Останні чотири глави 2Сам. творять цілком окрему збірку текстів. Її компактно укладено: три види передання упорядковано немовби в трьох концентричних колах. Посередині – дві побожні пісні або ж псалми (22:2-51, що збігається із Пс. 18:2-50, і 23:1-7). Обабіч них – два переліки Давидових воїнів та їхніх подвигів (21:15-22; 23:8-39). А відкривають і замикають усю збірку дві дивні оповіді про постійну загрозу Божого гніву (21:1-14; 24:1-25). Якщо підсумувати, то ця збірка дуже відрізняється від суміжного тексту. Вона вражаюче доносить до нас, як же мало ми знаємо про життя й часи цього знаменитого правителя – царя Давида.
21:1-14
Ця дивна оповідь про спокуту вини крови водночас виставляє напоказ два Давидові діла милосердя: він щадить Йонатанового сина Мефівошета і дбає про належне поховання Саула, Йонатана та семи страчених Саулових спадкоємців.
Третій рік триває голод. Бог вказує на причину: це вина крови, яку мав Саул перед ґів’онітянами (невідоме нам передання). Як покуту ґів’онітяни вимагають собі сімох спадкоємців Саула для урочистої страти в Ґів’аті. Тоді-то Давид щадить Мефівошета. Саулова наложниця Ріцпа викликала в Давида захоплення, боронячи тіла страчених від осквернення. Давид наказує поховати їх, а водночас перепоховати Саула і Йонатана. Про останки Авінадава й Малкішуа не згадано й словом, тож уся оповідь, можливо, є легендою. Цей сценарій краще пасує до Мефівошетових слів у 2Сам. 19:28, аніж викладений раніше в 2Сам. 9.
21:15-22
Маємо короткий перелік епізодів із війни проти филистимлян, в яких Давидові люди вбивають нащадків велетнів: Ішбі (21:15-17), Сафа (ст. 18), Ґоліята (ст. 19) і безіменного шестипалого на руках і ногах (ст. 20-21). Вірш 17 водночас і суперечить сказаному в 2Сам. 18:3, і підкріплює його; а втім, таких легенд про витязів було багато. Від Ґоліята з Ґату (ст. 19), мабуть, одержав своє ім’я і той филистимлянський борець, чия поразка проклала Давидові шлях до слави (пор. 1 Сам. 17). Поза тим, ми більше нічого не знаємо про ці передання.
22:1-51
Цей розлогий подячний гимн приписано Давидові: «Як Господь урятував був його з руки всіх його ворогів та з долоні Саулової» (ст. 1). Жодна конкретна подія не виглядає підхожою для нього, але загальний настрій цілком відповідає кільком етапам Давидової біографії.
23:1-7
Коротка пісня, що радісно оспівує царювання Давида, містить виразно північні звороти: Бог Ізраїлів, Скеля Ізраїлева; а ще вона вихваляє Давидів союз (ст. 5). Те, як Давид у своїх останніх словах вихваляється справедливим правлінням (ст. 3) не дуже узгоджується з його ж заповітом Соломонові (1Цар. 2:5-9), але поезія є поезія і легенда є легенда.
23:8-39
Цей набір давидівських передань особливо цікавий тим, що привідкриває структуру Давидового уряду, яка поза тим цілковито нам невідома, адже не фігурує в жодному іншому давидівському наративі. До цієї структури належали в групування «трьох» і «тридцяти». «Троє» – це Йошев-Башшевет, Елеазар, Шамма. Поза тим ми більше нічого не знаємо про їхні діяння. Скидається на те, що оповідь, яка прославляє витязів у в. 13-17, пов’язана саме з цими трьома воїнами.
Що ж до «тридцяти», то нам уже знайомі лише четверо з цього угрупування: Авішай, Беная, Асаїл і Урія хіттянин; про подвиги, приписані Авішаєві та Бенаї. більше ніде не згадується. Між «трьома» і «тридцятьма» проведено чітке розмежування: Авішай очолював «тридцятьох», але був не рівня «трьом» (ст. 19); знаменитим з-поміж «тридцятьох» був і Беная, але й він не міг рівнятися з «трьома» (ст. 23). Названо загальну кількість членів угрупування – тридцять сім (ст. 39). Це не конче суперечність: вони могли бути членами в різний час, або ж встановленої кількости могли не дотримуватися аж так доскіпливо.
«Троє» і «тридцятеро», явно важливі угрупування, котрі, мабуть, відігравали роль у ранній період Давидової кар’єри, поза цією збіркою цілковито замовчані в давидівських переданнях. За цим теж, мабуть, стоїть якась історія, але ключа до неї не маємо.
2Сам. 24
Тут оповідь настільки ж дивна, як у 2Сам. 21:1-14. На перший погляд вона скидається на легенду, що пояснює вибір місця для храму; однак для такої значної ролі історія аж надто неповчальна. Згідно з наявним у нас текстом, вона починається із того, що Бог розгнівався на Ізраїль і підбурив проти Ізраїлю Давида, спонукаючи його провести перепис (хроніст покладає відповідальність за це на сатану – див. 1Хр. 21:1). Йоав намагається відмовити Давида від цього задуму, але царський наказ Йоавові та воєводам переважає (ст. 4) – без жодних пояснень. Перепис проведено. Тоді Давид розкаюється і визнає свою провину перед Господом. Бог посилає пророка Ґада запропонувати Давидові вибір покарання: три роки голоду, три місяці поразки або три дні чуми. Давид вибирає найкоротше з них, але наводить побожне обґрунтування свого вибору. Бог активно виявив Своє милосердя, пощадивши Єрусалим від чуми, яка зупинилася на тоці євусеянина Аравни (ст. 16). В альтернативній версії цієї оповіді чуму вдається відвернути, коли Давид за напученням Ґада прилюдно і в належний спосіб купує тік Аравни, будує там вівтар Господеві й приносить жертву. Хроніст ототожнює це місце з розташуванням Соломонового храму (1Хр. 3:1; див. також 1Хр. 21:28-22:1).
У цій оповіді достатньо конфліктів; проте їх розв’язання не розкриває всієї таємниці. Якщо слушним є передання хроніста, то Давида, на добре чи на зле, пов’язано з витоками єрусалимського Храму. Так, збудував його Соломон, але Давид вибрав місце – з Божою поміччю через Божого пророка.
