Розділи 17-19 – Ілля і Ваал

Оповідь про Ахава набирає драматичної напруги в 1Цар. 17 з появою пророка Іллі. Вражає контраст із уже звичним ритмом «рамок царювання». Ілля з’являється в оповіді несподівано, про нього подано мінімум відомостей: «Тішб’янин Ілля, з ґілеадських мешканців» (в. 1). Нічого не сказано ні про його походження, ні про вік; немає й жодної хронологічної прив’язки, яка дозволила б вписати його в контекст царювання Ахава. Якщо повернутися до метафори всенародної святині, то збірка Іллі цілковито змінює сприйняття всієї експозиції про Ахава.

На початку бачимо, як Ілля звіщає Ахавові посуху, яка закінчиться тільки тоді, коли він сам скаже. Ця драма розгортається аж до кінця гл. 18. Після неї йде наратив про втечу Іллі від Єзавелі та його зустріч з Богом на горі Хорив (Сінай). Завершальний драматичний епізод за участю Іллі й Ахава – це оповідь про виноградник Навота в 1Цар. 21. За винятком пророцтва Іллі в 21:20-24, у цьому матеріялі небагато свідчень девтерономістичного дискурсу. Можна припустити, що девтерономісти просто зібрали низку традиційних оповідей і упорядкували їх без значної переробки.

У 17:1 Ілля робить сміливу заяву: що він – посланець Ягве і що роса та дощ, такі життєво необхідні для урожаю в засушливих землях Ізраїлю, випадуть лише на його слово. Цей вірш і оглядається назад, і заглядає вперед. Оглядається назад – бо кидає виклик Ахавові та Єзавелі, котрі вшановують Ваала як бога родючости, про що йдеться в 16:31-33; заглядає вперед – бо подальший наратив підтвердить заяву Іллі. Це підтвердження починається вже з опису настання посухи і зображення вірности Іллі своєму покликанню. Ілля виконує Божу вказівку сховатися при потоці Керіті, де була вода і де круки постачали йому їжу (17:2-7). Далі Ілля кориться Божому наказові замешкати у вдови в Сарепті сидонській (17:8-16): цей хід має велике значення, бо то були володіння Єзавелі та її бога. Навіть у вотчині Ваала, навіть серед смертоносної посухи Бог зберігає життя і Іллі, і вдові. Коли ж Ілля у в. 17-24 воскрешає її померлого сина, ця чужоземка проголошує: «Тепер то я знаю, що ти – Божий чоловік, а Господнє слово в устах твоїх – правда!» (в. 24). Її слова – влучний підсумок дотеперішньої оповіді. Можна порівняти, наскільки вдовине схвалення пророка контрастує із оцінкою, що її девтерономісти дали цареві.

На третій рік посухи Іллі звелено іти і сказати Ахавові, що Бог пошле дощ (18:1). Дорогою Ілля зустрів Ахавового управителя Овдію, від якого довідався, що проти нього мобілізовано всю державну потугу; та й сам Овдія в непевному становищі. І все ж Ілля залишається вірним своєму дорученню зустрітися з Ахавом. Він стає перед царем і словами, які нагадують пророцтва Ахійї (14:6-16) та Єгу (16:1-4), звинувачує Ахава та дім його батька у відступництві (в. 17-18). Проте після обвинувачень Ілля не долучає провіщення рокованої долі, як це було в пророцтвах Ахійї та Єгу, а натомість вимагає зустрічі з пророками Ваала й Ашери на горі Кармел. Ахав кориться. Лаштунки для подальшої драми готові.

Її серцевина (18:20-40) первісно, мабуть, становила окрему оповідь: роль Ахава в ній обмежується лише скликанням народу та пророків, а достаток води (в. 33-35) різко контрастує з контекстом посухи. Ця драма – гарний взірець мистецтва оповідування. Один-єдиний пророк Ягве бере гору над чотирмастами п’ятдесятьма пророками Ваала. Засвідчення істинности пророка – коли вогонь із неба пожер усепалення – не має жодного зв’язку з контекстом посухи, хіба що асоціюється з картинами грози. Довгий та мудрований обряд, що його відправляли жерці Ваала, не дав жодного результату, а отже, Ваал – не бог: що ж то за бог бурі, який не може її здійняти? Сенс усього епізоду міститься в словах Іллі: вогняна теофанія – це і є остаточний доказ. Мета усього цього випробування на істинність – показати, що тільки Ягве є Бог, що тільки Ілля є Божим пророком, і, насамперед, що це Бог навернув серця людей.

Богословське твердження вплетено в канву наративу. У в. 21 народ не зволив навіть відповісти на питання Іллі, проте у в. 24 вже прийняв пропозицію випробування вогнем. Подивившись на пророків Ваала, народ відгукнувся на заклик Іллі приступити до нього і навіть допомагав йому приготувати жертву; а вже коли уздрів Божу відповідь, то з запалом віддав першість Богові й швидко послухав наказу Іллі схопити пророків Ваала. Те, що Ілля їх стратив, може вразити сучасних читачів, для яких кара смерти є неприйнятною, та з погляду девтерономістів усе відбулося відповідно до припису, що у Втор. 13:1-6, та згідно зі ставленням до відступництва як до битви не на життя, а на смерть. Тому в 19:2 і Єзавель присягла убити Іллю.

На завершальному етапі оповіді, у 18:41-46, наратив повертається до закінчення посухи. Знову з’являється Ахав, якого Ілля припрошує їсти та пити в очікуванні дощу; коли ж дощ починається, йому наказано негайно від’їхати. Посеред бурі дух дає Іллі силу бігти попереду Ахавової колісниці аж до Їзреела. Отож панівне враження про Іллю – як про впевненого в собі й сповненого могутности пророка.

Ледве чи може бути разючіший контраст із цим враженням, ніж у 1Цар. 19: Ілля, перелякавшись погроз Єзавелі, мерщій утікає, а далі впадає в самогубчий відчай. У гл. 17-18 Ілля давав наснагу й підтримку нужденним, безстрашно виступав проти Ахава, видовищно тріюмфував над Вааловими пророками. А тут він настрашений та пригнічений, ще й неспроможний забезпечити собі прожиток. Ця переміна знову порушує тему вразливости Божих посланців, яка вже звучала у зв’язку з чоловіком Божим у 1Цар. 13, а ще давніше – у зв’язку з Мойсеєм, якого гнітив тягар провідництва (Чис. 11:15). Щодо ангельської їжі, яка повернула Іллю до життя, то вона нагадує своїми чудесними властивостями харч, що ним він та вдова живилися в 17:14-16.

Дивовижний контраст маємо і між сценою на горі Хорив і випробуванням на горі Кармел. Там Ілля допитувався в людей, кому вони вірні; хоча вони не відповіли, та вогняна теофанія перетворила їхній скептицизм у віру. Тут, натомість, Бог допитує Іллю, а той захищається. Спочатку Ілля досвідчує Божу могутність у вітрі, землетрусі, вогні – але ще не самого Бога; а далі зустрічається з неповторно реальною Божою присутністю, прекрасно описаною як «тихесенький, лагідний вітерець» (це – єдиний випадок вживання цієї фрази в Старому Заповіті). Проте на Іллю це все, схоже, не подіяло. Його відповідь Богові – точнісінько та сама, що й раніше (в. 10 і 14). Хоча оповідь, здавалося б, вказує, що Іллю ця сокровенна зустріч із божественним залишила незворушним, далі наратив переходить до вершинних устремлінь пророка. По-перше, у царині політики: зовнішньої – помазати Хазаїла на царя Сирії; внутрішньої – помазати Єгу на царя Ізраїлю. По-друге, у царині пророцтва: помазати Єлисея як свого спадкоємця. Пророки претендують як на владу у внутрішній та зовнішній політиці, так і на її спадкоємність. Можливі наслідки цих претензій вказують на небезпеку, яку вони несуть у собі (в. 17-18).

Ці претензії, однак, наратив залишає нереалізованим. Ілля знаходить Єлисея, але замість помазати його, кидає на нього свій плащ – тож не певно, чи має він бути спадкоємцем Іллі, чи просто заміною полишеному слузі (в. 3). Із Хазаїлем зустрічається Єлисей, а Єгу помазує на царство Єлисеїв учень.

Попередній запис

Розділи 15:25-22:40 – Царі Ізраїлю за часів правління Аси Юдейського

Тут наратив повертається до Єровоамового сина Надава (пор. 14:20), щоб оповісти його історію, а також історію подальших ізраїльських царів, які ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 20-22 – Падіння Ахава

Ахав і безіменні пророки У 1Цар. 20 Іллі не видно; натомість перед читачем розгортається оповідь, де на допомогу Ахавові, якого ... Читати далі