Грицько зовсім замерз, він не відчував носа і пальців ніг. Ще б пак – на вулиці тридцять градусів морозу. Хоч він і в кожусі, і в хутряній шапці, і в унтах, але навіть у них на морозі довго не постоїш. А ще дуже хотілося їсти. Поруч мерзли мама і сестрички, Марійка і Світланка. Вони обнялися – так було тепліше. А Грицько соромився, адже негоже чоловікові з дівчатами обніматися, навіть якщо цьому чоловікові всього дев’ять років. Тому хлопчик швидше замерзав. Скільки мати не намагалася його обійняти – він відсувався. Так і замерзнути було недовго.
– Що це ви тут на вулиці мерзнете? – почули бідолахи голос Тамари, яка проходила повз них.
– Так господар наш напився – бешкетує. От і чекаємо, поки засне, – важко зітхнула Грицькова мати.
– Так замерзнете ж! Ану, за мною! – рішуче сказала жінка. Посинілі від холоду мати і діти радісно погодилися. Тамара привела їх у свій тепло теплий будиночок, що стояв на околиці.
Тамара – місцева, але довго жила в Якутську. У селище повернулася нещодавно.
Жителі її не впізнавали. Жінка була якась не така. Вона не говорила поганих слів, завжди була охайно одягнена, завжди привітна. Дому свого в неї не було, тому місцева влада виділила їй старенький будиночок, більше схожий на хлів. Тамара обклеїла стіни шпалерами, повісила полиці, застелила паперовими серветками, власноруч вирізаними з паперу для малювання. Чашка, ложка, каструлька і самовар – ось і весь її нехитрий скарб. Невдовзі до Тамари приїхала світловолоса тендітна дівчина, яка оселилася з нею. Подейкували, що дівчина з Молдови, але мало хто вірив, що мешканець півдня зможе вижити тут, у селищі Себян-Кюєль, де морози під п’ятдесят градусів, де світиться північне сяйво і мало сонця. Тому ніхто з селищних не вірив, що Оля – мешканка півдня. Зійшлися на тому, що вона, швидше за все, росіянка, сибірячка.
Ось у такий будинок потрапив Грицько з сестрами і матір’ю.
– Пийте чай. Не соромтеся, – частувала несподіваних гостей Оля. – А я вам зараз сушених абрикосів дам, спробуйте. Я привезла їх з дому, з Кишинева.
– Ой, то ви й справді молдаванка? – вигукнула Марійка, захоплено роздивляючись дівчину.
– Справді. А ось ще варення з айви. Беріть, не соромтеся. Це мені сестри подарували.
– А у вас багато сестер? – запитала Світланка, насилу вимовляючи слова, оскільки рот у неї був повний їжі.
– Дуже багато!
– Дві?
– Більше, – посміхнулася Ольга.
– Чотири?
– Більше.
– Сім? – широко розплющивши від подиву очі, запитала Світланка.
– Ще більше.
– Двадцять? – ризикнула втрутитися в розмову Марійка.
– Значно більше, – лукаво посміхалася Ольга.
Дівчата здивовано переглянулися і почали називати цифру за цифрою, в якій вже з’явилося три нулі в кінці. Але Оля все ще
дражнила дівчаток, не називаючи точної кількості своїх численних сестер. Нарешті вона зглянулася над ними і сказала:
– Я й сама не знаю, скільки в мене сестер і братів, тому що з кожним днем з’являються нові. Всі мої сестри і брати – християни. У нас один Батько – Бог! Ми допомагаємо і піклуємося один про одного.
– А-а-а, так ти з цих… – почав, було, Грицько, але мати цитьнула на нього, і хлопчик, опустивши голову, допив свій чай, не зронивши більше ні слова.
Але Оля не зніяковіла. Вона розповіла про те, що вірить у Бога, і що приїхала сюди, залишивши сонячну Молдавію, аби допомогти евенкам познайомитися з Богом.
Жінки довго говорили, а діти слухали їх розмову. Все почуте було таким не схожим на те, що вони знали і бачили.
Коли полягали спати на підлозі, де були покладені теплі шкури оленів, мати, не забувши зухвалого запитання Грицька, непомітно для господарів дала синові запотиличник, прошепотівши:
– Хочеш надворі ночувати, ледащо? Не запитуй дурниць!
Вранці їх розбудив шум, що доносився з вулиці. Найголосніше було чути хрипкий, ще п’яний крик Грицькового батька. Швидко одягнувшись, мешканці будиночка на околиці та їх гості вибігли на вулицю, щоб дізнатися, що трапилося. Грицьків батько кричав, ридаючи і розриваючи на собі сорочку.
– Що тут сталося? Кому потрібна допомога? – захекавшись від бігу, запитала Тамара.
– Я вби-и-ив! Я вби-и-ив! – безперестанку кричав Грицьків батько.
– Кого вбив? – лютим голосом запитала мати. – Знову нахлептався зранку? Недолугий! – мати не боялася зараз батька: на очах у людей він не буде буянити. І тепер вона насолоджувалася можливістю помститися за вчорашній вечір. – Кого вбив? Кажи!
Батько повернувся до неї – і завмер з відкритим ротом.
– Тебе вбив, – пробелькотів якось невпевнено.
Раптом він зробив те, чого ніхто не очікував від нього: обійняв дітей та дружину і заридав уголос. Виявилося, що, прокинувшись уранці, він згадав, як напередодні ввечері вигнав сім’ю на лютий мороз. Він вирішив, що вони десь замерзли. Не знайшовши своїх домашніх вдома, подумав, що вони лежать мертві під снігом, який випав уночі.
– Ми живі, тату, – подав голос Грицько.
У цей день Степан не пив, на дружину і дітей дивився лагідно.
– Тату, – покликав Грицько, перевіряючи, наскільки батько добрий.
– Що тобі, Грицю? – лагідно запитав батько.
– А можна, я до тітки Тамари і до тітки Олі буду в гості ходити?
– Ходи, синку, ходи.
– А можна, я туди кожного тижня ходитиму?
– Можна, сину, можна, – посміхався батько, гладячи сина по вихрастій голові.
– А можна, я і в неділю ходитиму?
– А це ще навіщо? – батько раптом гостро подивився Грицькові в очі.
– Та нехай ходить, Степане, – заступилася мати, розімліла від чоловікового лагідного голосу. – Тамара наша, евенка, поганому не навчить. А Оля – теж дівчина гарна, дітей любить. Вони там грають, пісні співають. Нехай ходить. А то вештається з хлопцями по селу.
Степан, все ще суплячись, не наважився порушувати ідилію і дозволив Грицькові ходити до недільної школи.
– То я піду? – нерішуче запитав Гриць.
Батько здивовано подивився на сина, але той нагадав:
– Сьогодні ж неділя, і мені пора.
– Гаразд. Іди, – відмахнувся Степан.
Грицько миттю одягнувся – і на вулицю, поки батьки не передумали. Через якийсь час він уже був на ґанку хатинки на околиці й на порозі нового незвичайного життя. Відчинив двері і зайшов.
– Добридень, Грицю! Ми тебе чекали!
