ВИСОТИ БУВАЮТЬ РІЗНИМИ

Жили в місті Заріччя дві подруги. Дівчатка дружили з дитячого садочка, всюди разом були: і в недільній школі, і в музичній. І ціль у них була одна: служити Богові від щирого серця.

Одну дівчинку звали Любою. Вона була в багатодітній родині найстарша. Коли народилася, тато сказав:

– Назвемо її Любов. Сподіваюся, Бог нам ще дасть дітей, буде і Віра, і Надія. Але нехай найстаршенька буде Любов. Як у Біблії: «Віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ним – любов!»

– Гаразд, – відповіла мама. – До того ж, світленька вона в нас. Любов же – це найсвітліше почуття. Як ти вирішив, так нехай і буде.

От і росте Любонька розумницею. З дитинства Біблію вивчає, всім допомагає. Завжди радісна!

А друга дівчинка – Катя. Її батьки теж віруючі. Коли Катя народилася, мама захоплено її поцілувала:

– Ця дитина буде особливою. Яка вона чудова!

Тато відповів:

– Це як Бог вирішить. Давай назвемо її Вірою!

Мама засумнівалася:

– Ні, ні, що ти… Не знаю нікого, хто б досяг слави з таким ім’ям – Віра… Краще нехай буде Катериною. На честь імператриці Катерини Великої.

Тато хотів щось сказати, але мама почала плакати – і тато погодився:

– Катерина – значить, Катерина.

Так трапилося, що Катя була єдиною донькою в родині. Мама її пестила. А тато часто зітхав і молився за них обох.

Обидві дівчинки росли, вчилися й зміцнювалися у вірі. Люба була дуже скромною, а Катя, навпаки, яскравою, особливою. Люба все найкраще, що мала, старалася віддати іншим, а Катя намагалася зробити так, аби найкраще було лишень для неї.

Погляньмо: ось наші подруги йдуть із музичної школи.

Люба: Якщо Господу буде завгодно, я добре навчуся грати й співати. Як би я хотіла славити Його в піснях і співати про Нього людям.

Катя: А я закінчу школу – буду співати в хорі. Буду завжди в людей на очах, усі будуть милуватися мною!

Люба: Мені ж хочеться, аби в моєму співі Господа бачили, а не мене.

Катя: Даремно ти так, треба, щоб люди думали: «Ох, яка чудова дівчина, як вона співає! Напевно, чудовий Бог, Якому вона служить!»

Кожна дівчинка, як бачимо, будувала свій духовний будинок, кладучи цеглинку за цеглинкою. Тільки Люба в основу свого будинку взяла Ісуса, а Катя – егоїзм, велике «Я».

* *

Люба: Катю, давай сьогодні відвідаємо одну бабусю. Вона хворіє, і на служінні давненько не була…

Катя: Ну, гаразд, давай відвідаємо. Пожертвую своїм часом і віддам данину Богові.

Люба: Чудово! Я так люблю бачити радісні очі! Як приємно бути корисною.

Катя: Думаю, що Господь дасть мені за це нагороду.

Люба: Вибач мені, подруго, але в мене складається враження, наче ти нагороду сприймаєш, як плату за роботу.

Катя: Так, я прагну заробити найкращий вінець і якнайбільше скарбів на Небесах, щоб усі мене там хвалили. Ну добре, я побіжу перевдягатися, заходь за мною, добре?

* *

Дівчатка розійшлися.

Катя довго вертілася перед дзеркалом, вибирала вбрання, робила зачіску.

Люба ж допомогла сестричці робити уроки, почитала братикові казку. Допомогла мамі помити посуд.

Знову додали вони по цеглинці до своїх духовних справ.

Катерина глянула на годинник:

– Зараз Люба зайде. Даремно я з нею піду, ніхто ж мене, напевно, не побачить.

Подивилася на телефон, набрала номер:

– Алло, Світлано? Привіт! Я зараз іду відвідувати Ганну Львівну, передати їй від тебе привіт? Добре. Бувай!

І знову набирає номер…

А Люба в цей час підходить до мами:

– Мамусю, я піду на годинку в справах, можна?

– Звичайно, донечко.

– А можна кілька квіток у квітнику зірвати?

– Будь ласка. Тільки довго не затримуйся.

Люба поцілувала маму й побігла.

Із квітами вона зайшла до Каті.

– Катрусю! Ти готова?

Катя, глянувши в дзеркало:

– Так, біжу!

Взявшись за руки, дівчатка пішли провідати жінку похилого віку. Люба – із квітами, а Катя – в ошатній сукні.

– Ганно Львівно! Добрий вечір, це вам квіти від нас.

– Дякую, мої гарні.

– Як ви себе почуваєте?

– Дякую, Катю, слава Богу, краще.

Люба запропонувала:

– Давайте ми вам допоможемо. Може, щось зробити потрібно?

– Ой, любі мої, я ось тут суп розлила, а нагинатися не можу, спина болить. І хлібинку б купити. Якщо, звісно, вам не важко.

– Звісно, неважко, все зробимо з радістю!

Катя запропонувала:

– Любо, ти підлогу помий, а я вже в магазин збігаю.

Вона взяла сумку й побігла.

«Добре я придумала, – міркувала дорогою. – Може, побачать мене, що я не ледарюю, а Богові служу. Ось і магазин. У магазині хліб продає тітка Валя, вона ходить до нашої церкви».

– Добридень, Катю! Тобі хліба?

– Так, Ганна Львівна просила.

– Слава Богу, не забуваєш ти її!

– Дякую! Бігти мені треба, стільки справ!

– Біжи, нехай благословить тебе Господь.

Катя, задоволена, побігла назад.

А Люба акуратно вимила підлогу, витерла пил.

Прийшла Катя. Разом вони проспівали пісеньку, почитали Біблію для бабусі. Час пролетів швидко.

Ганна Львівна подякувала дівчаткам від щирого серця, і подруги поспішили додому.

* *

Катя: Цікаво, завтра її прийдуть провідати сестри?

Люба: Звісно!

Катя: Вона, напевно, розповість, що ми заходили. Як ти думаєш?

Люба: Не знаю, а що?

Катя: Та так. Ну добре, до завтра!

Люба: З Богом!

* *

Коли Люба прийшла додому, запитала в мами:

– Ти не втомилася? Хочеш чаю?

– Дякую, доню, давай разом поп’ємо!

А Катя – навпаки:

– Мама, я так стомилася, налий мені чаю.

– Ой, доню, зараз. Ти вже не йди наступного разу. Адже в тебе й музична школа, й уроки! Нехай інші, хто має більше вільного часу, підуть!

– Але, мамо, я ж жертвую час для Бога!

– Яка ти в мене гарна!

Знову й знову будують наші дівчатка свої духовні будинки. Спрямовуються вгору їхні будівлі з кожною новою цеглинкою.

Наступного дня в школі, на уроці біології, вчителька розповідала теорію Дарвіна про походження людини.

Після уроку подруг обступили однокласники й почали сміятися:

– Ну що, зрозуміли, звідки людина взялася?

Люба відповіла:

– Бог її створив!

– А як же теорія Дарвіна?

– Всього лишень припущення. Ось згадайте, люди в давні часи думали, що Земля на трьох китах тримається. Але потім дізналися, що вона кругла, й довели це. А теорія Дарвіна не доведена…

– Ви, віруючі, такі наївні, відстали від сучасності. А що ти, Катю, мовчиш? Така дівчинка розумна, невже віриш у Бога?

Катя, бачачи, що однокласники сміються, дуже зніяковіла й злякалася: не хотілося бути посміховиськом.

– Тепер усі вірять, це навіть модно стало. Ви ж знаєте, що я люблю все особливе.

– А якщо це завтра з моди вийде?

Катя мовчала.

– Відповідай, не мовчи…

– От коли вийде, тоді й поговоримо.

– Якщо ти така модниця, чому ж тоді сережки не носиш?

– Щоб від вас відрізнятися. І взагалі, давайте змінимо тему.

– А ти, Любо, теж за модою стежиш?

– Ні, я всім серцем люблю Бога. А вас мені дуже шкода.

Посміявшись, усі розійшлися.

Наступного уроку не було – вчителька занедужала. Клас вирішив, чому б не розважитися.

Підвелася Іринка:

– Давайте поворожимо?! У мене карти є. Витягайте всі по карті.

Підлітки зраділи.

Катя зніяковіла…

Люба сказала:

– Я не буду цим займатися. Це гріх. Це не від Бога, а від диявола.

– Ой, вмерти можна, вона ще й у чортика вірить?! А ти, Катю? Це модно. Ти з нами? Якщо ти не темна і відстала, а сучасна, то давай, тягни.

Катя не тягнула.

– Ми вважали тебе розумнішою. Хизувалася як, а сама, виявляється, релігійна фанатичка.

– А от і ні!

– Доведи!

Люба ще раз попередила:

– Катю! Це гріх!

Катя витягнула карту. Її поплескали по плечі.

Люба намагалася переконати подругу піти геть.

– Вибирай, Катю, ти з нами чи з нею?

Катя залишилася. Сидячи з однокласниками, слухаючи пояснення карт, вона почувала себе жахливо. На наступних уроках була неуважною. А вдома плакала.

Тато запитав доньку:

– Катю, що трапилося?

Катя відповіла:

– Тату, я злякалася і зреклася Бога! Мені ж здавалося, що я дуже духовна, що досягла духовних висот!

Тато вислухав доньку, помолився за неї. Катя покаялася, і після цього вони знову молилися разом.

Мама дуже хвилювалася, їй теж стало гірко. Вона, нарешті, зрозуміла, що саме її донька любила більше ніж Бога. У цей вечір мама просила прощення в Бога.

* *

Катя: У мене відчуття, ніби я стою на руїнах будинку.

Тато: Пам’ятаєш притчу про два будинки, побудовані на піску й на камені?

Катя: Так, мій був на піску. Я тільки про себе й думала…

Мама: І я думала лишень про себе і про тебе. Не шукала волі Божої.

Тато: Нічого, Бог милосердний, і в нас є шанс! Ми знову почнемо будівництво!

* *

Через кілька днів, після зібрання в церкві, Катя й мама сповідалися.

Люба обійняла подругу:

– Я так хвилювалася за тебе! І молилася!

Катя теж обійняла Любу й подумала: «Я завжди вважала Любу гіршою за себе. І ось я впала, а вона молилася за мене… Вона досягла більшого, і я зараз це розумію. Слава Богу!»

А в класі після уроків Катя сказала всім, що помилялася, беручи участь разом з ними у ворожінні, адже це був гріх, в якому вона щиро покаялася!

Тепер їй вже не було гірко через глузування однокласників.

«Адже в мене є Бог і є краща подруга! За неї я буду молитися!» – думала вона.

* *

Так, висоти бувають різні!

Як ми будуємо своє життя? У своєму серці даємо місце Богові чи будуємо собі пам’ятник? Роблячи добро, кому слави шукаємо: Богові чи собі?

Нехай ваш духовний будинок будується на камені!

Попередній запис

ПЛАНЕТА ОРГАНІЗМ ПЕРЕДАЄ SOS

На планеті Організм було багато різних країн. Усі країни дуже дружні й потрібні одна одній. Усіх їх об’єднував канал, через ... Читати далі

Наступний запис

ЛЯКАЛКА-СТРАХОВИСЬКО

Жила-була Лякалка-Страховисько. Вона була маленькою, як порошина, і невидимою. Дуже любила лякати маленьких дітей. Що відбувається з пилом, коли його ... Читати далі