– Ох, і перепаде нам від батька, – важко дихаючи, сказав Мишко.
– Еге ж… – погодився Іванко.
– Що це ви кажете?! – обурилася Оксанка. – Та як ви можете зараз думати про себе?! Він же там, у тайзі, один… Він же маленький… А раптом вовки або ведмідь… Тоді що?! Біжімо хутчіш, поки не стемніло, покличемо батьків на допомогу!
– Не можу більше, – задихаючись, сказав Іванко.
– Давай, не відставай, – підбадьорив друга Мишко, – до села рукою подати.
І вони з останніх сил побігли по допомогу.
А Петрик і не помітив, як заблукав. Від одного суничного кущика – до іншого, від одного деревця – до іншого; так він далеко в ліс і зайшов. Незабаром хлопчик помітив, що друзів поруч немає. Спершу він кричав, кликав на допомогу, але захрип, сів на повалене дерево і заплакав. Наплакавшись, Петрик озирнувся і почав згадувати, як говорили дорослі про те, що дерева можуть вивести заблукалого з лісу.
Але в лісі темніє швидко. Хлопчику стало страшно. Він здригався від кожного шарудіння і шелесту листя. За кущами йому ввижався вовчище, за деревом – клишоногий. Заліз би на дерево, та на сосну не дуже й залізеш: гілля сухе і ламке, а внизу його й зовсім немає. Петрик давно знав, що сосна не вітає охочих лазити по деревах. Подряпає всього – і скине додолу. Тоді він став на коліна, як бабуся вчила, і сказав:
– Боже, Ти – найсильніший. Тобі побороти ведмедя – нічого не варто. Захисти мене від звірів, і нехай мене знайдуть мама і тато.
Помолившись, хлопчик пішов уперед, сам не знаючи куди: може, Бог виведе до людей. Невдовзі він почув шум і, зрадівши, побіг. Але це були не люди, а лісова річка з крутими берегами. Петрикові давно хотілося пити. Він обережно спустився до річки, напився води і озирнувся – нікого. Ні рибалок, ні хатинок, ні димка від багаття. Сонце швидко сідало. І хоча біля річки було не так темно, все ж семирічному хлопчику недобре було залишатися в такому віддаленому місці. І раптом він здогадався, що йому потрібно робити. Відкривши складаний ножик, який носить у себе в кишені кожен чоловік від п’яти років і до глибокої старості, Петрик почав підійматися крутим схилом берега. Він дістався до невеликого виступу, став на коліна і почав ножем і руками рити заглиблення. Закінчив, коли зовсім зайшло сонце. У маленькій печері було прохолодно, зате безпечно. Ані вовки, ані ведмеді не змогли б залізти сюди. Щільніше застебнувши курточку, піднявши комір, натягнувши на вуха кепку, Петрусь обхопив коліна руками і почав чекати ранку.
А в цей час всі чоловіки, які тільки були здатні тримати в руці рушницю чи сокиру, йшли лісом зі смолоскипами, обшукуючи кожен кущик. Вони гукали Петрика, стукали палицями по стовбурах дерев, але він вже не чув їх. Хлопчик, утомившись, спав.
Його шукали всю ніч і весь наступний день. Багато хто з чоловіків повернулися додому, не вірячи, що маленький хлопчик може вижити в тайзі, де навіть улітку вночі холодно, а навесні бувають і морози. Тільки батько та двоє його друзів не припиняли шукати хлопця.
А Петрик уранці спустився до річки, напився води, набрав хмизу і затягнув його в печеру. Дуже хотілося їсти, було холодно, навіть тепле полуденне сонечко не зігріло його так, як хлопчикові хотілося б. Коли настала ніч, на перині з хмизу та під сосновими гілками йому було не так холодно, як першої ночі. Йому снилися хліб і молоко, мамині теплі руки; снилося, як батько кличе: «Петрику, Петре!» Він посміхався уві сні батьковому голосу. А голос ставав щораз відчутнішим. Потім йому снилося, що він пливе бурхливою річкою на човні. Човен цей, зручний і теплий, гойдав його, але потім щось боляче вкусило за щоку, і Петрик прокинувся. Його дійсно гойдало, але це був не човен, а великі батькові руки, на яких він лежав, і зовсім його ніхто не кусав – просто колюча щетина, що відросла за два дні, торкалася його лиця. Батько притискав сина до своїх грудей, а сльози текли по його змарнілому обличчю.
– Тату… – тільки і прошепотів Петрусь.
Додому повернулися під ранок. Назустріч вибігла мати. Вона обіймала, мила, годувала й пестила свого нетяму. Бабуся ж тільки дивилася і докірливо хитала головою. Петрик, вибравши хвилинку між материнськими обіймами, сказав бабусі:
– Я зробив, як ти вчила. Я молився, і Бог мене повернув додому.
Бабуся посміхнулася, погладила по голові й сказала:
– Господь сказав: «Радійте зі Мною, бо знайшов Мою зниклу вівцю».
Бабуся часто говорила незрозумілі слова. Іноді її навіть тато не розумів. Але Петрик зрозумів, що бабуся хотіла йому сказати: зникла вівця – це він, Петрик, і якби не Господь, то він би точно загинув.
