Няня спала, солодко посопуючи уві сні. Мабуть, їй снився гарний сон, бо обличчя було спокійним і задоволеним. Микита також був задоволений, оскільки тепер, коли мама з татом пішли, а няня спала, він міг робити те, що хочеться. А хотілося хлопчикові вибратися на балкон, бо там набагато цікавіше, ніж у чотирьох стінах. З балкона видно вулицю, а на ній – люди, автомобілі, птахи – там справжнісіньке свято. Він, намагаючись не шуміти, підкотив інвалідний візок до крісла, взяв плед і, загорнувшись у нього, попрямував до балкона. Двері, на радість, були не закриті на засувку. Повернувши ручку, хлопчик через хвилину опинився наодинці з темно-синім небом і розсипаними по ньому мерехтливими зірками. Микитка глянув униз. Там поспішали пішоходи, навантажені сумками з усякою смакотою, цукерками, апельсинами, такими необхідними на різдвяне свято. Хтось ніс ялинку, хтось – яскраві коробки з подарунками. Дітей на вулиці майже не було, тому що всі вони були або вдома, або в церкві на урочистому служінні. А як же інакше? Адже сьогодні Різдво – чудове свято. Тільки Микита сидів вдома сам, точніше, зі сплячою нянею, бо не міг ходити. Мама каже, що він таким народився. Микитка сумно зітхнув і подивився на вечірнє небо. Раптом йому здалося, що найбільша зірочка блимнула. Він широко розплющив від подиву очі. Зірочка ще раз блимнула.
– Вона жива! – прошепотів здивовано Микитка.
Зірочка знову блимнула, ніби погоджуючись з хлопчиком. Його серце ладне було вистрибнути з грудей від хвилювання. Він тихо прошепотів:
– Зірочко, привіт!
Зірка блимнула.
– Тато й мама пішли на свято до церкви. Вони обіцяли принести мені подарунок. Раніше завжди брали мене з собою, але сьогодні дуже слизько. І ось я вдома з нянею.
Зірочка стурбовано блимнула.
– Ти не бійся, вона нас не чує. Вона спить.
Микитка про всяк випадок зазирнув до кімнати. Няня так само безтурботно спала.
– Знаєш, дідусь мені читав, що коли народився Ісус, величезна зірка сяяла і освітлювала шлях мудрецям, які йшли до Нього. Я бачив малюнок, на якому зображено Немовля в яслах і яскрава зірка, яка світить Йому. А ще дідусь читав, що коли Ісус виріс, Він одним словом вилікував чоловіка, який, як і я, від народження не ходив. Ти знаєш цю історію?
Зірочка ствердно блимнула.
– А Різдвяну зірку, яка світила Ісусу, ти теж знаєш?
Зірочка знову блимнула.
– Це чудово! Як добре, що я з тобою познайомився! Знаєш, у мене є до тебе прохання: попроси Різдвяну зірку розповісти про мене Ісусу. Мені так хочеться бігати, як усі хлопчики, і в м’яч грати, і на ковзанах кататися, і ходити до школи, до церкви. Може, Він захоче мені допомогти і вилікує мої ніжки. Як ти думаєш?
Зірочка лагідно блимнула.
– Ти передаси, справді?
Вона знову блимнула.
– Я знав, що ти мені допоможеш! Я знав! Ти така чудова. Ти точнісінько, як Різдвяна зірка – така ж ніжна і світла.
Зірочка задоволено блимнула.
– Ти, мабуть, посміхаєшся? Мені так хочеться потримати тебе в руках!
Зірочка ніяково блимнула.
– Ох, ти, нікчемний хлопчисько, – у дверях стояла няня, грізно дивлячись на Микитку. – Ні на хвилину не можна залишити. Ну, що ви на це скажете: тільки відвернулася, як він – шасть на балкон, а на вулиці ж морозище. Що скажуть твої батьки, якщо застудишся? – бурчала вона, вкочуючи інвалідний візок до кімнати.
Няня сердито зачинила балконні двері, закривши їх на всі засувки і вгорі, і внизу.
– Ось тепер ти нікуди не подінешся, – задоволено потираючи руки, сказала вона.
Микитка подивився у вікно, але зірочки вже не було видно, її заступила хмара. Він опустив голову. Одна сльоза крапнула йому на руку.
– Нічого тут сльози лити! Хочеш мене розжалобити? Не вийде! Я через тебе не збираюся червоніти перед твоїми батьками. Візьми ось книжку, почитай.
І вона поклала хлопчикові на коліна першу-ліпшу книгу. Це була стара, пошарпана дідусева Біблія, яку обгорнули кольоровим папером, щоб вона остаточно не розсипалася. Очевидно, няню ввів в оману колір обкладинки: кольорова – значить дитяча, а що товста – так хлопчик буде довше читати і не заважатиме відпочивати. Вона з неприхованим задоволенням знову лягла на канапу, заплющила очі – і відразу заснула. Микитка провів долонькою по книзі. Якби дід був живий, то зрозумів би внука… Він знову погладив книгу, і його рука торкнулася маленької закладки. Це був в’язаний з тонких білих ниток хрестик, який подарувала дідові бабуся. Хлопчику ще більше стало шкода себе. Бабусю він не пам’ятав, тільки дідуся. Пам’ятав, як бавився з ним, як потім дідусь довго хворів. Микитка годинами сидів біля його ліжка і просив почитати цю книгу ще і ще. Він згадав, як одного разу запитав у дідуся про цю стару книгу:
– Чому ти не купиш собі нову – ця ж зовсім розтріпалася?
– Цю Біблію подарував мені мій батько, твій прадід. Вона дорога мені не тільки тому, що тато подарував, а й тому, що багато чому навчила мене і познайомила з моїм Господом. Коли ти станеш дорослішим, я хочу, щоб ти взяв її собі і щодня читав.
Микита розгорнув книгу там, де лежала закладка і ніжно погладив сторінки. Вони ніби зберегли тепло дідусевих рук. Ось якісь рядки підкреслені жовтим олівцем. Микитка, водячи пальцем по рядку, прочитав: «Не просили ви досі нічого в ім’я Моє. Просіть – і отримаєте, щоб повна була ваша радість». «Це про мене, – подумав хлопчик, – це я нічого досі не просив. Але сьогодні я говорив із зірочкою, і вона неодмінно передасть моє прохання».
Аж тут Микитка згадав, як молився дідусь. Він завжди казав: «Господь Ісус, прошу Тебе…» Микитка засумнівався: а раптом він неправильно вчинив, раптом Ісус образиться за те, що він попросив зірочку, і не допоможе. Тоді Микитка почав згадувати, як молився дідусь, як моляться мама і тато. Хлопчик теж молився з ними, але ніколи не замислювався, про що просив у молитві. Просто повторював те, що говорили батьки.
Але сьогодні йому самому хотілося помолитися, і по-справжньому. І він, склавши долоньки, сказав зовсім по-дорослому: «Господи, прошу Тебе, почуй мене. Ти бачиш, що мої ніжки не ходять. Мені так погано від цього, адже я хочу бути таким, як інші хлопчики. Зі мною ніхто не грається… Дідусь мені розповідав, як Ти вилікував кульгавого. Вилікуй і мене, будь ласка, щоб я не плакав у Твій день народження, а радів, як і інші діти. Прошу тебе, любий Ісусе!»
Раптом Микитка відчув на своїй голові чиюсь теплу руку. Від несподіванки він схопився. Це була татова рука.
– Надю! Дивись, Микитка стоїть на ногах! – закричав тато.
Мама, яка забарилася в передпокої, вбігла до кімнати. Очі в неї від здивування широко розплющилися, вона трималася за серце і тільки розкривала рот і закривала, намагаючись щось сказати. А Микитка і справді стояв. У нього тремтіли коліна, але тато обома руками підтримував його. Мама впала на коліна перед ними і заплакала, у тата теж текли сльози по щоках.
– Чому ви плачете? Радійте, – сказав Микита, – я ж стою!
– А ми й радіємо, – сказала мама, – це сльози радості.
– Я втомився, – сказав хлопчик. Батьки обережно посадили його в інвалідний візок.
Але раптом тато сказав:
– Надю, давай пересадимо Микитку на диван, адже він тепер уже не інвалід.
– Добре, – відразу погодилася мама, – так він швидше навчиться ходити.
Більше ніколи Микитка не сидів в інвалідному візку. Хлопчика відвідав лікар. Він довго оглядав його, дивувався, приголомшено хитав головою, потім призначив вітаміни і спеціальну зарядку для зміцнення м’язів.
Невдовзі Микитка навчився добре ходити і міг грати з хлопцями. А на здивовані запитання знайомих завжди відповідав, що його вилікував Ісус. Хтось вірив, а хтось із сумнівом хитав головою. Але Микитка знав, що коли-небудь ті, хто не вірить, самі зустрінуться з Ісусом і перестануть сумніватися.
