НАЙБІЛЬШЕ ДОБРО – ЛЮБОВ

Кожний з нас деколи ставить собі питання, над яким протягом усіх часів задумувалися люди на землі, а саме – у чому полягає наше найбільше, найцінніше добро на світі, тобто наше «summum bonum». Над цим належить застановитися усім нам. Бо від ясного й повнішого пізнання цієї правди значною мірою залежатиме наше подальше життя і поведінка, свідомість нашого найвищого добра, натуга регулювання нашої праці, зусиль і боротьби, щоб це «summum bonum» за всяку ціну собі здобути й забезпечити.

Ось наше життя перед нами. Його живемо безповоротно лиш один-єдиний раз. У чому ж найбільше добро, найцінніший скарб моїх життєвих змагань? Полишаю зовсім на боці застанову й порівняння матеріального порядку. Ми обмежимося до площини духової.

Багато вчених твердить, що в площині релігії найціннішим добром є віра. Для них віра – це домінуюча річ у всьому релігійному житті людини. Але, на щастя, вже св. апостол Павло, з натхнення Святого Духа, об’явив нам, що найбільшим скарбом людини, найбільшою з усіх чеснот, які можуть заіснувати в людині, є любов. Святий Павло виразно каже: «Коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо!». Ще більше, св. Павло порівнює кажучи, що після туземної проби віра не буде більше існувати, її заступить нам реальність оглядання Бога, щезне надія, бо посядемо те, на що надіялися за життя, але єдина любов зоставатиметься в нас повсякчасно. Тому так сміливо твердить Апостол, що з усіх дібр на світі найбільшим є любов.

Святий апостол Іван іде ще далі, коли твердить, що «Бог є любов!» Людство за час свого довгого існування на землі різними способами й виразами представляло собі Бога й почитало Його. Греки уявляли Бога як уособлення мудрості й краси; римляни – справедливості; єгиптяни – у вигляді різних звірів; а інші – ще інакше. Лише Втілене Слово Боже – Христос – через Свого улюбленого апостола Івана представляє нам Бога як Любов.

Святий Павло наче доповняє апостола Івана, коли мовить: «Любов – виконання Закону». Що він хоче тим сказати? Для сучасників св. Павла дорога, що вела до вічної щасливості й посідання Бога, – це збереження 10 заповідей Божих і понад 600 законів єврейської Тори. А тут Апостол, добрий знавець законів, наче каже: «Я вас навчу коротшої, простішої, легшої дороги до вашого спасіння. Вам вистачить сповнити одну-єдину й найважливішу нову заповідь Христову і так сповнити всі інші заповіді, закони Божі й людські».

Зі щоденного досвіду знаємо, що наше людське серце дуже чутливе на любов, бо воно є твором любові. Праджерело нашого єства – це любов. Ми є плодом любові нашого Творця і наших батьків. Тому зовсім природно, що все наше єство за любов’ю тужить і побивається про неї від колиски аж до гробу. Любов – це та невидима сила, що єднає людей, розділених морями, краями, расою, звичаями. Любов – це найліпший лік і бальзам на найглибшу рану людського серця. Любов – це те, чого нинішній світ найбільше потребує, а чого найменше має. Сьогодні переживаємо не кризу віри, а радше кризу любові. Що розбило родинне життя, як не брак любові? Що зробило безвір’я серед людства, як не егоїзм? Що прорідило лави послідовників Христових, як не самозакоханість, людський егоїзм?

Отже, любов – це скарб над усі скарби, дорожчий за дар пророкування, проповідування, чудодіяння, бо ці всі речі можна чинити також без любові. Ще більше – любов дорожча за віру, за надію та всі інші геройські чесноти. Коли б ми здобули всі скарби світу, а любові не мали, тоді були б наймізернішими й найнещаснішими створіннями на землі. «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!» (1Кор. 13:1-3).

Дорогі в Христі! Любов прийшла до нас з неба, вона там розпочинається і там буде продовжуватися усю вічність. Вона ніколи не перестає, як навчає св. Павло (1Кор. 13:8). Тому вона єдинолюбов – наше найвище добро. Любов не потребує вчителя, позаяк без нічиєї науки вчимося тішитися світлом, бажаємо життя. Сама природа вчить нас любити батьків і тих, що нас виховали, виплекали. Так само, а, може, ще більшою мірою вчимося любити Бога не від когось, бо з народження є в нас якась духовна сила, нахил і хист до любові, – так навчає св. Василій (О. П. 2).

Любов має в собі ще й ту дивну силу, що дається іншим. Вона, наче сонце, розливає своє гаряче проміння на всіх людей. Цю снагу любити й саму любов Творець влив у наші серця і єства, щоб при її допомозі ми єдналися з Богом повнотою любові. Але мірилом любові Бога є наша любов до ближніх, а мірилом любові ближніх є власна любов. Не треба багато думати, що і як зробити своєму ближньому в тому чи іншому випадку. А слід лише поставити себе на його місце – і наше сумління, наше серце, ще більше, навіть наше самолюбство покажуть, що і як треба зробити. «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви». З цієї правди постійно іспитуймо себе, як ми любимо Бога в наших ближніх. Бога легко любити як Духа на висотах, але тяжко бачити й любити в ближніх.

Христос перед Своєю смертю, наче останній заповіт, лишає нам пригадування не про любов Бога, а радше про любов співбратів наших, коли каже: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного!» (Ів. 13:34). «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:35).

Лише старозавітна релігія ізраїльтян дозволяла помсту за тою засадою, яку ще й сьогодні практикує чимало християн: «око за око, зуб за зуб». Нова заповідь Христова наказує цілком протилежне: «Тож любіть своїх ворогів, робіть добро… і ваша за це нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви, добрий бо Він до невдячних і злих!» (Лк. 6:35). Це Дух Святий зроджує і вливає в наші серця любов до Бога й ближніх наших.

Любити – що це таке? Передусім любити – це видобуватися з себе, щоб жити в комусь іншому, для когось іншого; любити – це забути про себе, радіти добром любленого й збільшувати його. Приклад Христа Спасителя підтверджує нам це. Що ж Ісус робив усе Своє життя? Він любив! Певно, Христос навчав словом і ділом. Чинив багато чудес. Христос заснував Церкву, установив священство, Новозавітну жертву, святі Тайни. А насправді Він тільки одне робив – любив. Ці всі діла Христові натхнула й спричинила любов до Отця і до нас. Він полюбив Свого Отця, щоб Його прославити: «Я прославив Тебе на землі, довершив Я те діло, що Ти дав Мені виконати» (Ів. 17:4). Христос і нас полюбив, як каже св. апостол Павло, і віддав Себе за нас на смерть хресну, бо й немає більшої любові над ту, коли хтось душу свою кладе за друзів своїх. Отже, любов Бога до ближніх і через ближніх – це наш величний обов’язок, наш найцінніший скарб. Але рівночасно це наш могутній засіб і мета, що до неї треба нам прямувати й змагати, шлях, яким треба нам іти, щоби досягнути цієї мети. Кажемо, що навчаючись – учимось, пишучи – вчимось писати, говорячи – мовити, читаючи – читати, малюючи – малювати. При ковалі твориться коваль! Так само лиш «люблячи» дійдемо до любові.

З того маємо дві головні засади. Перша: той, хто любить, сповняє всі інші чесноти. І друга: ніхто як слід не виконує чеснот, якщо його серцем не оволоділа сильна любов до Бога, Христа Спасителя в ближніх своїх. Той, хто любить, сповняє всі інші чесноти; бо любов, як каже апостол Павло, є терпелива – бачить свої недоліки, тож з терпеливістю зносить немочі інших. Любов є ласкава – завжди добре думає про інших, мила в словах і привітна в поведінці. Любов не заздрить, але усильно співпрацює з Божою ласкою, вдовольняючися тим, що має. Любов не хвалиться, свідома бо, що все своє добро має від прещедрого Бога. Любов не надувається, але радо приймає зауваги, догани й упокорення, щоб наслідувати Того, хто є тихий і покірний серцем. Любов не засоромлює, ніколи бо не зробить чогось, що принесло б неславу Божому імені та Його подобі – ближньому нашому. Любов не користолюбна, але все робить тільки на більшу славу й вподобання Боже. Любов не сердиться, а намагається вподібнювати своє серце до лагідного серця Христового. Любов не задумує зла, щоб не стати подібним до диявола, князя тьми й батька брехні. Любов не тішиться неправдою, це ж бо роблять ті, що любові до Бога в собі не мають і своїми гріхами наново розпинають Христа.

Навпаки – любов тішиться правдою, бо пізнання правди дає свободу душі вільно приставати з джерелом усякої правди – Христом Богом. Любов усе зносить, бо є запорукою знайти правдивий спокій серця. Вона, задивлена в жертву й розп’яття Христа, з радістю приймає свої щоденні терпіння і хрести. Любов усьому вірить, йдучи за покликом і вченням Ісуса. Всього надіється – від Того, Хто хоче, щоб усі люди спаслися і стали учасниками вічного щастя і життя. Любов – все перетерпить, опершись об джерело безмежної любові Бога, яка переходить всякі поняття людського ума й серця. Вкінці, любов ніколи не перестає, бо вона від Бога вийшла й до Бога повернеться.

Дорогі браття! На хвилинку зупинімося, призадумаймося, проіспитуймо себе, чи такою є наша любов? Чи має вона в собі ці всі прикмети й чесноти? Чи, може, у нас погасло сонце любові й темні хмари безчисленних самолюбних пороків покривають небосхил нашого ума й серця? «Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене» (Ів. 14:21), – каже Ісус. Хто ж не любить, той уже тепер переживає наче початок пекла. Щодо другої засади, тобто, що ніхто як слід не виконає чеснот, якщо його серцем не оволодіє сильна любов до Бога й Христа Спасителя, маємо, з одного боку, численні докази Божих угодників – Святих, а з другого – безбожників. Якщо Святі відважувалися на чесноту аж до геройства, як той священик у концтаборі Дахав, що пішов на розстріл замість батька родини, то тільки тому, що його душа була сповнена любов’ю до Христа. «Хто мене відірве від любові Христа, – казав апостол Павло, – ані голод, ані спрага, ані тіснота.., ані смерть!» А якщо безбожні й пустомели наших днів відмовляються від чесноти й самопожертви, а, може, навіть глузують з неї, вважаючи її непотрібною, неможливою, перестарілою, смішною, – то тому, що вони не люблять Бога, Христа, що живе у своїх ближніх. Він їх не вабить, не чарує, вони мають для Нього серце замкнене, холодне. Ось і не до снаги таким людям себе подолати, перемогти, щоб слухати, впокоритися, бути терпеливим, чистим, вгамованим, словом, чеснотливим. На це треба любові, і то великої. А вони її не мають.

Хочемо бути сильними, міцними в бою? Треба любити те, за що боремось. Тільки той бореться завзято за свою батьківщину, рідну землю, хто її правдиво любить. Тільки той буде кріпко боротись за чесноту, перемагатиме спокуси, хто вміє любити Христа Бога. Коли почуваємося жертвою несправедливості, коли треба виконати прикрий, немилий нам наказ, повторім собі: «Ось іду, Господи, творити волю Твою! Не може бути більший учень від Учителя! З любові до Тебе, Христе, я все витримаю!» Велика рушійна сила людини – це не боязнь і не страх. Вони витворюють у душі порожнечу, не виповнюють її. Тільки любові до снаги наповнити душу, підняти її понад усе туземне й злучити з Богом.

Тому намагаймося в усьому своєму житті, всім ділам, молитвам, навчанню, терпінням, актам чеснот дати ці пахощі Божої любові. Щось більше, як аромат, це бо насіння і корінь, призначені виростити величаве дерево нашої святості. Якщо бажаємо озброїтися відвагою, а, заразом, щоб розвіялися перед нами не одні, здається, непоборимі труднощі, то киньмося в обійми безконечної любові Христа Господа, що полюбив нас до кінця і віддав Своє життя за нас.

Урешті, любов, лише любов до нашого ідеалу життя і Бога – це запорука нашого витривання в доброму до кінця. До витривання входить чимало первинних складників, як боязнь Божа, надія, зусилля, самопоконання, молитва. Та лише любов містить ці всі складники.

Любов має в собі святу боязнь Божу. Любов бридиться гріха, вона його ненавидить, його стережеться. Той, хто правдиво любить Христа Господа, більше собі не довіряє, є сторожкий і готовий на всі заперечення і жертви, щоб лише не втратити предмета своєї любові. Без любові боязнь Господня перемінилася б у страхопуда, лячну почвару, що відбирає людині всяку охоту, ініціативу, доводить до зневіри й розпуки. Звідси й заломання покликань. Біймось образити Бога, але не зі страху кари, а з любові.

Любов оживляє в нас надію. Без надії і вповання на Бога також нема остаточного витривання. В любові сходяться разом і боязнь, і довір’я. Сповнений таким довір’ям, не побоявся св. Павло закликати всі сили неба, землі та пекла: «Хто нас розлучить від любови Христової?» (Рим. 8:35). Так він проголошує, що все можемо в Тому, Хто нас укріпляє.

До витривання в доброму ще треба зусиль і молитви. З досвіду й науки добре знаємо, що головна рушійна сила, яка виконує працю, – це тепло. А зусилля – це праця, тепло – любов. Тепло проникає у своє середовище, огріває його, діє в ньому. Любов теж не сміє стояти безцільно. Саме тут причина холоду, несмаку й бездіяльності посеред нас. Замало тепла правдивої братньої любові між нами. Той, хто правдиво любить, ніколи не вдовольняється здобутими успіхами, осягами. Він повсякчас творить і використовує кожну нагоду, щоб практикувати, проявляти любов своїми добрими вчинками.

Отож – витривання в ласці Божій до кінця життя – це вислід молитви. Але хто ж витриваліше, гарячіше молиться, як не той, хто любить? Він знає, що ця духовна вправа для нього – поле вправи усіх чеснот. Він знає, що існування, зростання, досконалість його любові залежить від гарячої молитви. Любов сама примушує душу приставати і єднатися з предметом своєї любові. Навпаки, тому, хто не любить Господа Ісуса, важко про Нього думати, з Ним приставати, Його просити, а так він позбавляє себе потрібних ласк, витривання серед спокус і не забезпечує собі святого життя, ані доброї смерті, ані вічної щасливості в Бозі. Чи щось подібне не діється з нами через те, що наша любов до Христа дуже карликувата, холодна, слабка? Ми більше витрачаємо часу на пусті балачки й розривки, як на молитву, перебування з Богом і при тому хочемо зберегти своє покликання і зростати духовно. Але при тім щоразу більше стаємо духовними анеміками, безсилими хирляками, які без ревності й запалу повзають на шляху свого духовного життя.

Пам’ятаймо, що єдино в шляхетній любові до Христа й ближніх наших є те, чого нам треба до повноти нашого щастя. Любов, лише любов – це наше «summum bonum», наше найвище і найбільше добро.

Але любов до Бога й ближніх – це дар, дар найбільший і найцінніший. Бог його дарує тим, хто цього дару просить. Дару любові навіть Ісус Христос вимолював для Своїх Апостолів. Тож коли хочемо мати правдиву любов, молімося, багато молімося!

У любові – все добро, вся запорука й все щастя наше. На цей обов’язок любові й цінний засіб для здобуття нашої остаточної мети звернімо всю свою увагу, всі старання і життєву боротьбу. Будьмо правдивими апостолами Христової любові серед сьогоднішнього світу. Заявім Йому великодушно: Господи, де є ненависть, там хочу нести любов. Де зневаги – перепрошення. Де є роз’єднання, бажаю творити єдність. Де фальш, там хочу нести правду. Де є сумнів, бажаю нести віру. Де темрява, хочу нести світло. Де смуток і пригноблення, я бажаю нести радість. Допоможи мені, Господи, щоб я дбав більше про те, щоб потішати, аніж бути потішеним; співчувати, аніж одержувати співчуття. Прощаючи – одержуємо прощення. Вмираючи – знаходимо вічне життя в Бозі. Ось програма боротьби нашого життя. Як я здійсню її – від мене залежить, і то саме тепер. Про це постараюся дати собі ясну відповідь.

Попередній запис

ЦІНА ТЕРПІННЯ

На фасаді одного великого монастиря Картузіянів вирізьблений герб цього монашого чину а на ньому – хрест з написом: «Тоді як ... Читати далі

Наступний запис

АНТИТЕЗА БОЖОМУ ПЛАНОВІ Й ВОЛІ БОЖІЙ – ГРІХ

Щоби увійти в Божий план, тобто бути учасником спасіння, яке Він дає для нашого рятунку, основною налаштованістю і умовою є ... Читати далі