Книга Мудрости – це «перечитування» Старого Заповіту (єврейської Біблії), які здійснив юдей з діяспори на зорі християнської ери. У процесі детального аналізу книги ми намагатимемося йти слідами автора, крок за кроком розкриваючи його доктрину.
Книга складається з трьох головних частин: Бог обіцяє остаточну есхатологічну перемогу окремим особам (частина І) і народам (частина III), хоч деякі з них зазнаватимуть часткових поразок, що їх безбожники вважатимуть остаточними поразками. Ті, хто прагне пізнати Божу волю та жити відповідно до неї, зможуть це робити, пізнавши Мудрість. Це знання зробить із них праведних людей, Божих друзів, пророків і царів (частина II). Ті, хто забувають Бога і судять за власними критеріями, є грішниками проти Бога та людства.
1:1-6:21 – Частина перша
Щоденне життя і наш власний досвід свідчать про жахливу реальність: грішники вихваляються своєю владою і торжествують, тоді як людей, що живуть за нормами закону, висміюють, глумляться з них і навіть знущаються фізично. Мудра людина, що любить справедливість, закон (1:1-5) і Мудрість (1:6-21), розмірковує над болючою реальністю життя і дає дуже обнадійливу відповідь з особистої перспективи та есхатологічної віри. Вона не вважає себе тим, хто створив цю перспективу; вона сприймає її як живу традицію Ізраїля, що існує вже принаймні півтора століття.
1:1-15 – Повчання любити справедливість
Перша перикопа дає уявлення про цілу книгу. На самому її початку (в. 1) та в кінці (в. 15) ми бачимо слово «справедливість», що творить інклюзію. Прийом інклюзії, або обрамлення, у цій книзі присутній всюди і є важливим елементом її структури, тому доволі часто ми бачитимемо його й надалі.
Муд. 1:1-5 показує, яку справедливість мають любити сильні світу цього і які стосунки вони повинні мати з Богом. Найважливішими темами є справедливість, мудрість і дух (рnеumа). Муд. 1:6-11 нагадує невеликий трактат про хулителів. Правда про всюдисущість Господа належить до традиційного вчення (див. Єр. 23:24; 1Цар. 8:27; Пс. 139:7; Григорій Великий, Moralia, 2. 12. 20; РL 75. 565). У Муд. 1:12-15, на завершення автор у своїй типовій манері розвиває центральні теми частини І про смерть та безсмертя, протиставляючи їх.
1:16-2:24 – Особистий поєдинок безбожника й праведника
Протистояння між безбожником і праведником закладене в самій серцевині першої частини книги. Перикопа обрамлена інклюзією: обидва фрагменти 1:16 та 2:24 містять слова «союз із нею». Перикопа сформульована дуже майстерно, як цього й можна було очікувати в такому академічному тексті, як Книга Мудрости. Вона складається зі вступу, в якому безбожники описані як протагоністи (1:16-2:1а); після вступу слідує розлога цитата 2:1-20, що є прямою мовою безбожників, яким тут дозволено висловлюватись. Вони демонструють свої погляди на життя, щастя, людське існування, що є абсолютно матеріялістичним; вони заперечують можливість життя після смерти, відкидаючи будь-яке Боже втручання в людське існування. Смерть – це абсолютний і єдино можливий кінець життя. Жертвою тих, хто дотримується таких поглядів, є бідак праведний (2:10-20). Хто цей безневинний бідак праведний? У християнській традиції праведний бідний – це Ісус на хресті. Але 2:10-20 не месіанський текст. Також праведний, що про нього згадує Муд. 2:10-20, – це не якась конкретна людина, а символ, тип людини. Звісно, текст можна трактувати і в метафоричному сенсі, вбачаючи в праведникові Ісуса, найвизначніший приклад праведної людини.
Фрагмент зі словами безбожника – зразок чудової риторики. Його можна поділити на чотири строфи, що містять такі теми: 1) життя коротке (2:1-5); 2) насолоджуймось життям (2:6-9); 3) усуньмо слабких і тих, хто вважає себе праведним (2:10-12); 4) випробуймо, хто має рацію – вони, чи ми (2:17-20). Але хто вони, ті безбожники? У вірші 12 безбожні говорять про праведника: «Він закидає нам гріхи проти закону». З цього можна зробити висновок, що безбожні це ті, хто порушив закон Тори. Тобто безбожні – це ті юдеї, які не дотримуються Тори. У 2:11 ці безбожні порушники закону встановлюють норми для своїх дій: «Хай наша сила буде законом справедливости». Саме в цьому фрагменті (згодом це стане більш зрозумілим) явно видно, що безбожники – це юдеї, які проміняли Тору на язичницькі концепції, що були популярними в еліністичній Олександрії.
Виклавши погляди безбожників, автор відкидає їхній спосіб мислення (2:21-22) і виражає свою власну віру в трансцендентну долю людини, відповідну до прекрасного Божого плану, і реакцію людей на цей Божий план (2:23-24). У вірші 23 викладено позитивну доктрину та підґрунтя, на якому будується есхатологічна надія праведників (3:1-9). Людство не є вкинутим у порожнечу життя, щоб повернутися в нікуди (у ніщо); Божі творіння, гідні свого Творця, отримують дороговказ і мету – радісну вічність із Господом. Буквальне значення слова, що його тут ужив автор, «нетлінність». Він використовує це слово, щоб побудувати місток до еліністичної філософії Епікура, який навчав, що боги живуть вічно, бо вони нетлінні. Але автор творчо пов’язує цю думку про нетлінну природу богів із юдейською вірою у створення світу (творіння), де «нетлінність» була характерною рисою не лише «богів» Пантеону, але й усіх праведників. Сама людська особистість є невидимою реальною подобою Божого образу (у в. 23 простежується чіткий зв’язок із Бут. 1). Людство посідає привілейоване місце у видимому світі, де Бог проявляє Себе. Об’явлення Христа найповніше розкриває тему Божого образу: Ісус Христос є унікальним образом Бога (див. 2Кор. 4:4; Кол. 1:15).
Вірш 2:24 – абсолютне протиставлення до попереднього. У ньому йдеться про те. що смерть прийшла в цей світ через диявола, ворога й супротивника людства. Тут ми знову бачимо віднесення цього фрагмента до оповіді про створення світу в Бут. 3:1-23. Автор розглядає диявола як змія-спокусника. Таким чином, він пояснює присутність смерти, хоч у 2:23 говориться, що Бог створив людство для вічности й нетлінности. Чому ж тоді люди все ще помирають? Це справа рук диявола. Проте в наступній частині автор покаже, що для праведних смерть – лише перехідна станція. «Смерть прийшла у світ», – це передвістка Рим. 5:12а, де апостол Павло пов’язує своє бачення з цим фрагментом Книги Мудрости, не покликаючись на нього прямо, створює своє власне вчення. Павло прочитує Книгу Буття через Книгу Мудрости, ґрунтуючись на такому баченні, яке нагадує Книгу Мудрости.
