ХРЕЩЕННЯ ІСУСА – Частина 1

Хрещення Ісуса (фрагмент), Іоахим Патінір

Прилюдна діяльність Ісуса починається з Його Хрещення у Йордані Йоаном Хрестителем. Тоді як Матей датує цю подію лише шаблонно, словами «в ті дні», Лука цілком свідомо розміщає її у великому контексті світової історії, що уможливлює дуже точне датування. Звісно, Матей пропонує також свого роду датування, коли на початку свого Євангелія подає генеалогію Ісуса, що побудована як генеалогія Авраама та Давида і представляє Ісуса як нащадка Авраамової обітниці, а також обітниці Давиду, якому Бог обіцяв вічне царство, – незважаючи на всі гріхи та всі покарання. Згідно з цією генеалогією історія поділяється на три періоди по 14 поколінь (14 є числом імені «Давид»): від Авраама до Давида, від Давида до Вавилонської неволі, і ще один період тривалістю в 14 поколінь. Саме те, що ще раз проминули 14 поколінь, свідчить, що тепер настала пора остаточного Давида, оновленого Давидового царства як становлення Царства Бога.

Отже, згідно з юдеохристиянським[1] євангелістом Матеєм, ця генеалогія стосується як єврейського народу, так і всієї історії спасіння; принаймні непрямо вона зображає світову історію, оскільки царство остаточного Давида як Царство Боже, певна річ, стосується світу як цілого. Тому конкретне датування залишається непевним, оскільки перерахунок поколінь обумовлюється менше історичною структурою, а більше – потрійним кроком обітниці і не має на меті фіксування точного часу.

Відразу зауважмо, що Лука свою генеалогію Ісуса подає не на початку Євангелія, а пов’язує її з історією Його Хрещення як її закінчення. Він каже нам, що Ісусу на той час було близько 30 років, отже, Він досягнув віку, який давав право на прилюдну діяльність. На відміну від Матея, Лука у своїй генеалогії мандрує від Ісуса назад у передісторію; на Авраамі і Давиді не наголошується, генеалогія вертається аж до Адама, ба, до створення світу, тому що до імені Адама Лука додає «син Бога». Так стверджується універсальність місії Ісуса: Він є сином Адама – Сином Людським. Через Його людськість ми всі Йому належимо, і Він – нам; у Ньому людство розпочинається заново і сягає своєї мети.

Повернемося до історії Хрестителя. Вже у розповідях про дитинство Ісуса Лука наводить два важливі датування. Про початок життя Хрестителя він каже нам, що його слід датувати «часами Ірода, царя юдейського» (Лк. 1:5). У той час, коли датування, що стосується життя Хрестителя, залишається всередині юдейської історії, історія дитинства Ісуса починається словами: «Тими днями вийшов наказ від кесаря Августа…» (Лк. 2:1). На тлі цієї події перебуває велика світова історія, втілена в історію Римської імперії.

Цю нитку Лука знову підхоплює у вступі історії Хрестителя – початкові прилюдної діяльності Ісуса.

Тут він каже нам урочисто і точно: «П’ятнадцятого року правління кесаря Тиверія, коли Понтій Пилат був правителем Юдеї, Ірод – четверовласником Галилеї, Филип же, його брат – четверовласником краю Ітуреї та Трахонітиди, а Лісаній – четверовласником Авілени, за первосвящеників Анни та Каяфи…» (Лк. 3:1-2). Знову зі згадкою про римського імператора вказується період життя Ісуса в історії світу: наголошується, що діяльність Ісуса почалася не по-міфічному «одного разу», що може означати рівною мірою як завжди, так і ніколи; вона є точно датованою історичною подією з усією серйозністю справжньої людської історії – з її неповторністю, з її такою сучасністю всім часам, що відрізняється від позачасовості міфу.

Проте йдеться не лише про датування. Імператор та Ісус втілюють два різні порядки дійсності, які зовсім не є взаємовиключними, але у своєму протиставленні містять у собі предмет конфлікту, що стосується принципових питань людства та існування людини. «Віддайте кесареві, що кесареве, а Богові – що Боже», – скаже Ісус пізніше, виражаючи таким чином посутню сумісність обох сфер (Мр. 12:17). Але якщо царство починає трактувати саме себе як божественне, що було закладене вже у самопредставленні Августа як носія миру в світі та рятівника людства, тоді християнин повинен «слухатися більше Бога, ніж людей» (Ді. 5:29); тоді християни стають «мучениками», свідками Христа, який за Понтія Пилата сам помер на хресті як «вірний свідок» (Од. 1:5). Зі згадкою імені Понтія Пилата початок діяльності Ісуса вже знаходиться під тінню Хреста. Хрест дає про себе знати і в іменах Ірода, Анни, Каяфи.

Але у взаємодії імператора та князів, між якими поділена Свята Земля, виявляється ще одне. Всі ці князівства залежать від поганського Риму. Царство Давида розбите, його «халупа» зруйнована (Ам. 9:11-12); його нащадок, який згідно з законом є батьком Ісуса, є ремісником у провінції Галилея, переповненій поганським населенням. Ізраїль знову живе в темряві Божій, обітниці Авраамові й Давидові неначе потонули в мовчанці Бога. Знову актуальний плач: у нас немає більше пророка; Бог, здається, покинув Свій народ. Але саме тому край був повен неспокою.

Протилежні рухи, сподівання і прагнення визначали релігійний та політичний клімат. Десь у час народження Ісуса Юда Галилеянин закликав до повстання, яке римляни жорстоко придушили. Його партія, зилоти[2], існувала й далі, готова до терору й насильства, щоб відновити свободу Ізраїля; можливо, що хтось із дванадцяти апостолів Ісуса – Симон Зилот і, мабуть, Юда Іскаріот – походили з цієї течії. Фарисеї[3], яких ми постійно зустрічаємо в Євангеліях, намагалися з більшою відданістю жити за вказівками Тори[4] і уникати пристосування до елліно-римської масової культури, яка на території Римської імперії нав’язувалася ніби сама собою і тепер загрожувала Ізраїлю зрівнянням зі способом життя поганських народів світу. Садукеї[5], переважно аристократія та священики, намагалися жити просвіченим юдаїзмом, згідним із духовними стандартами часу, і тому хотіли домовитися з римською владою. Після зруйнування Єрусалима (70 р. по Р.Х.) вони зникли, в той час як фарисеї змогли зберегти свій спосіб життя, заснований на юдаїзмі, в повній відповідності з духом Мішни і Талмуда[6]. Хоча ми в Євангеліях спостерігаємо гострі протиріччя між Ісусом та фарисеями, і Його хресна смерть перебувала в суворій протилежності до програми зилотів, все ж не слід забувати, що люди приходили до Ісуса з усіх течій і що рання християнська громада охоплювала немало священиків та колишніх фарисеїв.


[1] Юдеохристияни – християни, вихідці з юдейського народу.

[2] Зилоти – військовий фанатичний рух опору юдеїв проти римської окупації.

[3] Фарисеї – (євр.: «відособлені»): впливова релігійна юдейська група, яка в Новому Завіті часто фігурує як супротивниця Ісуса. Фарисеї приписували собі вірність Торі та Традиції, праведність і право повчати народ.

[4] Тора – (євр.: «Установа, Закон»): означає насамперед все релігійне вчення, «Закон» юдаїзму; у вужчому сенсі – П’ятикнижжя, п’ять книг Мойсея.

[5] Садукеї – релігійна група в Ізраїлі, аристократична еліта, головним завданням якої було здійснення священства і служба при храмі.

[6] Мішна – (євр.: «повторення»): найважливіша для раввинівського юдаїзму збірка релігійно-правового Передання; становить ядро Талмуда. Талмуд, Вавилонський – головна релігійна книга юдаїзму після юдейської Біблії. Укладена бл. 600 р. по Хр. у Вавилоні.

Попередній запис

ВСТУП – Частина 2

Переображення Господнє (фрагмент), Карл Генріх Блох «Не з'явився більше такий пророк в Ізраїлі, як Мойсей...». Це ... Читати далі

Наступний запис

ХРЕЩЕННЯ ІСУСА - Частина 2

Хрещення Христа (фрагмент), Андреа дель Верроккйо Випадкова знахідка після Другої світової війни в Кумрані[1] спричинилась до ... Читати далі