Валентина Павлівна була найсуворішою вчителькою в школі, тому Любця її не любила. Валентина Павлівна ніколи не кричала на учнів, ніколи не принижувала їх, але чомусь на її уроках було тихо, а оцінки учнів з її предмету були найвищими. Тільки Любця вважала, що вчителька чіпляється до неї. Вона завжди суворо дивилася на ученицю, супилася, коли бачила її в обновках. А Любці подобалося гарно вдягатися.
– Справжня жінка повинна бути чарівною, – казала вона, коли дівчатка обступали модницю, щоб роздивитися її чергову нову сукню.
Хлопчики теж реагували на Любине вбрання. Одні смикали її за косички частіше, ніж інших дівчаток, інші насмішкувато, з відтінком зневаги, казали: «Дівчисько!» Реагували і вчителі. Одні ставили завищені оцінки, інші прощали учениці деякі прогріхи – такі, скажімо, як запізнення, зачісування і споглядання себе в люстерку під час уроку. Тільки Валентина Павлівна була суворою й холодною. Любці дуже подобалося бути в центрі уваги, і холодне ставлення Валентини Павлівни її просто ображало.
Якось після особливо холодного погляду вчительки і «трійки», яку та вліпила за твір, Любця вирішила діяти.
– Валентина Павлівна не любить суконь з рюшечками і квіточками, вона носить суворі й прості костюми, – сказала Любочка своїй найкращій подрузі та другій модниці в школі – Наталці. – Значить, треба купити сувору сукню чи костюм.
– І ти думаєш, ця капосниця поставить тобі наступного разу «п’ятірку»? – усміхнулася Наталка. – І взагалі, чи варто перетворюватися на потвору, щоб догодити одній учительці?
– Це справа принципу. Якщо не вмовлю її – не буду себе поважати. До того ж я переконана, що і серед класичних костюмів можна знайти щось пристойне. Залишилося тільки маму вмовити витратити кілька сотень карбованців для придбання обнови.
– Та за кілька сотень ти тільки спідницю купиш, до того ж середньої якості, – заперечила подруга.
– Не турбуйся, мама дасть стільки, скільки треба, – посміхнулася Люба.
Любця збрехала мамі, що в школі нові порядки, і потрібно приходити в суворому одязі.
Мама гірко сплеснула руками:
– Знову нова сукня! Тільки минулого тижня купили. У нас на їжу ледь вистачає. Любонько, ми ж із голоду помремо!
– А ти татові зателефонуй, хай надішле на їжу.
– Та як же я скажу?! Тато працює, спини не розгинає, а я до нього з такими проханнями?! Пожалій батька, дочко!
– Нічим не можу допомогти. У школі так вирішили. Мені потрібен костюм! – кричала Любця.
– Господи, допоможи нам! – заплакала мама і пішла до своєї кімнати.
Тато в Любці працював на будівництві далеко від дому. Важко давалися йому гроші. З раннього ранку до пізнього вечора він гнув спину на господаря, щоб прогодувати родину. А все тому, що вдома влаштуватися на роботу було важко, до того ж платили копійки. Ось і жила сім’я при живому батькові, як без батька.
Мама все ж дала себе вмовити. Вона занадто любила єдину дочку і хотіла зробити так, щоб дівчинці жилося комфортно. Наступного дня вони пішли купувати Любці костюм. Вибирали довго. Любі все не підходило: то дуже довга спідниця, то піджачок неприталений, то ґудзики не ті, то лацкани немодні. Так перебирали, поки найдорожчий не вибрали.
– Не можемо ми собі дозволити такий костюм, доню! – сказала мама.
– Ти що, хочеш, щоб наді мною всі сміялися? Мені тільки цей підходить!
Сперечалися вони довго. Любця тупала ніжкою, мама сумно дивилася на костюм. Нарешті, обидві втомилися, та й продавець не витримала таких галасливих покупців і знизила ціну. Це й вирішило справу. Костюм придбали.
Наступного дня Любця з’явилася в школі у вишуканому костюмі. Вона була чарівною! Волосся модниця гладко зачесала, зібравши на потилиці і прикрасивши витонченою шпилькою. Цокаючи каблучками модних черевичків, як породиста кобилка, вона пройшлася шкільним коридором, ловлячи на собі захоплені погляди школярок.
На уроках Любця була неуважною: все уявляла, як Валентина Павлівна здивується, що скаже, і як вона, Люба, їй відповість. Але Валентина Павлівна під час уроку жодного разу не глянула на неї. Начебто її в класі не було. А коли продзвенів дзвоник, сказала:
– Мельникова, залишись!
Дівчинка залишилася. Коли клас спорожнів, Валентина Павлівна підсіла до Любці:
– Скажи, Любо, скільки твоя мама заплатила за цей костюм?
Любця задоволено посміхнулася: нарешті, вчителька звернула на неї увагу, нарешті, вона в Любчиних руках, і тепер вже дівчинка знає, як діяти.
– Ви знаєте, Валентино Павлівно, я вирішила одягатися скромно, як учениця, тому попросила маму купити мені костюм, а не сукню, – удавано опустивши оченята, сказала Любця.
– Я запитала тебе не про те, чому ти купила костюм, а скільки твоя мама заплатила за нього, – суворо сказала Валентина Павлівна.
Дівчинка назвала ціну костюма.
– Дорогою до школи я заглянула на пошту, потрібно було надіслати переказ для дочки, вона навчається в інституті в іншому місті. Кожен місяць я надсилаю їй гроші для того, щоб вона змогла оплатити квартиру, купити їжу та інше. І дуже часто я зустрічаю там твою маму, коли вона отримує перекази від твого тата.
– Мій тато працює за кордоном і багато заробляє, – гордо сказала Любця.
– Я помітила, що коли твоя мама отримує перекази, вона витирає хустинкою очі. Як ти думаєш, чому? – запитала Валентина Павлівна.
– Напевно, від радості.
– Я запитала її сьогодні, чому вона плаче. І вона розповіла мені причину. А причиною, виявляється, є ти!
– Я?! Але що я такого зробила?!
– Ну, по-перше, ти обманула маму, що в школі нові порядки і тому тобі потрібен новий костюм.
– Але якби я сказала правду, то мама не купила б мені його. А мені так хочеться бути скромною дівчинкою, – улесливо сказала Любця.
– Що ти вважаєш скромністю? Одягти костюм вартістю в п’ять простих костюмів, начепити дорогу шпильку на волосся і взути дорогі туфлі на височенних підборах, які не може собі дозволити доросла жінка, яка працює?! Це скромність?
– Але я не винна, що тут усі так мало заробляють! – в’їдливо озвалася Люба.
– Ти винна перед Богом. І ти чудово знаєш, що це означає, адже твої батьки віруючі, наскільки мені відомо? – суворо перепитала вчителька.
– Хіба це гріх – красиво одягатися?
– Гріх обманювати, а ще написано в книзі Приповістей 28:24: «Хто батька свого й свою матір грабує і каже: “Це не гріх”, той розбійнику друг». Ти грабуєш батьків, розтринькуючи гроші, важкою працею зароблені, ти користуєшся тим, що мати любить тебе понад усе. І пишаєшся цим. Скажу тобі більше: ти своїм вбранням псуєш інших дівчаток. Вони прагнуть одягатися так само, як ти, мучать і грабують своїх батьків. От і подумай, чи гріх одягатися «красиво». І наостанок хочу тобі сказати, що справжня краса в доброму характері людини, у простій і чистій зовнішності, а не в дорогому вбранні. Не все те золото, що блищить, – сказала Валентина Павлівна і вийшла з класу.
Спершу Любця розлютилася, бо її план не вдався, потім тому, що її назвали грабіжницею, але дорогою додому вона заспокоїлася й задумалася. Мимоволі згадала тата. І раптом зрозуміла, що дуже сумує за ним. Вже три роки він далеко від дому, а приїхати погостювати зміг тільки в перший рік роботи. Два останні роки не приїжджає, бо весь час не вистачає грошей. А грошей не вистачає, тому що… Любця важко зітхнула. Звісно ж, грошей не вистачає, бо ж потрібні нові сукні, спідниці, кофтинки, черевички, куртки, пальта – кожен рік нові та наймодніші, найдорожчі. Люба раптом пригадала, що мама ходить у старенькій сукні і стоптаних черевиках; пригадала також, як злилася, коли чула своє ім’я в маминих молитвах, як дратували її мамині сльози і вмовляння. І раптом дівчинка збагнула те, що сказала їй Валентина Павлівна. Вона глянула на себе збоку і зрозуміла, якою є в очах учительки: пихатою брехухою, розтратницею, пустопорожньою грубіянкою. Любця почервоніла. Вона озирнулася, чи ніхто її не бачить такою, якою сама себе щойно побачила. Їй було соромно. Навіть костюм, що так радував ще вранці, раптом здався надто яскравим і вульгарним. Дівчинці навіть здалося, що він ніби горить на ній. Швиденько побігла Любонька додому з одним бажанням: зняти з себе костюм якнайшвидше.
Вдома вона перевдяглася у свій старенький халатик, який здався їй таким рідним. Потім вирішила перевірити, чи справді так написано в Біблії про неї, як сказала Валентина Павлівна. Люба не запам’ятала вірш, в якому є ці слова, але запам’ятала розділ, тому довелося читати з самого початку, поки дійшла до потрібного місця. Так там і було написано: «Хто батька свого й свою матір грабує і каже: “Це не гріх”, той розбійнику друг». Любця заплакала. Цієї миті зайшла мама.
– Що сталося, доню? – запитала вона, обійнявши дочку.
– Матусю, прости мені, – заридала ще дужче Люба. – Я так завинила перед тобою і татом!
– Я вже простила. Мені вчителька розповіла про твій обман. Я пробачила тобі.
– Я не тільки в цьому винна, а ще й у тому, що грабувала вас. Я більше не буду, – по-дитячому схлипуючи, сказала Любця.
– Це добре, – гладячи по голові дочку, сказала мама.
Увечері Люба написала татові лист. Вона писала про те, що сумує без нього, що винна і просить вибачення, що відтепер буде поводитися скромно, бо зрозуміла: справжня краса не в дорогих сукнях, а в гарній поведінці, у відмінному навчанні, у повазі до старших і в послухові.
Вперше донька не дратувалася, коли мама молилася за неї, та й сама почала просити Бога про прощення, про те, щоб тато швидше повернувся додому, щоб мама більше не плакала.
А вранці вся жіноча частина школи обговорювала незвичайне вбрання Люби. Дівчинка була зодягнута досить скромно. Зникли підбори, дорогі шпильки, вишуканий костюм. Одягнута просто і охайно, Любця здавалася іншою людиною. Проте вражало не тільки вбрання. Замість зверхності та погорди в її погляді з’явилися спокій і радість. Такою Любця чомусь всім більше подобалася. А Валентина Павлівна не тільки не була холодною, але сама підійшла до неї, посміхнулась і запитала про самопочуття мами. Звісно, були й такі, хто поглузував над Любою, але вона не засмучувалася. Дівчинка знала, що сьогодні навіть у простій спідничці і білій блузі вона була по-справжньому гарною, бо найпишніша врода – то врода серця.
