Мама попросила мене підмести доріжки у дворі. Мені не хотілося. Дуже кортіло піти зі своїм цуценям погуляти. Джек став ученим цуценям. Він уже виконував деякі команди. Але найулюбленішою командою Джека була команда: «Гуляти». Ось і зараз Джек всіма силами собачих хитрощів намагався мені продемонструвати, що хоче піти зі мною гуляти. Він то хапав паличку і приносив її мені, то підбігав до хвіртки й пильно дивився мені в очі.
Але мама попросила підмести двір, тому наше гуляння відкладалося доти, доки не буде зроблена робота.
Нічого не вдієш. Я неохоче почав підмітати, розмахуючи мітлою то вправо, то вліво. Сміття летіло на клумбу і осідало на квітах. Частину сміття я замів під лаву, частину – під ворота.
– Можна піти гуляти? – запитав я в мами.
– Гав? Гав? – запитав по-собачому Джек.
– Ходімо, подивимося, чи добре ти підмів двір, – сказала мама.
Оглянувши доріжки, вона нічого не сказала.
«Не помітила», – подумав я, полегшено зітхаючи.
– Дмитрику, ходи, я дещо тобі покажу, – покликала мама.
– Мамо, я гуляти хочу, – завередував я.
– Спершу я щось тобі покажу, а потім ти підеш гуляти, – наполягала вона.
Я неохоче підійшов до мами. Вона взяла мене за руку, повела вглиб двору і вказала на мурашник.
– Що, я мурах не бачив чи що? – обурився я.
– А ти подивися, придивляйся уважніше – можливо, щось цікаве таки помітиш.
Мурашки повзали, тягнули на собі різні палички, забігали в мурашник, вибігали – нічого цікавого.
– Подивися на цього малюка, який він старанний, – сказала мама.
Мурашка-малюк тягнув на собі паличку, дуже маленьку. Зрештою, це для нас вона маленька, а для мурашки – справжня колода.
Паличка була удвічі більша від мурашки. Надриваючись, малюк тягнув її і піднімався по мурашнику вгору. Кілька разів паличка зривалася і падала вниз, до самого підніжжя мурашника. Але наполеглива мураха знову тягнула її вгору. Нарешті, дотягнула таки до вершини мурашиного будинку і обережно поклала. Тепер паличка лежала, мов приклеєна. Я намагався її здмухнути, проте вона навіть з місця не зрушила.
– Бачиш, як старанно мураха виконала свою роботу, – сказала мама і пильно подивилася на мене. – В Біблії записано: «Все, що не робите, робіть, як для Господа».
Мама більше нічого не сказала і пішла.
Мені стало соромно. Отже, мама помітила, що я погано прибрав. Я взяв мітлу і знову почав підмітати. Але робив це тепер так завзято, ніби в гості до мене прийде Сам Господь і побачить, як чисто я прибрав.
Відтепер я все буду робити старанно, як для Господа.
Кулька
Одного разу ми з братом і з Джеком пішли на озеро порибалити. Мені не подобалося ловити рибу, тому що я не люблю робити боляче живим істотам, але брат з мене глузував, називав боягузом і маминим синочком, тому я й пішов із ним на рибалку.
Щоправда, того дня риби ми так і не впіймали. Коли прийшли на озеро, то побачили хлопчика, який гірко плакав. Він був увесь мокрий.
– Чому ти плачеш? – запитав я.
– У нього, мабуть, щука вудку вкрала, – засміявся брат.
– Кулька, – крізь сльози промовив хлопчик і заридав ще голосніше.
– Лопнула чи що? – посміхнувся мій брат. – Не плач, мама нову купить.
Хлопчик похитав головою, але нічого не зміг сказати, тільки плакав.
– Стривай, Сашку, – сказав я, – бачиш, у людини горе.
– Ой, ну вас. Втирайте один одному сльози, а я йду ловити рибу.
Сашко пішов, а я залишився сидіти поруч із хлопчиком. Він, мабуть, молодший за мене, тому так довго не міг заспокоїтися. Варто було мені запитати його, чому він плаче, як хлопчак знову починав ридати. Нарешті він утихомирився і сам розповів, яка біда спіткала його.
Виявилося, хлопчик пішов на озеро купатися, а за ним пішов і пес, який мав кличку Кулька. Він був вуличним псом і господаря, звісно, не мав. Хлопчик і собака подружилися. Хлопчик годував Кульку хлібними шкуринками, а Кулька зализував подряпини, які в хлопців завжди з’являються після ігор. Та ось Кулька потонув. Не просто так потонув. Не з дурощів, як то часто буває, ні – він кинувся в озеро, побачивши, що хлопчик зник під водою. Хлопчик схопився за пса і міцно тримався за його шерсть, поки ноги не відчули дно. Він ледь вийшов на берег і ліг на траву. Хлопчику було зле – занадто багато наковтався води. Коли ж прийшов до тями, то побачив, що Кульки немає поруч. Він покликав, проте собака не прибіг на поклик. Хлопчик ще раз гукнув голосніше, але Кульки не було.
«Напевно, побіг у село», – подумав він і почвалав уздовж берега. Та раптом побачив Кульку. Пес лежав на воді, а хвилі гойдали його, намагаючись викинути на берег. Кулька загинув.
Хлопець узяв собаку, відніс подалі від води.
Тепер він плакав, а мертвий Кулька лежав під кущем.
– Давай поховаємо його, як героя, – запропонував я.
Хлопчак на знак згоди кивнув головою. Ми знайшли шматок старого іржавого заліза і консервну банку. Вирили ямку. Поклали в неї Кульку і постояли біля могили. Салют влаштувати не змогли, зате вшанували друга хвилиною мовчання.
Вдома я розповів про це татові.
– Кулька загинув замість хлопчика. Знаєш, тату, я заздрю цьому хлопчакові. У нього був справжній друг, і він віддав своє життя заради нього. А за мене ще ніхто не помирав.
– Ти помиляєшся. Є Той, Хто помер за тебе. Це Ісус, Син Бога. Якщо ти віриш Богу і приймаєш все, що Він зробив для тебе, то будеш жити вічно.
