Після розповіді про спокуси Ісуса Матей коротко розказує про перші Його діяння, причому Галилея чітко описується як «поганська» – як проголошена пророком (Іс. 8:23; 9:1) місцевість, де має зійти «велике світло» (Мт. 4:15-16). Так Матей відповідає на здивування з приводу того, що Спаситель походить не з Єрусалима та Юдеї, а з місцевості, яка вже вважалася напівпоганською: саме те, що, на думку багатьох, говорить проти месіанства Ісуса – Його походження з Назарету, з Галилеї, насправді є доказом Його божественної місії. Від самого початку Матей відзначає спрямованість Старого Завіту на Ісуса аж до найменших деталей. Те, що в принципі каже розповідь Луки про подорож Ісуса з учнями до Емауса (Лк. 24:25-26) – що все Писання стосується Його – те Матей намагається довести щодо всіх етапів Ісусового шляху.
Нам ще слід повернутися до трьох елементів першої підсумкової розповіді про Ісусові діяння (Мт. 4:12-25). Передусім, це зазначення головного змісту проповіді Ісуса, що підсумовує всю Його Благовість: «Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4:17). По-друге, це покликання дванадцятьох, через що Ісус символічно і водночас у цілком конкретній дії оголошує та організовує оновлення народу, що складається з 12 племен, новий збір Ізраїля. Нарешті, тут також можна зауважити, що Ісус є не лише Вчителем, а й водночас Спасителем людини.
Так, Матей кількома штрихами у 14 стихах (Мт. 4:12-25) вперше описує слухачам особу Ісуса та Його діяльність. Після цього у трьох главах йде «Нагірна проповідь». Що це таке? Цією великою композицією промови Ісуса Матей представляє нам Його як Нового Мойсея, і саме в тому глибокому сенсі, який нам раніше відкрився в пророчій обітниці Книги Второзаконня.
Вступний стих Мт. 5:1 є значно важливішим за якесь просте обрамлення: «Побачивши ж народ, зійшов на гору. І коли Він сів, підійшли до Нього Його учні; а Він, відкривши уста, почав навчати їх…». Ісус сідає – це вираження повноваження особи, що повчає. Він займає місце на «кафедрі» гори. Пізніше Він говоритиме про раввинів, які сидять на кафедрі Мойсея (Мт. 23:2) і тому володіють авторитетом; саме тому їхнє вчення має бути вислухане й прийняте, хоча їхнє життя суперечить йому; хоча вони самі не є авторитетом, але отримують авторитет від іншого. Ісус сидить на «кафедрі» як Учитель Ізраїля і як Учитель людини взагалі. Тому що, – ми побачимо це при розгляді тексту, – словом «учні» Матей не обмежує коло адресатів цієї промови, а розширює його. Кожен, хто слухає і приймає ці слова, може стати «учнем».
Надалі важливе слухання і наслідування, а не походження. Учнівство можливе для кожного, покликаними є всі: так зі слухання утворюється ширший Ізраїль – Ізраїль оновлений, який старого Ізраїля не виключає, ані не скасовує, а перевершує його, стаючи універсальним.
Ісус сидить на «кафедрі» Мойсея, але не як раввин, яких навчали для цього в школі; Він сидить там як більший Мойсей, який поширює Союз на всі народи. Так стає зрозумілим і значення гори. Євангеліст нам не каже, про який із пагорбів Галилеї йдеться. Але тому, що він є місцем проповіді Ісуса, він є просто «горою» – новим Синаєм. «Гора» – це місце молитви Ісуса, Його перебування віч-на-віч із Отцем; саме тому вона є й місцем Його повчання, що походить із цього ближчого спілкування з Отцем. Таким чином «гора» сама собою виявляється і новим, остаточним Синаєм.
Однак як ця «гора» відрізняється від величезного скелястого масиву в пустелі! Традиція вбачає гору блаженств у височині на північ від Генезаретського озера. Хто побував там хоч раз і глибоко в душі відчув враження від обрію з поверхнею озера, небом і сонцем, деревами і галявинами, квітами і співом птахів, той не може забути чудової атмосфери миру, краси творіння, яка зустріла його там, у такій тривожній країні.
Якою б не була висота «гори блаженств», вона так чи інакше була відзначена печаттю цього спокою і цієї краси. Те, що дано було пережити Іллі на горі Синай, коли він відчув присутність Бога не в бурі, не в землетрусі і не у вогні, а у віянні тихого вітру (3 Цар. 19:1-13), те зреалізувалось тут повною мірою. Сила Божа виявляється тепер у Його ніжності, Його велич – у Його простоті і близькості. Однак, вона така ж неосяжна. Те, що раніше виражалося в бурі, землетрусі та вогні, тепер набирає форми Хреста, страждаючого Бога, Який кличе нас у цей таїнственний вогонь, вогонь розп’ятої любові: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити…» (Мт. 5:11). Силою синайського Об’явлення народ був так наляканий, що казав Мойсею: «Ти говори до нас, і ми слухатимемо, а Бог нехай до нас не промовляє, а то повмираємо» (Вих. 20:19).
Тепер Бог говорить зовсім близько, як людина до людей. Тепер Він сходить у глибину їхніх страждань, але саме це приведе і постійно приводить до того, що слухачі – слухачі, що вважають себе учнями – кажуть: «Жорстока ця мова! Хто може її слухати?» (Йо. 6:60). І нова доброта Господа теж не є солодкою. Випробування Хрестом для багатьох є ще нестерпнішим, ніж колись грім на горі Синай для ізраїльтян. Так, вони мали рацію, коли казали, що коли Бог з нами говоритиме, то ми «повмираємо» (Вих. 20:19). Без «вмирання», без суто власного занепаду немає сопричастя з Богом і порятунку: роздуми над хрещенням нам уже це засвідчили – хрещення неможливо зводити до простого ритуалу.
Ми випередили те, що повністю можна побачити щойно при розгляді тексту. І зробили це для того, аби стало зрозуміло, що «Нагірна проповідь» є новою Торою, яку приносить Ісус. Мойсей міг свою Тору принести лише після того, як поринув у Божу темряву гори; так само й Ісус, перш ніж принести Свою Тору, спочатку повинен був заглибитись у спілкування з Богом, внутрішньо піднятися по сходинках Свого життя, щоби потім продовжити Свій шлях і, зійшовши до людей, розділити з ними їх життя та страждання.
Євангеліст Лука передає нам коротшу редакцію Нагірної проповіді з іншими акцентами. Для нього, що пише для еллінохристиян[1], не так важливо представити Ісуса як Нового Мойсея, а Його слова як вічну Тору. Так уже від початку зовнішні рамки сформовані по-іншому. Нагірна проповідь у нього безпосередньо передує покликанню дванадцятьох апостолів, що Лука зображає плодом ночі, проведеної в молитовному чуванні, і переносить на гору, як на місце молитви Ісуса. Після цієї події, такої основоположної для шляху Ісуса, Господь зі щойно вибраними і по іменах представленими дванадцятьма сходить на гору і зупиняється на рівному місці. Для Луки стояння є вираженням величі і повновладдя Ісуса, а рівне місце – вираженням широчіні, в яку мовить Ісус і яку Лука потім підкреслює, кажучи нам, що крім дванадцятьох, з якими Він зійшов із гори, послухати Його та зцілитися Ним зібралася велика кількість Його учнів, а також народу з Юдеї, Єрусалима та прибережного регіону Тиру і Сидону… (Лк. 6:17-18). Але в універсальному значенні проповіді, яке можна тут зауважити, все ж незвичайним є те, що Лука – схоже як і Матей – потім каже: «…Він, звівши на Своїх учнів очі, почав казати…» (Лк. 6:20). Істинними є дві речі: Нагірна проповідь спрямована у широчінь світу, теперішнє й майбутнє, але все ж вона вимагає учнівства і її можна зрозуміти та нею жити, лише наслідуючи Ісуса, йдучи з Ним поруч.
Звісно, в наступних роздумах не йдеться про тлумачення Нагірної проповіді речення за реченням; я хотів би вибрати три уривки, в яких Благовість Ісуса і Його постать, на мою думку, можуть особливо чітко перед нами предстати, виявитися. Передусім це блаженства. По-друге, я хотів би роздумати над новою редакцією Тори, яку пропонує нам Ісус. Тут Ісус перебуває в діалозі з Мойсеєм, в діалозі з традицією Ізраїля. Великий юдейський вчений Яків Ньюснер у важливій книзі під назвою «Раввин розмовляє з Ісусом», так би мовити, став у ряди слухачів Нагірної проповіді і спробував порозмовляти з Ісусом. Цей диспут віруючого юдея з Ісусом, сином Авраама, що вівся острахом Божим і щирістю, більше за інші відомі мені тлумачення відкрив мені очі на велич Ісусових слів та на вибір, перед яким ставить нас Євангеліє. Отже, я хотів би в одному розділі як християнин увійти в діалог раввина з Ісусом, щоб на його основі краще розуміти автентично юдейське і таїнство Ісуса. Нарешті, важлива частина Нагірної проповіді – та й чи могло бути інакше – присвячена молитві; ця частина кульмінує в молитві «Отче наш», з якою Ісус хоче вчити молитися учнів усіх часів, бажає ставити їх перед лик Бога і таким чином вести дорогою життя.
[1] Еллінохристияни – християни неюдейського походження в ранній Церкві І століття.
