше не любиш мене! Я тобі більше не потрібен, тобі потрібен лише Славко!
Мама взяла у свої долоні голівку Семенка і подивилася йому в очі.
– Семенку, що ти таке кажеш?! Хіба може мама не любити своїх дітей?! Хіба може в її серці не вистачити місця для всіх її діток?! Сонечко моє, у моєму серці багато місця і для тебе, і для Славка. Ви – як пальчики на одній руці: всі мої, жоден не можна відрізати – буде однаково боляче.
Мама обняла сина, Семенко пригорнувся до неї. І так вони довго стояли і плакали.
Наплакавшись, сіли на лаву і довго розмовляли про Семенка, про Славу, про тата і взагалі про життя.
Семенко був щасливий, навіть брат йому здавався гарним. Він вже трішки любив його. Адже в маминому серці є багато місця для них обох, а отже, їм не буде тісно. Семенко думав про це, і йому було радісно. Раптом він пригадав, що в недільній школі розповідали про серце Бога. Це було так схоже на те, що казала мама про своє серце. Значить, і в Божому серці достатньо місця і для нього, Семенка, і для Слави, і для мами, і для тата. Йому це стало зрозуміло тепер.
– Як добре! – вигукнув він.
– Ти про що? – посміхнулася мама.
– Це чудово, що для мене є місце у твоєму серці й у серці Бога!
– Ну треба ж, які в тебе висновки!
– Неправильні?
– Правильні! Я й не знала, що ти в мене такий розумничок!
Вони ще трохи погуляли, а потім настав час годувати Славка, тому довелося повертатися додому. Семенко із задоволенням допомагав мамі, а коли вона була зайнята на кухні й не чула, підійшов до ліжечка і сказав братикові:
– Нам тепер треба дружити, інакше в маминому серце буде безлад, якщо ми будемо сваритися.
Славко дивився на Семена і не відповідав, адже він не вмів розмовляти. Семенко твердо вирішив навчити Славу всьому, що сам уміє. Тоді вони наговоряться і награються разом. Він почав уявляти, як вони грають у «війну», як запускають змія, ганяють м’яч. «А що, мати молодшого брата не так уже й погано», – вирішив він.
Увечері тато запитав маму:
– Що ти з ним зробила? Він весь сяє, зі Славком возиться, не супиться і не вередує.
– Це не я, це Бог. Ми ж просили мудрості, ось Він і дав.
Потім вона додала:
– У Божому серці для нас всіх є місце. Він любить нас, дбає про те, щоб у нашій родині була згода. Тому Йому не однаково, що з нами відбувається.
– Ого! Та ти наче богослов.
– Це не я… Це Семенко так сказав. Тато з любов’ю подивився на Семенка. Ось який, виявляється, у нього син!
