«Добридень, тату! Минуло вісім місяців, як ти пішов в експедицію і не повернувся. Семен Іванович каже, що тебе шукала рятувальна експедиція і не знайшла, і що він думає, начебто ти замерз у снігу. Він каже, що це сталося через потепління: літо цього року на Крайній Півночі почалося раніше, ніж звичайно. Сніг став м’яким, а по такому снігу йти небезпечно. Тому тільки в наступному році, коли настане зима, піде друга рятувальна група. Можливо, вони знайдуть тебе.
Я дуже сумую за тобою, мама – теж. Вона часто плаче – мабуть, тому, що не вірить, що ти живий. А я знаю, ти повернешся. Як ти протримаєшся всю зиму без їжі і вогню в полярних снігах, я не знаю, але Бог чує мої молитви, а вже Він знає, як урятувати тебе, тату.
Знаєш, ми вперше задумалися про Бога тоді, коли прийшла звістка, що ти зник. Недарма кажуть: коли біда стукає у твої двері, ти стукаєш до Бога. Ось і мама почала плакати і кричати: «Боже, допоможи нам!» І Бог послав до нас сусідку, тітку Сіму, ти ж знаєш, вона завжди була віруючою, і Біблію нам подарувала, і до церкви відвела, потім частенько забігала до мами втішити і помолитися разом. Мама мене до церкви не кликала – я сам туди пішов і сам все зрозумів.
Зрозумів, що сильнішого від Бога немає нікого на світі, і що Він може бути не лише в церкві, але і в будь-якому іншому місці на землі, і може врятувати тебе, тату. Ти казав, що я повинен бути справжнім чоловіком, отож, коли мама і тітка Сіма моляться, я йду до своєї кімнати, стаю на коліна і теж прошу Бога допомогти повернути тебе додому.
Потім я вирішив написати тобі цього листа, щоб, коли ти повернешся на станцію, не думав, начебто тебе ніхто не чекав впродовж цього часу, а зрозумів, як ми тебе любимо і чекаємо. А ще я хотів написати тобі про те, як тебе любить Бог. Я не маленький і розумію, що без їжі та вогню на Крайній Півночі не можна вижити. І ти б не вижив, якби я і мама за тебе не молилися. Я знаю, ти не віриш, що Бог є і допомагає тим, хто в біді. Я теж раніше не вірив, але тепер я дізнався, що Ісус – Син Божий – прийшов до нас на землю заради людей. Заради тебе, мами, мене і всіх-всіх людей на світі. Ми всі грішники з тієї миті, як народилися. Так написано в Біблії, я сам читав. Там так і написано, в Посланні до римлян: «… всі згрішили і позбавлені Божої слави». Ми всі повинні були померти, тому що покарання за гріх – смерть. І це правда. Я вже знаю, що ми всі вмираємо. Поки ти був в експедиції, дядько Слава, чоловік тітки Сіми (ти ж його знаєш, тату, ви з ним любили на рибалку їздити), так от, він помер. Але тітка Сіма не плаче, вона каже, що спокійна за нього, бо дядько Слава повірив у Бога, тож тепер він на небесах. Вона каже, що коли прийде її час померти, то вони зустрінуться. Тату, я так хочу тебе побачити! Навіть якщо ти помреш, ми можемо зустрітися на небі. Для цього тобі так мало потрібно зробити: тільки повірити, що Бог є, що Ісус прийшов спасти грішників, що Він – твій Бог. Я молюся за тебе, тату. Я люблю і чекаю тебе. До зустрічі. Хай Бог береже тебе! Твій син, Олексик».
Осінь на Крайній Півночі починається рано, і вона зовсім не схожа на осінь у місті, де живе Олексійко. Коли в нас опадає листя і йде дощ, на Крайній Півночі вже йде сніг, і морози міцнішають. У такий час прокладається санний шлях, по якому їздять на санях з собачими упряжами від села до села. З великої землі нечасто, та все ж прилітають літаки, які привозять пошту і все необхідне для співробітників метеостанцій і мешканців селищ. Аеродром і центральна станція розташовані в селищі Північне, тому сюди приходять упряжі з усієї округи. Сюди й прийшов Олексин лист. Його віддали співробітникам метеостанції, адже саме тут зупинялася торішня експедиція, в якій був тато хлопчика.
На конверті було вказано адресу метеостанції, прізвище начальника, а внизу приписка «Передати татові». Оскільки там, де зазначено відправника, стояло прізвище зниклого полярника, було зрозуміло, кому призначений цей лист.
– Що нам із ним робити? – запитав співробітників Іван Тимофійович, начальник станції, з подивом дивлячись на конверт. – Наскільки мені відомо, адресат не повернувся з минулої експедиції.
– У нас два варіанти: прочитати і відповісти, або відкласти до прибуття наступної експедиції.
– Давайте прочитаємо, – запропонував наймолодший співробітник Федір Соколов. – Може, там щось важливе.
Іван Тимофійович ще раз перечитав адресу. Замислився. Він хотів, було, вже розкрити конверт, але радист покликав його до приймача, де було термінове повідомлення, що насувається буря. У метушні, яка зазвичай настає після таких повідомлень, про лист забули. Лише через два дні, поки буря бушувала на повну силу, і робити було нічого, тільки чекати, поки негода вляжеться, Іван Тимофійович прочитав листа. І він, і молодий метеоролог Федір, і літній радист Олександр Антонович, і технік Степан сиділи мовчки. Кожен думав про своє. Хтось – про сім’ю, про свою нелегку і часом небезпечну професію, а Федір думав про те, що було написано в листі. Те, що написав Олексій про Бога, було незрозумілим і новим для нього.
– Залишимо цей лист до прибуття другої експедиції. Вони прилетять, як тільки вщухне буря. Передамо їм. Це їхній співробітник, нехай вони і дадуть відповідь хлопчині, – з цими словами Іван Тимофійович хотів, було, покласти лист в ящик свого столу, але Федір схопився і сказав:
– Іване Тимофійовичу, дайте мені цього листа, я подбаю про нього, а то в нас після прибуття експедиції буде багато справ, і ви будете зайняті більше від інших. Ви можете забути, а хлопчик чекає відповіді. Нехай у мене полежить.
– Ну що ж, бери, – посміхнувся гарячковості свого наймолодшого співробітника начальник станції.
Про лист хлопчика швидко забули, тільки Федя іноді його перечитував.
І ось одного разу листоноша приніс Олексію листа, на штампі якого було написано: «селище Північне». Хлопчик, тремтячими від хвилювання руками, розкрив конверт і прочитав:
«Дорогий Олексію! Пише тобі співробітник метеостанції селища Північне Федір Соколов. Ми отримали твій лист, але поки що про твого батька немає жодних звісток. Експедиція тільки вийшла на свій маршрут, і ще нешвидко вони дійдуть до того місця, де зник твій батько. Як тільки ми дізнаємося щось нове про долю твого батька – відразу повідомимо тобі. Ми прочитали твій лист, хоч він був призначений твоєму татові, ти вибач нам за це. Просто хотіли знати, чим можемо тобі допомогти.
Олексію, у мене до тебе особисте запитання. Ти написав, що ми всі грішники. Але от я, наприклад, не п’ю, не курю, нікого не вбив, нічого не вкрав… Хіба я грішник? Чому в Біблії написано, що всі згрішили, хіба це так? Адже на світі багато гарних людей, які не є злочинцями. Далі ти пишеш, що Ісус прийшов спасти грішників… Від чого спасти? Хіба від смерті можна врятуватися? Хіба може одна людина врятувати всіх людей?
Вибач, що набридаю. У тебе своїх бід достатньо. Просто ці запитання не дають мені спокою вже цілий місяць.
З повагою, Федір Соколов».
Олексійко був радий отримати вісточку з Півночі. Він все ще вірив, що тата знайдуть. Хлопчик був вдячний Федору за відповідь, бо боявся, що його лист загубиться. Але тепер у нього буде приятель, який подбає про те, щоб лист було передано батькові. Тому він одразу сів писати лист Федору Соколову.
«Доброго дня, Федоре Соколов! Я з радістю отримав ваш лист. Особливо приємно, що ви будете повідомляти мені про все, що стосується пошуків тата.
Тепер хочу відповісти на ваше запитання. Сам я не зміг би добре відповісти, тому спершу розпитав нашого пастора. Ось що він відповів мені.
Після того, як Бог створив землю і все живе на ній, Він створив і людину. Але чоловікові було погано одному, тому Бог дав йому помічника – жінку. Перших людей звали Адам і Єва. Вони повинні були доглядати за Едемським садом. Бог дозволив їм їсти всі плоди з усіх дерев, крім одного. Але вони не послухалися Бога і з’їли плід із забороненого дерева. Порушивши заборону, вони відразу стали грішниками. З того часу гріх став передаватися від батьків до дітей. Тому можна не робити поганих учинків, але бути грішником за спадковістю. А ще пастор сказав, що не знає жодної людини, в якої хоча б раз не виникала грішна думка, а це – вже є гріхом. Якщо у вас, Федоре, була хоча б одна грішна думка, то ви вже є грішником. Ще ви є грішником тому, що не вірите в Бога і не вклоняєтеся Йому. Прочитайте, що написано в Євангелії від Матвія і Луки: “Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому..”
Це відповідь на перше запитання. Тепер відповім на друге. Є закон, який досі діє для всіх людей: грішник повинен померти. Цей закон можна порівняти з законом тяжіння. Як би високо ви не намагалися підкинути камінчик, він однаково впаде на землю. Так і грішник не може жити вічно, не вмираючи, якщо діє закон: за гріх – смерть. Потрібно було б змінити закон, щоб він не діяв. Наприклад, якщо ви злочинець, але замість вас страчують іншого, невинного, то це буде порушенням закону, адже загине невинний. Ісус – Син Божий, Він не був грішником, отже, коли Його стратили на хресті, порушився закон, тому що стратили Невинного. Тепер кожен, хто вірить в Ісуса, очищається від гріха в очах Бога-Отця, і тому вина з нього знімається. Після цього він врятований від смерті. Християнин не врятований від смерті на землі, він помирає, як усі. Але грішник після смерті не має вічного життя, а християнин отримує його.
Сподіваюся, я зрозуміло все розповів. Це добре, що ви мене попросили пояснити, бо поки вам писав, сам краще все зрозумів. Якщо у вас будуть ще запитання, напишіть мені. Те, що я знаю, – відповім, а що не знаю, запитаю в пастора чи тітки Сіми.
До побачення. Чекаю новин про тата.
Олексій».
Якби він знав, які суперечки розгорілися на метеостанції, коли Федір прочитав Олексину відповідь. І хоча Федору було наказано «викинути ці дурниці з голови», він все ж написав хлопчикові нового листа, в якому просив пояснити те, що стосується вічного життя. І хлопчик залюбки відповів йому. Писати листа допомагали тітка Сіма і навіть мама, адже про вічне життя вони знали краще, ніж Олексійко.
З кожним листом запитання Федора ставали все складнішими, і незабаром, особливо після того, як мама надіслала Федору Біблію, Олексій не міг відповісти на всі запитання. Він передав їх пастору, і з того часу пастор відповідав на запитання молодого метеоролога.
На станції вже не сміялися над Соколовим. На всі глузливі запитання в нього була відповідь, яку він вичитував із Біблії. Минув час, і поступово метеорологи почали просити надіслати Біблію і для них. Тільки Іван Тимофійович не захотів. На запитання співробітників він із усмішкою відповідав, що почне читати Біблію за умови, якщо Олексин тато повернеться живим, а цього не станеться. Ніхто ще після зимівлі в Арктиці без їжі і тепла не виживав.
У людей не буває чудес, а в Бога їх багато. Довелося-таки Івану Тимофійовичу взятися за читання Біблії. Адже обіцяв, а на Крайній Півночі не поважають людину, яка не дотримується слова. Хоча й неохоче, але щовечора він справно читав розділ за розділом. Врятував Олексиного тата оленяр. Він годував його оленячим м’ясом і рибою, поїв оленячим молоком. Щоправда, йому було нелегко вилікувати полярника від запалення легень.
Але втрутився Бог, адже він чув молитви хлопчика.
Олексиному татові віддали всі листи сина, коли його привезли рятувальники. Нехай дізнається, Хто врятував його від смерті в тундрі й Хто обіцяє врятувати його від вічної загибелі.
