– Коли-небудь якийсь перехожий сяде перепочити в тіні цього дерева і згадає нас добрим словом, – сказав дідусь.
– Ти хотів би почути це слово? – запитав я.
– Коли дерево виросте великим, мене вже не буде серед живих.
– Ти помреш? Але чому? – засмутився я.
– Тому що кожна людина помирає. Так потрібно.
– Я не помру. Тато сказав, що Христос помер за мене, і якщо я буду Йому вірити, то житиму вічно.
– Це так, але перш ніж ти будеш жити вічно, потрібно буде померти, а потім воскреснути, приблизно так, як це буває в метеликів. Ходімо, я тобі покажу.
Ми пішли до саду. Дідусь знайшов на яблуневому листку гусінь. Гусінь була волохатою. Мені вона здалася страшною і непривабливою.
– Давай поспостерігаємо за цим страховиськом, – запропонував дідусь, – прийдемо сюди завтра.
Я знизав плечима. Мені було зовсім нецікаво, але якщо дідусь просить…
Наступного дня ми знову підійшли до яблуні, але гусениці не знайшли. Замість неї на листочку був білий пухнастий клубочок, закутаний у павутину, а сам листок скрутився в трубку.
– Це гусінь перетворилася на лялечку, – сказав дідусь. – Настане час – і вона прокинеться.
Ми ще багато разів приходили дивитися, чи не прокинулася лялечка.
Одного разу лялечка виявилася порожньою.
– Її хтось з’їв, – закричав я.
– Не думаю, – заперечив дідусь. – Напевно, лялечка перетворилася на метелика.
– Ось вона, ось вона, – закричав я, побачивши, як пурхає білий метелик.
– Може, так, а може, й ні, – посміхнувся дідусь, – проте, як би там не було, цей метелик справді дуже схожий на того, який повинен був вийти з цієї лялечки. Тепер ти розумієш, що відбувається з людиною, коли вона живе, як гусінь, потім помирає, як лялечка, а вже після цього оживає для чудового вічного життя, як метелик.
– Коли ми оживемо, ми станемо теж такими гарними, як метелик? – запитав я.
– Навіть кращими, оскільки будемо вічно молодими, ніколи не хворітимемо, тому що в небесній країні, куди ми потрапимо, всі живуть без скорбот і сліз, там нас чекає одна лиш радість, тільки треба вірити, любити і слухатися Бога.
– Так мало? – здивувався я.
– А ти спробуй так жити – і побачиш, мало це чи багато, – посміхнувся дідусь.
Мавпа
Одного разу цілий день ішов дощ. Ми не могли вийти в сад погратися, поїсти черешень і полуниць. Навіть Джек ходив нудний і сумний. Він майже весь день дрімав на своїй підстилці.
Побачивши, що ні в кого немає настрою, тато взяв з полиці книжку і прочитав її нам. Мені вона сподобалася. Там ішлося про те, що людей створив Бог, а не мавпа перетворилася на людину, як стверджує дехто. І ще в ній були такі слова:
- «Цінна мудрого порада.
- Ти ж, малюк, відповідай:
- Боягузтво, лінь, неправда –
- Є така в тебе біда?
- Чи грішиш гріхами цими,
- Хоч іще малий на зріст,
- І чи не росте із ними
- Мавпячий у тебе хвіст?»
(Переклад Світлани Гололоб)
Ці слова не давали мені спати всю ніч. Я ніколи не думав, що можна стати схожим на мавпу, якщо чиниш погано. Ні-ні, я добре ставлюся до мавп, просто зрозумів, що чинити погано – це негідно людини, створеної Богом.
До самого світанку я крутився в ліжку з боку на бік. Варто було тільки задрімати, як мені починали снитися потворні мавпи; вони показували на мене пальцем і кричали: «Дивіться, у нього росте хвіст. Він – ледар і боягуз!»
Вранці я лежав у ліжку довго-довго. Тато підійшов до мене і запитав, чому я не встаю. Я помовчав, а потім зізнався:
– Чекаю, коли в мене виросте хвіст.
– Хвіст?! Чому він повинен у тебе вирости? – здивувався тато.
– Тому що я не слухаюся і лінуюся… І взагалі… роблю погані вчинки…
– Від цієї хвороби є одне лікування: потрібно зараз встати і помолитися про те, щоб Бог допоміг тобі сьогодні бути слухняним. І вживати ці ліки маєш щодня натщесерце, – посміхнувся тато.
Я так і зробив. І знаєте, мені ці «ліки» справді допомогли. Увесь день я виконував мамині доручення, і мені зовсім не було важко. Навіть Джек здивувався. Він сновигав за мною тінню, постійно намагався мені перешкоджати і всім своїм виглядом демонстрував, як йому хочеться зі мною погратися. Проте я залишався непохитним, оскільки Бог допомагав мені. Тепер я точно знаю, що не перетворюся на мавпу.
