З філософії знаємо, на чому заснована гегелівська діалектика: на тезі, опісля антитезі і врешті на синтезі їх обох.
Те саме можна сказати, що є й діалектика Христового апостольства, тобто діалектика священичого стану. Апостоли – це Божі обранці й посланці. Ось Божа теза, на якій засновується, наче на непорушній основі, стан священиків, цих Божих Апостолів. Але Апостоли були земними і недосконалими. Це антитеза: їхня природа, їх людський сирівець та матеріал. Між Божою тезою і людською антитезою дійшло до Божого синтезу. Вартість, достоїнство, успіхи і слава апостольства закладені в самій тезі Божого вибрання. Її не може знизити навіть найгірша людська антитеза. Але остаточно вона вивершується і вдосконалюється в гармонійному боголюбному синтезі, тобто в співпраці людського елемента з Божим, у співдії Божої ласки з людською співпрацею, у відповіді людини на заклик і вимогу свого Творця.
Апостоли старалися відповісти на Божий поклик, відповідно до Божої ласки і своєї людської спроможності.
Вони встали і пішли за Христом, тобто прийняли Божий вибір і до нього достосувалися. Хтось пішов за Христом з самої людської цікавості, хтось – через виразний наказ Христа. Але всі вирішили піти за Христом, хоч це був тільки початок роботи, тобто співпраці з Божим покликом. Все подальше життя їм мусило вибудовуватися під впливом їхнього першого рішення, а це вимагало від них багато жертви і труду.
Апостоли усвідомлювали свою недосконалість. Ось Петро каже: «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!». Але це не самооборона перед покликом Христа, тільки визнання своєї немочі. Петро й інші Апостоли були з Христом протягом трьох років. Навчались у Його школі, де їх Христос формував, остерігав, підбадьорював, хвалив, як було потрібно, піднімав їх, прощав їм провини, але й учив, ганив, кристалізував їхні характери. Апостоли часто показувалися аж надто твердим і сирим матеріалом. Але головно вони виказували добру волю йти за Христом, щоб наслідувати Його. Вони мали добру волю, хоч не завжди правильно розуміли Духа Христового, Його вимоги. Вони любили Спасителя і Учителя свого, хоч земна їхня природа і ментальність висувала їм багато упереджень, застережень, сумнівів, а іноді розчарувань.
Ось, наприклад, одного разу Христос став говорити учням Своїм про те, що Він Себе віддасть людям на поживу в Пресвятій Тайні Євхаристії. Немало учнів зрозуміли це дослівно і неправильно та й казали собі: «Жорстока це мова! Хто слухати може її?». Вони відступили від Христа, бо Його вимоги, принципи виглядали для них неможливими, незгідними з їхніми поняттями. Христос тоді запитав інших учнів, що були при Ньому: «Чи не хочете й ви відійти?». Петро відповів: «До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного». І залишились при Христі, щоб і далі вчитися в Нього апостольського способу життя і достосувати свої поняття, свою природу до Божої надприроди.
З цього виразно бачимо, що Апостоли немало докладали своїх сил, щоб відповісти Божому покликові, хоч це не раз не вдавалося їм, і вони зневірювалися і падали, як Петро чи Хома. Але остаточно Божа благодать їм допомогла. Вони з нею вірно співпрацювали і дійшли до богоподібного синтезу безстрашних Апостолів Христових, які не побоялися проповідувати благовість Христову серед поган, терпіти ув’язнення, гоніння, побої, мученицьку смерть.
Ми також, за прикладом Апостолів, маємо довершувати в своїй душі синтез нашого Божого поклику, синтез Божої ласки з нашою людською природою і нашим особистим трудом з Божою благодаттю. Мабуть, тому дав Христос Апостолам і нам так багато недосконалостей і негод до боротьби з нашою природою, щоб ми могли в нашій душі відтворити образ священика Христового не під моральним тиском страху, а з любові.
Перші кроки вже за нами. У декого короткі, у декого кілька років, а чи багато років, коли ми встали і пішли, покинули світ, залишили мертвим хоронити своїх мертвих, пішли за Христом, прийняли Його тверде слово за дороговказ нашого життя і зі святим Павлом казали собі: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі». Я знаю, кому я довірився. А з апостолом Петром сказали Господу: «До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного».
Це правда, що по роках праці ми часто-густо ще так мало розуміємо Христа, Його вимоги. Часом вони надто тверді, як на наші душевні зуби, бо ми – діти XX століття. Часто, хоч ідемо за Христом, не позбуваємося наших земних пристрастей, способу нашого думання. Часто ми тільки волочимося за Христом, як ті духовні каліки без найменшого запалу, ентузіазму, із жалем за втраченим світської людини, її позірними розкошами, бажаючи повикидати з нашого життя всякі обмеження, прирівнятися бодай у дечому до духу світу, аби пом’якшити тверді Христові вимоги. Ми часто чинимо так, як каже наша приказка: «Удома сильніші над Ґонту, коби лиш подалі від фронту». Такою поведінкою виказуємо, що ми ще не дійшли до ідеалу Христового священика.
Але пам’ятайте: що б не було в програмі, яку приготував для нас Христос Спаситель, ми приречені на досмертну боротьбу за наше покликання і за достосування себе до Його священних вимог. Христос не хоче мати якихось духовних автоматів чи манекенів. Хоче, навпаки, щоб ми в терпінні нашому здобували душі наші.
Синтеза нашого життя як священиків – це праця цілого нашого життя. Цього ми мусимо бути свідомі і не зневірюватися в труднощах. А до того допоможе нам власне поняття і розуміння нашого священичого покликання і стану.
1 Найперше маємо дивитися на нього як на великий і найцінніший Божий скарб для нас. Ми вже його посідаємо: одні недовго, інші – довше. Але це не значить, що ми не можемо цей скарб втратити, загубити, змарнувати. Цю дорогоцінну перлину ми можемо легко втратити, якщо її не будемо належно цінувати, берегти і постійно охороняти.
Покликання – це наш талант, що ми його мусимо постійною нашою працею збільшувати. Не сміємо його закопати, бо це було б його змарнуванням, за що мусимо колись Творцеві дати одвіт. Ми багаті, маючи цей неоціненний скарб. Але пам’ятаймо, скільки багатіїв, мільйонерів внаслідок війн, революцій, переворотів, стихійних нещасть, економічної депресії чи власних маніпуляцій стали раптово, за одну ніч, банкрутами, бідаками і жебраками.
Це правда, що ми ніколи не можемо втратити нашого скарбу священства об’єктивно, бо він витискає на нашій душі печать. Але може прийти втрата, депресія, девальвація нашого скарбу через брак нашого пошанівку і цінення його. А буде це тоді, коли ми на себе самих як священиків, на наше звання і покликання будемо дивитися як на звичайний фах, як на духовне ремесло, як на службу народові чи громаді або на спосіб легкого життя і пошанівку від людей. Одне слово, коли станемо прикладати до священичого стану природні, натуралістичні, світові категорії.
2 Другим способом співпраці з Божою ласкою нашого покликання є чувати і не довіряти собі: «Хто стоїть, нехай уважає, щоб не впав». Але чувати позитивно, працюючи над собою. Не можна бути атлетом, не тренуючи щоденно своїх м’язів, не дотримуючись точно встановленого режиму життя. Не можна бути співаком, скрипалем, не вправляючи постійно свого голосу, своєї гнучкості пальців. Так само не можна стати священиком Христовим, не тренуючи день у день м’язів духовних – м’язів своєї віри, надії, любові до Бога. Не можна бути священиком Христовим, не зберігаючи гігієни духовного життя, не плекаючи в собі духа молитви, духа покути, духа совісті. Не когось іншого, а самих себе ми обкрадаємо, кривдимо, коли крадемо тих п’ять, десять хвилин, призначених Церквою на молитву за себе, за тих, що нас годують і утримують, відбираючи часом собі від уст, а нам дають, щоб ми були нагодовані, одягнені, огріті. Не один з наших жертводавців не має часу навіть на одне «Отче наш», бо ранком спішить на фабрику працювати, де не можна запізнюватися, як це дехто часто робить, бо з роботи наженуть, залишиться без заробітку і шматка хліба.
Тому – до праці над собою! Час біжить і ніколи не повернеться. Він даний нам Богом, хвилина за хвилиною. Тож використовуймо його по волі Божій – для творення добра, для вироблення свого характеру, для здійснення свого покликання. Якщо не любимо священичого звання, не марнуймо часу в семінарії, вчімося якогось фаху, який любимо, і будьмо щасливі. Бог силою нікого не тягне. Тож і ми не робімо насилля над Божою добротою, милосердям і любов’ю. Будьмо більше совісними, точними, побожними, щирими з Богом, з самими собою, з людьми. Здійснимо синтез нашого священичого покликання! Старанно проіспитуймо себе, як ми співпрацюємо з Божим покликом, та просімо в Христа сили духа, щоб вміти віддати Йому любов за любов.
