Постать Манасії (33:1-20) представлено в 2Цар. 21:1-18 в незмінно негативному світлі. Все ж виняткова тривалість його правління – п’ятдесят п’ять років – звісно ж, створила проблеми для Хронікаря, який вбачає в довголітті царя божественну нагороду, абсолютно немислиму у випадку такого лиходія, як Манасія. Таким чином, після негативного представлення царя згідно зі девтерономістичним представленням (2Хр. 33:1-9), у віршах 10-11 Хронікар вводить нову тему: покарання Манасії, а саме вигнання до Вавилону, куди його забрали асирійці. Із деяких асирійських текстів ми знаємо, що Манасія і справді мав іти в Ніневію як васал царів Асархаддона та Ашшурбаніпала, можливо, у час повстання проти останнього, яке розпалив у 652-648 роках до Р. Хр. один із його братів, і в якому міг брати участь Манасія. Цю вимушену подорож Хронікар міг прочитати як справжнє «вигнання» і, з цієї причини, розтлумачити її як божественне покарання. Таким чином, навіть повернення Манасії у свою країну Хронікар витлумачив як знак його навернення (вірші 12-13), що змушує його змінити своє ставлення, як про це йдеться у віршах 14-17. Апокрифічний псалом еліністичної епохи, «молитва Манасії», який знаходимо також у латинській Біблії («Вульгаті»), зупиняється, аби розважити про «навернення» цього царя, як про це оповідає і Хронікар. Хронікар наділяє Амона (33:21-25, на основі 2Цар. 21:19-24) тією гріховністю, за яку текст Другої книги Царів асоціює його із його батьком Манасією.
2Хр. 33-35 – Йосія
Згідно з текстом 2Цар. 22:1-23:30, Йосія є найвеличнішим царем Юди після Давида і Соломона. Проте Хронікар віддає цю честь Єзекії: для нього трагічна смерть Йосії є, певним чином, знаком божественного несхвалення. Текст 2Хр. 35:20-25 розповідає про це ще ширше, аніж 2Цар. 23:29-30. Хронікар представляє реформу Йосії по-іншому, ніж книги Царів – не як єдину дію, яка відбулася після відкриття «Книги Закону» і набула форми радикального очищення будь-яких слідів ідолопоклонства, що заповнило Храм під час правління нечестивого Манасії. Після згадки про реформу Манасії (2Хр. 33:15-17) Хронікар тлумачить дії Йосії радше як набагато слабшу та більш поступову реформу, яка стартувала на початку його правління (2Хр. 34:3-7). Таке перенесення реформи Йосії на ранні роки його правління і, одночасно, саме приведення до системи відліку цієї реформи, багато елементів якої Хронікар датує раніше, приписуючи їх Єзекії, мають, як вважають багато сучасних істориків, серйозні гарантії автентичности. Окрім того, боротьбу проти культу можна розглядати як релігійне вираження бажання бути вільним від васалітету Асирійській імперії, яка ослабла в останні роки правління царя Ашшурбаніпала.
Хронікар поміщає початок реформи Йосії (34:1-7) між 628 та 626 рр. до Р. Хр., а саме в останні роки правління асирійського царя Ашшурбаніпала. Вірші 3-7 не мають паралелі в Другій книзі Царів: Йосію представлено як монарха, який через свою молодість (у віці шістнадцяти років) був відданий радикальній релігійній реформі, яку девтерономістична оповідь приписує його зрілому вікові (порівн. Цар. 22:3 та попередній параграф цього коментаря). Основне завдання Хронікаря – підкреслити розмах цих дій, які виходять за межі царства Юди (вірші 6-7). Це буде повторено в 2Хр. 34:9,21,33 і 35:17-18, поширення реформи Йосії на Північні території, можливо, є історичним фактом у період, коли міць Асирії занепадала. Що цікавить нашого автора – то це, знову ж таки, ідеальний розмах цієї події: після реформи Йосії увесь Ізраїль буде відчувати себе об’єднаним, згідно з ідеалом, дорогим серцю Хронікаря. Оповідь про відкриття «Книги Закону» (34:8-33) чітко наслідує текст 2Цар. 22:3-23:3 із деякими значними змінами, особливо згадкою про левитів та співців.
Після опису союзу, тобто зобов’язання, яке поклав на себе Йосія, дотримуватися Закону разом із народом (вірші 29-32), Хронікар у вірші 33 відновлює розповідь про реформу, про яку йдеться в 2Цар. 23:1-20, і яку наш автор переніс у ранні роки правління Йосії (порівн. 2Хр. 34:3-7). Дев’ятнадцять віршів (35:1-19) присвячено святкуванню Пасхи, як розпорядився Йосія, у той час як у 2Цар. 23:21-23 про це розказано лише в трьох віршах. Тут також надано великого значення левитам та наголошено на їхній ролі. Після лише одного вірша, присвяченого священикам (вірш 2; порівн. 2Хр. 31:2-3), цар особисто звертається до левитів (вірші 3-6), точно визначаючи їхнє завдання. Виділяється серед них роль «наставників усього Ізраїля» (порівн. Неем. 8:7), яка в період одразу після вигнання належала натомість священикам (2Хр. 15:3; Ог. 2:11; Зах. 7:3; Мал. 2:7). Вірші 7-9, попри їхні гіперболізовані кількості – більш ніж сорок тисяч голів худоби, принесені в жертву за чотириста тисяч людей, що беруть участь у святкуванні – показують, що Пасха, досі сімейне свято (Ездр. 12:2-3), тепер охарактеризована як величне національне святкування, в якому кожного закликають щедро брати участь. Обряд Пасхи, описаний у віршах 10-17, включає не лише принесення в жертву ягнят, але також всепалення та мирні жертви, які можуть приносити усі люди. Усе це становить новизну Пасхи, яку проголосив Хронікар у віршах 18-19.
35:20-27 – Смерть Йосії
Тут ми маємо оповідь, яка є ширшою, аніж відповідний їй текст у 2Цар. 23:29,30. Вона підтверджена відкриттям «Вавилонських хронік». Трагічна смерть царя в молодому віці створює для Хронікаря богословську проблему, яку він вирішує, припускаючи смертельний гріх Йосії, що спричинив його руїну (зауважте схожість зі смертю Ахава в 2Хр. 18:33-34). Несподівано гріх описано як відмову слухати слово Боже, яке проголошував Нехо (вірш 22): у такий спосіб язичник (як раніше Валаам у Числах 22-24) стає на рівні з пророком, і слова, які він проголошує в ім’я свого бога, наново прочитано як щирі слова Бога Ізраїлю. Вважають, що плач на смерть Йосії (вірш 25) запозичено із Плачу Єремії; можливо, Хронікар згадує про книгу Плач Єремії або текст Зах. 9:12-14.
