Всі чекали появи маленької дівчинки. І бабусі, і дідусі, і тітоньки, і дядечки. Але от біда: перед самим її народженням всі родичі мало не посварилися – кожен хотів, щоб дівчинку назвали на його честь, тобто, його ім’ям. Бабуся Оля хотіла, щоб назвали маленьку Олечкою, бабуся Катя – Катрусею, дідусь Георгій, для своїх просто Жора, – Георгіною, дідусь Сашко – Сашунею. Кожен вимагав від мами з татом, щоб саме його ім’я було надане немовляті. Звісно, батьки розгубилися. Назвеш одним ім’ям – інші образяться.
– А давай назвемо нашу дівчинку всіма цими іменами, адже є люди з довгими іменами, – запропонувала мама.
Вона завжди була за те, щоб всі питання вирішувалися мирно.
Тато почухав потилицю і сказав:
– Я собі уявив, як буду кликати нашу дочку для якої-небудь справи. Приміром, покличу її піти зі мною гуляти або на гойдалку. Поки я вимовлю її імена, забуду, куди хотів піти і навіщо кликав. До того ж, подумай, як ми стомимося, якщо цілий день будемо спілкуватися з донькою. Язик відвалиться.
– А давай будемо називати її кожного дня по-різному. Скажімо, у понеділок – Олечкою, у вівторок – Сашунею, у середу – Катрусею і так далі. По одному імені кожного дня протягом тижня.
– Ні, нізащо в світі, – не погодився тато, – я заплутаюся. І потім: ти впевнена, що наші бабусі не пересваряться, коли будуть сперечатися, в який день чиє ім’я буде називатися?
– Не впевнена, – зітхнула мама.
– Що ж робити? – сумно запитав тато.
Вони обнялися і якийсь час стояли мовчки. Аж ось раптом посміхнулася мама, потім – і тато. Вони подивилися один на одного і одночасно сказали:
– Я знаю, що робити! – випалили обоє і засміялися.
– Скажи ти перший, – сказала мама.
– Ні, ти! – не погодився тато.
– Добре. Я думаю, нехай спершу народиться немовлятко. Ми подивимося на нього і самі зрозуміємо, яке в нього ім’я.
– Я те ж саме хотів тобі запропонувати. Адже подумай, Марійка завжди схожа на Марійку, Даринка – на Даринку, Світлана – на Світлану. Ось і наша дівчинка буде схожа на своє ім’я… або ім’я на неї, – сказав тато.
– Отже, вирішили! – посміхнувшись, погодилася мама. – Наша дівчинка сама підкаже нам своє ім’я.
– Вирішено!
– Ой, а як же бабусі? Вони ж образяться. Та й дідусі теж.
– На малятко не образяться, вони його вже зараз люблять. Це ж воно саме визначить своє ім’я. І це ім’я може бути зовсім іншим, не таким, як уявляється бабусям і дідусям.
– Ой, як добре ми з тобою вигадали, – зраділа мама.
Невдовзі на світ з’явилася маленька дівчинка. Вона була такою біленькою із світло-блакитними оченятами, і від того ніби світилася.
– Ой, дивіться, яка гарна! – раділи бабусі.
– Вона на мене схожа, – заявив дід Георгій, – значить, буде Георгіною.
– Зовсім вона не схожа на вас, свате, – заперечив дідусь Сашко. – Вона нашої породи – значить, бути їй Олександрою.
– Що це ви вигадали, свате, – обурилася бабуся Катя. – Якої це вашої породи? Донька наша, а значить, і внучка наша. Тому її ім’я – Катерина.
Мама дивилася, як сваряться бабусі та дідусі, і пригортала до себе маленьку. А та, знай, крутила світлою голівкою.
– Не крутися, світлячку… – замиловано сказала мама і лагідно погладила доньку по голівці.
Тато подивився на маму й сказав:
– Ну от, наша дівчинка підказала тобі своє ім’я.
Яке? – здивувалася мама.
– Ти сказала «світлячок», – відповів тато, – тобто… – він багатозначно підняв палець.
– Тобто, Світлана. Нашу дівчинку звати Світланкою! – радісно вигукнула мама.
Дідусі й бабусі разом замовкли і приголомшено дивились на маму з татом.
– Чому – Світлана? У нас зроду нікого так не звали, – сказала бабуся Оля.
– І в нас нікого з таким ім’ям немає, – погодилася з бабусею Олею бабуся Катя.
– Тому, що наша крихітка сама нам підказала, як її звуть, і тому, що це ім’я їй підходить, і, нарешті, просто тому, що це її ім’я, – випалив тато.
– А що, мені подобається, – сказав дідусь Георгій.
– До того ж це вирішення всіх наших суперечок, – погодився дідусь Сашко.
З того часу Світлану називали Світланкою. І це ім’я їй справді дуже личило, тому що Світланка була не лише зовні світлою, а й душею, бо мала легкий та лагідний характер. Допомагала мамі в хатніх справах, татові читала Біблію вголос, коли той стомлювався, і всіма своїми світлими справами дарувала радість близьким.
Ось, виявляється, як буває: спершу ім’я схоже на людину, а потім людина на ім’я.
