Блаженства нерідко вважають новозавітним протиставленням Декалогу, так би мовити, вищою етикою християн у порівнянні зі старозавітними заповідями. Прихильники такої концепції зовсім не розуміють сенсу цих Ісусових слів. Ісус завжди виявляв очевидну чинність Декалогу (пор., напр., Мр. 10:19; Лк. 16:17); у Нагірній проповіді заповіді другої скрижалі Закону приймаються і поглиблюються, а не скасовуються (Мт. 5:21-48); це діаметрально суперечило б і принципу, що передує цьому діалогу про Декалог: «Не думайте, що Я прийшов усунути Закон чи Пророків: Я прийшов їх не усунути, а звершити». Істинно бо кажу вам: доки перейде небо й земля, ні одна йота, ні одна риска з Закону не перейде, поки все не здійсниться» (Мт. 5:17-18). До цього речення, яке лише на перший погляд суперечить вченню ап. Павла, ми ще змушені будемо повернутися після діалогу між Ісусом і раввином. Поки що досить знати, що Ісус не має наміру позбавити Декалог сили, навпаки, Він його посилює.
То що ж тоді таке блаженства? Насамперед вони продовжують довгий ряд старозавітних послань, які ми знаходимо, наприклад, у першому псалмі та в паралельному уривку (Єр. 17:7): «Щасливий чоловік, який на Господа уповає…». Це слова обітниці, які водночас служать для розрізнення духів, стаючи таким чином дороговказами. Обрамлення, яке Лука дає Нагірній проповіді, увиразнює особливий напрям Ісусових блаженств: «Він, звівши на Своїх учнів очі…». Деякі блаженства виникають з погляду на учнів; вони описують, так би мовити, їхній статус-кво: вони вбогі, голодні, плачучі, зненавиджені і переслідувані (Лк. 6:20-21). Маються на увазі практичні та богословські риси учнів – тих, хто почав наслідувати Ісуса та став Його родиною.
Але загрозлива емпірична ситуація, в якій Ісус бачить Своїх, стає обітницею, коли їх осяює погляд Отця. З огляду на громаду Ісусових учнів блаженства є парадоксами – світські критерії перевернуті, оскільки речі бачаться в правильній перспективі, а саме згідно з цінностями Бога, що відрізняються від цінностей світу. Саме ті, кого світ вважає бідними і приреченими, є справді щасливими, благословенними, і у всіх своїх стражданнях можуть радіти та веселитися. Блаженства – це обітниці, в яких починає сяяти новий, відкритий Ісусом, образ світу і людини, це «переоцінка цінностей». Вони є есхатологічними обітницями; але їх не слід розуміти в тому значенні, нібито проголошена в них радість відсувається в безмежно віддалене майбутнє чи виключно у потойбіччя. Якщо людина починає дивитися на життя з погляду Бога і відповідно жити, якщо вона перебуває в сопричасті з Ісусом, то вона живе новими критеріями, і тоді вже стає присутнім дещо з «есхатону»[1], грядущого. Від Ісуса в горе сходить радість.
Парадокси, які Ісус представляє в блаженствах, виражають справжню ситуацію віруючого в світі, яку Павло описав зі свого апостольського досвіду життя і терпіння: «…Як обманці, однак правдиві, як незнані, а проте надто знані; як ті, що вмирають, а все живі; як карані, та не забиті; як сумні, та завжди веселі; як бідні, а багатьох збагачуємо; як ті, що нічого не мають, а все посідаємо» (2 Кор. 6:8-10). «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені» (2 Кор. 4:8-10). Те, що в блаженствах Євангелія за Лукою є втіхою і обіцянкою, у Павла є пережитим досвідом апостола. Він почуває себе «останнім», приреченим на смерть і посміховиськом для світу, безпритульним, зневаженим, облаяним (1 Кор. 4:9-13). І все ж він зазнає досвіду безмежної радості; саме як вигнанець, що відрікся сам себе, щоб принести людям Христа, він пізнає внутрішній взаємозв’язок між Розп’яттям і воскресінням: нас віддають на смерть, «щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі» (2Кор. 4:11). Христос продовжує страждати у Своїх посланцях, Його місцезнаходженням залишається хрест. Та все ж Він неодмінно Воскреслий. І хоча посланець Ісуса в цьому світі ще розділяє історію страждань Ісуса, все ж у ній відчувається сяйво Воскресіння, що дарує радість, «блаженство», більше за те щастя, якого він раніше міг зазнати на світських дорогах. Щойно тепер він знає, що справді є «щастям», справжнім «блаженством», розуміючи, яким нещасним було те, що за іншими критеріями слід вважати задоволенням і щастям.
У парадоксах життєвого досвіду святого Павла, що відповідають парадоксам блаженств, виявляється те саме, що ще раз по-іншому висловив Йоан, назвавши Хрест Господа «піднесенням», інтронізацією на висоти Бога. Йоан підсумовує одним словом Хрест і Воскресіння, Хрест і Вознесіння, бо для нього одне справді невіддільне від іншого. Хрест є актом «Виходу», актом любові, що відповідальна до краю, сягає “до кінця» (Йо. 13:1), і тому він є місцем слави – місцем істинного дотику до Бога та єднання з Ним, що є любов’ю (1 Йо. 4:7,16). Так у цьому Йоановому баченні як найбільше сконцентровані і наближені до нашого розуміння суті протиставлення Нагірної проповіді.
Погляд на життя ап. Павла та на Йоана допоміг нам зауважити дві речі. Блаженства виражають те, що означає учнівство. Вони стають тим конкретнішими і реальнішими, чим повнішою є відданість учня служінню, як можна це побачити на прикладі життя Павла, їхнє значення важко висловити чисто теоретично; це виявляється у житті, стражданнях і таїнственній радості учня, що цілковито посвятив себе наслідуванню Христа. Так стає виразною друга річ: христологічний характер блаженств. Учень пов’язаний з таїнством Христа. Його життя поринає в сопричастя з Христом: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2:20). Блаженства є переміщенням Хреста і Воскресіння в буття учнем. Але вони чинні для учнів, тому що спочатку здійснені самим Христом.
Це стає ще зрозумілішим, якщо ми звернемося до заповідей блаженств у викладі Матея (Мт. 5:3-12). Той, хто прочитає текст Матея уважно, збагне, що блаженства тут – неначе прихована внутрішня біографія Ісуса, наче Його портрет. Він, що не має де прихилити голову (Мт. 8:20), є справді вбогим; Він, який про Себе може сказати: «Прийдіть до Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мт. 11:29), є справді лагідним; це Він є чистий серцем і тому постійно бачить Бога. Він – миротворець, Він – страждаючий заради Бога. У блаженствах виявляється таїнство Самого Христа, і вони кличуть нас до сопричастя з Христом. Але саме через їхній прихований христологічний характер блаженства є також дороговказом для Церкви, яка в них мусить розпізнати свій еталон – дороговказами для наслідування, що стосуються кожної особи, хоча й, згідно з розмаїттям покликань у різний спосіб.
Розглянемо тепер більш уважніше окремі складові заповідей блаженств. Ось насамперед загадковий вислів про «вбогих духом». Ці слова з’являються в кумранських звитках, де вони є самовизначенням благочестивих. Вони називають себе також «вбогими благодаті», «вбогими Твого спасіння» або просто «вбогими» (Gnilkа, цит. вид., с. 121). Цим самовизначенням вони виражають усвідомлення себе справжнім Ізраїлем; цим вони справді підхоплюють традиції, глибоко вкорінені в Ізраїлі. На час завоювання Юдеї Вавилоном 90 відсотків мешканців Юдеї слід було вважати вбогими; внаслідок перської податкової політики після депортації знову постала драматична ситуація з бідністю. Усталений погляд, що праведнику ведеться добре і що вбогість є наслідком вартого осуду життя (взаємозв’язок між вчинками і станом здоров’я), тепер уже втратив свою силу. Тепер Ізраїль упізнає себе близьким до Бога саме в своїй вбогості, пізнає, що саме вбогі в їхньому смиренні серця близькі Богові на противагу до гордості багатих, що покладаються лише на себе самих.
У багатьох псалмах виявляється благочестя вбогих, яке таким чином зросло; вони визнають себе істинним Ізраїлем. У благочесті цих псалмів, у глибокому звертанні до доброти Бога, у людській доброті та смиренні, що при цьому формується, у повному надії вигляданні спасенної любові Бога розвинулася та відкритість сердець, що відчинила двері Христові. Марія і Йосиф, Симеон і Анна, Захарія і Єлизавета, вифлеємські пастухи, дванадцятеро покликаних Господом до найвужчої спільноти учнів належали до тих кіл, що відділилися від фарисеїв та садукеїв, а також, незважаючи на деяку духовну близькість, від Кумрану – саме там починається Новий Завіт. Вони цілком і повністю усвідомлюють себе в єдності з вірою Ізраїля, що дозріває до все більшої досконалості і чистоти.
Тут, подалі від суєти, зростає й те ставлення до Бога, яке Павло розвинув у своєму богослов’ї виправдання: це люди, які не хваляться перед Богом своїми успіхами. Вони не являються перед Богом неначе рівноправні бізнес-партнери, що за свої діла висувають претензію на відповідну винагороду. Це люди, що і в душі почувають себе вбогими, люблячі, що просто хочуть дати себе Богові обдарувати і саме через це живуть у внутрішній згоді з Божою суттю та словами. Слова святої Терези з Лізьє про те, що вона колись стоятиме перед Богом з порожніми руками і їх Йому простягатиме відкритими, описують дух цих убогих Бога: вони приходять із порожніми руками, не з руками, що хапають і міцно тримають, а з руками, що відкриваються і дарують, будучи таким чином готовими до доброти, яку дарує Бог.
[1] Есхатон – (гр.: «останній»): останні часи.
