«Не з’явився більше такий пророк в Ізраїлі, як Мойсей…». Це твердження надає обітниці «Пророка… такого, як я, Господь, Бог твій, настановить тобі» (Втор. 18:15) есхатологічного[1] ракурсу. Ізраїль може сподіватися на Нового Мойсея, який ще не з’явився, але з’явиться в потрібну пору. І характерною ознакою цього «пророка» буде те, що він спілкуватиметься з Богом віч-на-віч як товариш з товаришем. Його характерною ознакою є безпосередність у стосунках із Богом, так що він може повідомити Божу волю і слово по-справжньому, з перших рук. І це є тим рятівним, чого очікує Ізраїль, людство.
Але тут нам слід згадати ще одну цікаву історію про стосунки Мойсея з Богом із Книги Виходу. Мойсей просить Бога: «Покажи мені, благаю, Твою славу» (Вих. 33:18). Прохання не задовольняється: «…Лиця ж мого не можна тобі бачити» (Вих. 33:20). Мойсеєві призначено місце в кам’яній печері поблизу Бога, повз яке Бог проходить у Своїй славі. Під час свого переходу Бог прикриває його Своєю власною рукою, яку потім забирає: «Ти побачиш мої плечі; лиця ж мого бачити не можна» (Вих. 33:21-22).
Ця таїнственна подія відіграла важливу роль в історії юдейської та християнської містики[2]; на її основі намагалися розпізнати, наскільки тісним може бути контакт із Богом у цьому житті та де знаходяться межі містичного бачення. Для нашого теперішнього запитання це означає, що безпосередність Мойсея у стосунках із Богом, яка чинить його великим посередником Об’явлення, посередником Союзу, має свої межі. Лику Божого він не бачить, навіть коли може поринути в хмари близькості до Бога та розмовляти з Богом як товариш. Отже, обітниця «пророка такого, як я» невидимо містить у собі ще більше сподівання: останньому пророку, Новому Мойсею, буде даровано те, що стало забороненим для першого Мойсея – справді безпосередньо бачити лик Бога і таким чином промовляти цілковито з бачення, а не просто зі споглядання рамен Бога. Саме із цим пов’язане сподівання, що Новий Мойсей буде посередником Союзу, вищого за той, який зміг принести Мойсей із гори Синай (пор. Євр. 9:11-24).
У цьому контексті слід читати закінчення Прологу Йоана Богослова: «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в лоні Отця [біля Отчого серця. – Пер. авт.], – Той об’явив» (Йо. 1:18). В Ісусі сповнена обітниця Нового Пророка. У Ньому тепер повністю здійснено те, що в Мойсея лише частково об’явилося: Він живе перед Богом не лише як товариш, а як Син; Він живе в найглибшій єдності з Отцем.
Виходячи тільки з цього можна справді зрозуміти особу Ісуса, яким описує нам Його Новий Завіт; все, що нам розповідається про слова, діла, страждання, славу Ісуса, починається звідси. Якщо не брати до уваги цей істинний центр, то особа Ісуса позбавляється найсуттєвішого; тоді вона стає суперечливою і врешті-решт незрозумілою. Запитання, яке повинен собі ставити кожен, хто читає Новий Завіт, – звідки ж Ісус узяв Своє вчення, чим пояснюється Його манера, – знаходить свою справжню відповідь лише на цій основі. Реакція Його слухачів чітка: це вчення не походить із жодної школи. Воно радикально відрізняється від того, чого можна навчитися в школах. Воно не є викладом, методом тлумачення, що існував у школах. Воно інше; воно є «компетентним» викладом: під час роздумів над словами Ісуса ми змушені будемо повернутися до цієї думки Його слухачів і поглибити її значення.
Вчення Ісуса походить не з людського навчання, будь-якого роду. Воно походить із безпосереднього тісного контакту з Отцем, з діалогу «віч-на-віч» – з бачення Того, Хто спочиває на грудях Отця. Воно є словом Сина. Без цієї внутрішньої причини воно виглядало б самовпевненим. Як таке засудили Його вчені мужі часу Ісуса, саме тому, що не схотіли сприйняти внутрішньої підстави, безпосереднього бачення і пізнання.
Для розуміння Ісуса основоположними є постійно повторювані зауваження, що Він ішов «на гору» і там ночами молився, «на самоті» з Отцем. Ці короткі зауваження дещо відкривають завісу таїнства, дають нам можливість заглянути в буття Ісуса Сином, у висхідну підставу Його вчинків, вчення та страждань.
Ця «молитва» Ісуса є розмовою Сина з Отцем, в яку втягується людська свідомість і бажання, людська душа Ісуса, так що людська «молитва» може бути участю в спілкуванні Сина з Отцем.
Відоме твердження Адольфа фон Гарнака, нібито Благовість Ісуса є Благовістю про Отця, до якої Син не належить, а христологія[3], згідно з цим, не стосується Благовісті Ісуса – ця теза коригує тут сама себе. Ісус може вести мову про Отця так, як Він це чинить, лише тому, що Він є Сином і перебуває в синівських стосунках з Отцем. Христологічний вимір, тобто таїнство Сина як Особи, що об’являє Отця, ця «христологія» є присутня в кожному слові і вчинку Ісуса.
Тут можна зауважити ще одну важливу річ. Ми казали, що в Синівському єднанні Ісуса з Отцем бере участь і людська душа Ісуса через акт молитви. Хто бачить Ісуса, той бачить Отця (Йо. 14:9). Отож учень, який товаришує Ісусу, входить у спілкування з Богом. Ось це й рятує: перевершення меж людського буття як сподівання та потенційна можливість, закладена в людині вже до її створення через подібність до Бога.
[1] Есхатологічний – (гр.: «стосовно вчення про останні часи»): висловлювання, що стосуються обіцяного Богом і сподіваного людьми звершення історії та світу.
[2] Містика – (гр.: «вчення про сокровенне, приховане»): поняття як для внутрішнього досвіду людини перебування в сопричасті з Богом, так і для роздумів над ним та його трактуванні.
[3] Христологія – мова про Ісуса Христа як Сина Божого, що об’явив Отця; вчення про присутність Бога в Ісусі Христі.
