Одного разу тато прочитав мені оповідання.
У ньому йшлося про те, як один учений поїхав на північ вивчати життя різних тварин. Із собою він узяв свого вірного друга – пса Джека.
На півночі завжди дуже холодно. Там майже не буває сонця. Часто йде сніг. Річки замерзають. Дмуть холодні вітри. Ось, мабуть, тому вчений застудився і помер.
Вірний пес не відійшов і тоді, коли приїхали люди і поховали його господаря. Вони вирішили забрати собаку з собою, але Джек не захотів повернутися додому. Він залишився біля могили і лежав на ній доти, доки сам не вмер. Вірний пес не залишив свого господаря.
Ось таким було оповідання.
Я глянув на своє цуценя. Воно теж подивилося на мене. Я погладив його. Цуценя замахало хвостом і лизнуло мене просто в ніс.
– Мій славний друже, – лагідно сказав я, – ти любиш мене. Я знаю, ти такий же вірний пес.
Цуценя почало стрибати і ще кілька разів лизнуло моє обличчя так, наче хотіло продемонструвати, як сильно любить свого господаря. Я теж дуже люблю його. Раптом мені пригадалось, як мама казала, що Бог любить мене. Ще вона запитала: «А ти любиш Господа?» Я відповів: «Так». – «Значить, – сказала мама, – ти повинен бути вірним Йому все життя».
Тільки тепер, коли тато прочитав мені розповідь про вірного собаку Джека, я зрозумів, що означає бути вірним. Я хотів би, щоб моє цуценя теж стало моїм вірним собакою. Знаю, що й Бог чекає від мене такої ж вірності, як я від свого цуценяти.
Увечері мій брат прочитав мені з Біблії такі Божі слова: «Будь вірний до смерті». Тоді я вирішив вчитися бути вірним Господеві, а своє цуценя назвав Джеком.
Утіха
У Джека неприємності. У нього набряк ніс. Не просто так набряк, а тому, що він упіймав бджолу і хотів з нею побавитися. Бджола ж виявилася не грайливою комахою. Вона ніяк не бажала бавитися з Джеком і боляче вжалила його в ніс. Песик верещав і крутився. Потім він побачив мене, підбіг і заскавучав. Скаржився. Я погладив свого бідного друга. Уважно оглянув ніс і побачив у ньому жало. Джек не давався, проте мені таки вдалося витягнути жало. Він довго тер лапами ніс, потім підповз до мене і уткнувся мордочкою мені в коліна, раз по раз сумно позираючи на мене. Він просив утішити його. Я погладив пса і почухав за вухом.
– Ти для нього, як для людей – Бог. У тебе він знаходить утіху і ласку, – посміхнулася мама.
Мені відразу пригадався минулий вечір.
У мами боліла рука. Вона лежала, закутавши руку теплою хусткою. Я бачив, як матуся кілька разів молилася.
– Про що ти молишся? – запитав я.
– Прошу в Бога зцілення і втіхи.
– Чому ти не викличеш лікаря?
– Тому що бувають хвороби, які лікарі не можуть вилікувати. Але Бог всемогутній, Він може вилікувати будь-яку хворобу й потішити, коли людині погано.
Саме ця розмова мені й пригадалася.
А ще я подумав, що, мабуть, Богу дуже приємно зціляти людей і втішати їх. Мені теж було дуже приємно, коли я втішав свого собаку. Я вирішив: коли мені буде боляче або коли хтось скривдить, – неодмінно буду молитися Господеві і просити Його, щоб Він послав здоров’я і втішив мене.
Це так чудово, що в мене є найсильніший, найдобріший Друг, Який любить мене, завжди зможе втішити в скрутну годину і захистить від зла. Я хочу, щоб всі хлопчики та дівчатка дізналися про такого Друга. Адже Він любить не тільки мене, але й усіх дітей. Дуже хотілося б, аби кожен міг звернутися до свого Друга в тяжку хвилину, проте як це зробити – я не знаю. Можливо, коли стану дорослим, як мій тато, тоді зрозумію. А поки що тільки можу назвати ім’я мого Друга – Ісус Христос.
