Жили в місті Заріччя дві подруги. Дівчатка дружили з дитячого садочка, всюди разом були: і в недільній школі, і в музичній. І ціль у них була одна: служити Богові від щирого серця.
Одну дівчинку звали Любою. Вона була в багатодітній родині найстарша. Коли народилася, тато сказав:
– Назвемо її Любов. Сподіваюся, Бог нам ще дасть дітей, буде і Віра, і Надія. Але нехай найстаршенька буде Любов. Як у Біблії: «Віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ним – любов!»
– Гаразд, – відповіла мама. – До того ж, світленька вона в нас. Любов же – це найсвітліше почуття. Як ти вирішив, так нехай і буде.
От і росте Любонька розумницею. З дитинства Біблію вивчає, всім допомагає. Завжди радісна!
А друга дівчинка – Катя. Її батьки теж віруючі. Коли Катя народилася, мама захоплено її поцілувала:
– Ця дитина буде особливою. Яка вона чудова!
Тато відповів:
– Це як Бог вирішить. Давай назвемо її Вірою!
Мама засумнівалася:
– Ні, ні, що ти… Не знаю нікого, хто б досяг слави з таким ім’ям – Віра… Краще нехай буде Катериною. На честь імператриці Катерини Великої.
Тато хотів щось сказати, але мама почала плакати – і тато погодився:
– Катерина – значить, Катерина.
Так трапилося, що Катя була єдиною донькою в родині. Мама її пестила. А тато часто зітхав і молився за них обох.
Обидві дівчинки росли, вчилися й зміцнювалися у вірі. Люба була дуже скромною, а Катя, навпаки, яскравою, особливою. Люба все найкраще, що мала, старалася віддати іншим, а Катя намагалася зробити так, аби найкраще було лишень для неї.
Погляньмо: ось наші подруги йдуть із музичної школи.
Люба: Якщо Господу буде завгодно, я добре навчуся грати й співати. Як би я хотіла славити Його в піснях і співати про Нього людям.
Катя: А я закінчу школу – буду співати в хорі. Буду завжди в людей на очах, усі будуть милуватися мною!
Люба: Мені ж хочеться, аби в моєму співі Господа бачили, а не мене.
Катя: Даремно ти так, треба, щоб люди думали: «Ох, яка чудова дівчина, як вона співає! Напевно, чудовий Бог, Якому вона служить!»
Кожна дівчинка, як бачимо, будувала свій духовний будинок, кладучи цеглинку за цеглинкою. Тільки Люба в основу свого будинку взяла Ісуса, а Катя – егоїзм, велике «Я».
* *
Люба: Катю, давай сьогодні відвідаємо одну бабусю. Вона хворіє, і на служінні давненько не була…
Катя: Ну, гаразд, давай відвідаємо. Пожертвую своїм часом і віддам данину Богові.
Люба: Чудово! Я так люблю бачити радісні очі! Як приємно бути корисною.
Катя: Думаю, що Господь дасть мені за це нагороду.
Люба: Вибач мені, подруго, але в мене складається враження, наче ти нагороду сприймаєш, як плату за роботу.
Катя: Так, я прагну заробити найкращий вінець і якнайбільше скарбів на Небесах, щоб усі мене там хвалили. Ну добре, я побіжу перевдягатися, заходь за мною, добре?
* *
Дівчатка розійшлися.
Катя довго вертілася перед дзеркалом, вибирала вбрання, робила зачіску.
Люба ж допомогла сестричці робити уроки, почитала братикові казку. Допомогла мамі помити посуд.
Знову додали вони по цеглинці до своїх духовних справ.
Катерина глянула на годинник:
– Зараз Люба зайде. Даремно я з нею піду, ніхто ж мене, напевно, не побачить.
Подивилася на телефон, набрала номер:
– Алло, Світлано? Привіт! Я зараз іду відвідувати Ганну Львівну, передати їй від тебе привіт? Добре. Бувай!
І знову набирає номер…
А Люба в цей час підходить до мами:
– Мамусю, я піду на годинку в справах, можна?
– Звичайно, донечко.
– А можна кілька квіток у квітнику зірвати?
– Будь ласка. Тільки довго не затримуйся.
Люба поцілувала маму й побігла.
Із квітами вона зайшла до Каті.
– Катрусю! Ти готова?
Катя, глянувши в дзеркало:
– Так, біжу!
Взявшись за руки, дівчатка пішли провідати жінку похилого віку. Люба – із квітами, а Катя – в ошатній сукні.
– Ганно Львівно! Добрий вечір, це вам квіти від нас.
– Дякую, мої гарні.
– Як ви себе почуваєте?
– Дякую, Катю, слава Богу, краще.
Люба запропонувала:
– Давайте ми вам допоможемо. Може, щось зробити потрібно?
– Ой, любі мої, я ось тут суп розлила, а нагинатися не можу, спина болить. І хлібинку б купити. Якщо, звісно, вам не важко.
– Звісно, неважко, все зробимо з радістю!
Катя запропонувала:
– Любо, ти підлогу помий, а я вже в магазин збігаю.
Вона взяла сумку й побігла.
«Добре я придумала, – міркувала дорогою. – Може, побачать мене, що я не ледарюю, а Богові служу. Ось і магазин. У магазині хліб продає тітка Валя, вона ходить до нашої церкви».
– Добридень, Катю! Тобі хліба?
– Так, Ганна Львівна просила.
– Слава Богу, не забуваєш ти її!
– Дякую! Бігти мені треба, стільки справ!
– Біжи, нехай благословить тебе Господь.
Катя, задоволена, побігла назад.
А Люба акуратно вимила підлогу, витерла пил.
Прийшла Катя. Разом вони проспівали пісеньку, почитали Біблію для бабусі. Час пролетів швидко.
Ганна Львівна подякувала дівчаткам від щирого серця, і подруги поспішили додому.
* *
Катя: Цікаво, завтра її прийдуть провідати сестри?
Люба: Звісно!
Катя: Вона, напевно, розповість, що ми заходили. Як ти думаєш?
Люба: Не знаю, а що?
Катя: Та так. Ну добре, до завтра!
Люба: З Богом!
* *
Коли Люба прийшла додому, запитала в мами:
– Ти не втомилася? Хочеш чаю?
– Дякую, доню, давай разом поп’ємо!
А Катя – навпаки:
– Мама, я так стомилася, налий мені чаю.
– Ой, доню, зараз. Ти вже не йди наступного разу. Адже в тебе й музична школа, й уроки! Нехай інші, хто має більше вільного часу, підуть!
– Але, мамо, я ж жертвую час для Бога!
– Яка ти в мене гарна!
Знову й знову будують наші дівчатка свої духовні будинки. Спрямовуються вгору їхні будівлі з кожною новою цеглинкою.
Наступного дня в школі, на уроці біології, вчителька розповідала теорію Дарвіна про походження людини.
Після уроку подруг обступили однокласники й почали сміятися:
– Ну що, зрозуміли, звідки людина взялася?
Люба відповіла:
– Бог її створив!
– А як же теорія Дарвіна?
– Всього лишень припущення. Ось згадайте, люди в давні часи думали, що Земля на трьох китах тримається. Але потім дізналися, що вона кругла, й довели це. А теорія Дарвіна не доведена…
– Ви, віруючі, такі наївні, відстали від сучасності. А що ти, Катю, мовчиш? Така дівчинка розумна, невже віриш у Бога?
Катя, бачачи, що однокласники сміються, дуже зніяковіла й злякалася: не хотілося бути посміховиськом.
– Тепер усі вірять, це навіть модно стало. Ви ж знаєте, що я люблю все особливе.
– А якщо це завтра з моди вийде?
Катя мовчала.
– Відповідай, не мовчи…
– От коли вийде, тоді й поговоримо.
– Якщо ти така модниця, чому ж тоді сережки не носиш?
– Щоб від вас відрізнятися. І взагалі, давайте змінимо тему.
– А ти, Любо, теж за модою стежиш?
– Ні, я всім серцем люблю Бога. А вас мені дуже шкода.
Посміявшись, усі розійшлися.
Наступного уроку не було – вчителька занедужала. Клас вирішив, чому б не розважитися.
Підвелася Іринка:
– Давайте поворожимо?! У мене карти є. Витягайте всі по карті.
Підлітки зраділи.
Катя зніяковіла…
Люба сказала:
– Я не буду цим займатися. Це гріх. Це не від Бога, а від диявола.
– Ой, вмерти можна, вона ще й у чортика вірить?! А ти, Катю? Це модно. Ти з нами? Якщо ти не темна і відстала, а сучасна, то давай, тягни.
Катя не тягнула.
– Ми вважали тебе розумнішою. Хизувалася як, а сама, виявляється, релігійна фанатичка.
– А от і ні!
– Доведи!
Люба ще раз попередила:
– Катю! Це гріх!
Катя витягнула карту. Її поплескали по плечі.
Люба намагалася переконати подругу піти геть.
– Вибирай, Катю, ти з нами чи з нею?
Катя залишилася. Сидячи з однокласниками, слухаючи пояснення карт, вона почувала себе жахливо. На наступних уроках була неуважною. А вдома плакала.
Тато запитав доньку:
– Катю, що трапилося?
Катя відповіла:
– Тату, я злякалася і зреклася Бога! Мені ж здавалося, що я дуже духовна, що досягла духовних висот!
Тато вислухав доньку, помолився за неї. Катя покаялася, і після цього вони знову молилися разом.
Мама дуже хвилювалася, їй теж стало гірко. Вона, нарешті, зрозуміла, що саме її донька любила більше ніж Бога. У цей вечір мама просила прощення в Бога.
* *
Катя: У мене відчуття, ніби я стою на руїнах будинку.
Тато: Пам’ятаєш притчу про два будинки, побудовані на піску й на камені?
Катя: Так, мій був на піску. Я тільки про себе й думала…
Мама: І я думала лишень про себе і про тебе. Не шукала волі Божої.
Тато: Нічого, Бог милосердний, і в нас є шанс! Ми знову почнемо будівництво!
* *
Через кілька днів, після зібрання в церкві, Катя й мама сповідалися.
Люба обійняла подругу:
– Я так хвилювалася за тебе! І молилася!
Катя теж обійняла Любу й подумала: «Я завжди вважала Любу гіршою за себе. І ось я впала, а вона молилася за мене… Вона досягла більшого, і я зараз це розумію. Слава Богу!»
А в класі після уроків Катя сказала всім, що помилялася, беручи участь разом з ними у ворожінні, адже це був гріх, в якому вона щиро покаялася!
Тепер їй вже не було гірко через глузування однокласників.
«Адже в мене є Бог і є краща подруга! За неї я буду молитися!» – думала вона.
* *
Так, висоти бувають різні!
Як ми будуємо своє життя? У своєму серці даємо місце Богові чи будуємо собі пам’ятник? Роблячи добро, кому слави шукаємо: Богові чи собі?
Нехай ваш духовний будинок будується на камені!