Посвячення Храму та промова Соломона – кульмінаційна точка цієї частини експозиції. У тексті містяться різні погляди на Храм та його значення, засвідчуючи, яку масу передань Ізраїлю закладено в основу цієї інституції. Композиція тексту показує тонке відчуття самобутности, але водночас і обмежености кожного з них. Кожне передання висвітлює якийсь аспект Храму і таїнства Божої присутности; усі вони збагачуються, взаємодіючи одне з одним. Хоча переважає девтерономістичне бачення, все ж текст укладено так, що кожен погляд посилює сукупний ефект, не втрачаючи власних самобутніх рис.
Наратив у в. 1-11 описує ходу з ковчегом від Давидового Міста до Храму. У 1Сам. 4-6 ковчег зображено як символ, що передає Божу владу і звіщає Ізраїлеві Божі задуми. Тут, у 1Цар. 8:9 на перший план виступає девтерономістичне розуміння ковчега як вмістилища скрижалей заповіту. Священицький символізм домінує у в. 10, де слава Господня у вигляді хмари заповнює Храм після того, як там поміщено ковчег: це знак, що Бог увійшов у посідання Храму. Представлення хмари як символу божественної присутности перегукується зі священицьким описом посвячення збудованого Мойсеєм святилища у Вих. 40:34-38.
Соломонова заява у в. 12-13 неочікувано стисла; найімовірніше, вона стародавнього походження. Із характерною для єврейської мови різкістю вона передає таїнственність і близькість Божої присутности зіставленням двох паралельних тверджень. Перше висуває на передній план таїнственність: у ньому йдеться про Бога, Який перебуває «в мряці». Друге висуває на передній план близькість: тепер уже мовиться про Бога, Який мешкає в Храмі наче в домі.
У подальшій розлогій композиції (в. 14-53) девтерономісти майстерно викладають своє богослов’я в межах параметрів, окреслених зіставленням тверджень у в. 12-13, а саме трансцедентної таїнственности та іманентної близькости Бога. За девтерономістичним висловом, Бог перебуває на небесах, а Його присутність на землі виявляється в божественному імені, оселею якою є Храм.
Перша частина цієї девтерономістичної композиції звернена в минуле (в. 14-21). Соломон починає з хвали Богові за те, що в успішному завершенні Храму виконано дані Давидові обіцянки. Далі Соломон розкриває три теми, пов’язані з обітницею. По-перше, він дає зрозуміти, що Храм – це невіддільна частина Божого задуму щодо Ізраїлю від часів Виходу, задуму, до якого входить і обрання Давида, і утвердження його династії. По-друге, Соломон пояснює, що твердження у в. 13 – це не зухвалість, хоч узяте відокремлено воно могло б видатися нею: це твердження є відповіддю на божественний почин, спочатку обіцяний Давидові, а потім здійснений через його сина. По-третє, Соломон наголошує, що Храм збудовано для Божого Імени згідно з Божою обітницею.
У другій частині композиції Соломон звертає погляд у майбутнє (в. 22-53). Він молиться спочатку за Давидову династію (в. 23-26); потім за Храм як місце молитви (в. 27-30); нарешті за народ (в. 31-53). Молитва за династію (в. 23-26) перебуває в рамках девтерономістичної концепції союзу, за якою у відповідь на Божу ініціятиву вимагається цілковита відданість. Як зауважено в 1Цар. 2:4, відбувся перехід від беззастережної обіцянки, даної в 2Сам. 7, до обіцянки, котра тепер стосується престолу всього Ізраїлю, але має свої умови: надійність посідання престолу (об’єднаного царства) Ізраїлю Давидовою династією залежатиме від того, чи Давидові наступники збережуть його вірність Богові. Саме про цю вірність молиться Соломон у в. 25, ставлячи за взірець Давида.
Соломонова молитва за Храм (в. 27-30) починається риторичним запитанням про оселю Бога і відповіддю: ні небеса, ні Храм не здатні Його вмістити. Ця заява перегукується і з в. 12-13, і з подальшою частиною молитви. Так, можна говорити, що Бог перебуває в мряці (в. 12) чи на небі (в. 30); проте ні небо, ні мряка не вміщують Його. Подібно ж не може вмістити Бога й Храм, чи проголосимо його Божою оселею (в. 13), чи місцем перебування Божого Імени (в. 29). Підтвердивши таїнственність і свободу неосяжної божественної присутности, текст далі утверджує Храм як виняткове місце поклоніння для Ізраїлю. Це підставове твердження встановлено у два етапи: перший – це Соломонове прохання у в. 29, другий – Божа відповідь у 9:3.
Між цим проханням і відповіддю на нього – сім ситуацій, коли Соломон просить Бога зглянутися на народ у його потребі, якщо тільки ті, хто потребують, молитимуться в Храмі або в напрямку Храму: в. 31-31,33-34,35-36,37-40,41-43,44-45,46-53. Головну потребу зазначено вже у в. 30: прощення гріха. Загалом тема гріха і прощення не звучить лише у двох ситуаціях: із чужинцем у в. 41-43 і коли Бог посилає народ Ізраїлю воювати з його ворогами у в. 44-45. Цей наголос, а також відсутність будь-якої згадки про царя схиляють до припущення, що збірка молитов у в. 31-53 постала під час вигнання, коли впала монархія; проте у своєму теперішньому контексті вони здатні промовляти до кожного покоління ізраїльтян.
Нині мало хто погодиться пов’язувати як причину і наслідок гріх і поразку на війні, гріх і посуху, гріх і пошесть. Проте в старозавітному богослов’ї, а зокрема в богослов’ї Второзаконня, такий зв’язок був цілком прийнятний. Бідування, що через них Соломон возносить молитви у в. 31-53, нагадують прокляття у Втор. 28.
Мотиви прославлення і прохання поєднуються і у в. 54-61, але тут вони мають ширший засяг, ніж у в. 14-53. У в. 14-21 Соломон прославляє Бога за виконання обіцянки, даної Давидові; тут він прославляє Бога за виконання обіцянки, даної через Мойсея. У в. 22-26 Соломон молиться, щоб Бог був з Давидовою династією так само, як із самим Давидом; тут він молиться, щоб Бог був з Ізраїльським народом так само, як був з їхніми батьками. У в. 27-53 Соломон молиться, щоб Бог вислухав його молитву за Храм і молитву народу в низці критичних ситуацій; тут він молиться, щоб Бог «день-у-день» спомагав його справу і справу його народу (в. 59). Ще ширші обрії відкриває в. 60 молитвою за те, щоб усі народи землі довідалися, «що Господь – Він Бог». Завершує Соломон закликом до народу Ізраїлю бути вірними Богові (в. 61).
