Ми вирішили під час цих духовних бесід віднайти себе, оновитися та вдосконалитися в дусі Євангелії. Пам’ятаймо, що священик – посланець Христа. Священик – слуга Божого слова, служитель Христових Тайн та управитель народу Божого.
Нині модним стало розглядати все під кутом психології, тобто розглядати подію, особу чи діло не тільки саме в собі, відірване від конкретних обставин особи, а саме в психологічному аспекті. Вчені це називають анатомією письменника, злочинця, військовика, святого тощо. Для нас корисно буде приглянутися до анатомії Божого поклику Христового апостола, котрий Христос довершив на Апостолах, а нині довершує на кожному з нас.
Мабуть, немає в історії людства групи людей, що записала б свої імена і дії такими виразними літерами, як дванадцять Апостолів Ісуса Христа. Вони звершили неймовірно багато: понесли Христову благу вістку в усі закутки тодішнього світу. Дуже багато вони звершили, але так мало ми про них знаємо. І навіть те, що ми знаємо, є фрагментарне і неповне. Знаємо іноді більше про особу Олександра Македонського та про інших давніх царів, полководців, великих мужів, хоч вони минулися в своїх діях і не живуть у них, як сталося це з Христовими Апостолами.
Про Апостолів можна говорити як про групу людей і як про окремі постаті. Ми, священики, є їхніми послідовниками, бо продовжуємо їхні звання, місію, долю і призначення. Отже, для нас важливо порівняти себе і виконування своєї місії до їхнього покликання, до їхнього звання, до їхніх характерних чи індивідуальних прикмет. Це для нас корисне, бо таким чином ми бачимо перед своїми очима конкретний взірець, а то й ідеал нашого звання. Або ж ставимо собі деякі перешкоди, що їх Апостоли Христові мусили перебороти, щоб гідно відповісти на Христовий поклик.
Найперше поміркуймо про те, що Апостоли – це вибранці й посланці. Це елемент Божий, тобто об’єктивний щодо кожного людського покликання. Такою є наша теза. Далі розгляньмо елемент людський, суб’єктивний, наче антитезу, а саме: Апостоли – це земні й недосконалі люди. І тут приходить синтез елемента Божого – об’єктивного та елемента людського – суб’єктивного. У цьому зіставленні побачимо реальність людського покликання: Апостоли – це співпрацівники з Божим покликом і вибранням.
Хто такі Апостоли? Які складові елементи їхньої місії? У чому полягала їхня місія з огляду на їхні професії, звання?
Є два суттєві елементи характеру апостольства: 1) бути покликаним і 2) бути посланим. У нашому випадку обидва ці елементи є Божого походження. Не сама людина вибирає собі апостольство, а Бог вкладає Його на людину. Найперше Бог кличе когось, дає покликання. Ця теза дуже важлива і специфічна. Про неї мусимо мати ясне уявлення.
Що значить слово «апостол»? З грецької «апостеллос» значить висилати когось з якимось призначенням, з якоюсь місією, не своєю, і від імені іншого – вищого від себе. Ось це і є історією апостольства.
Тому-то Христос кілька разів нагадує Апостолам: «Не ви вибрали Мене, але Я вибрав вас!» Це значить, що Апостоли дістали свій вибір від Самого Христа. Він їх, а не вони Його вибрали. Не вони до Нього пристали, а Христос Бог притянув їх і вибрав для Себе.
Опісля Христос посилає їх на Свою місію: «Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас… Ідіть і навчайте… Дармо ви прийняли, дармо давайте… В’яжіть і розв’язуйте… Оздоровляйте… Прокажених очищайте… Як Мене переслідували, так і вас будуть переслідувати… Не є слуга понад пана свого… Я з вами по всі дні життя вашого, до скінчення віків…».
Та й Сам Христос Бог дає Апостолам наказ: «Покинь усе і ходи за Мною». Значить, Апостоли силою свого поклику, вибору, посланництва мали вийти зі своєї родини, зі свого способу життя, зі свого загомінку, полишити і пожертвувати все те, що дотепер було їм дороге, і долучитися до призначеної для них нової місії і способу життя.
Який же з цього висновок для нас, людей віку?
Найперше маємо глянути на себе, на свій стан як на стан Христового вибрання, покликання і посланництва.
Далі маємо знати, що джерело нашого стану – не ми самі, а Бог. Це правда, що ми самі вибираємо собі наші земні фахи і професії, наших подруг життя, наші обставини життя, місце перебування, працю. Але ми не можемо самі себе покликати до апостольського життя і звання, до священства Христового. Не ми вибираємо Христа і не ми Йому робимо ласку, що вступаємо в ряди Його Апостолів, а Він дає нам цю ласку безмежної любові і Промислу.
Покликання до священства – це, отже, Божий поклик. Не особисте рішення людини, батьків, громади; не самостійний вибір людини, не відповідь на природний потяг, а відповідь на таїнственну Божу Ласку. Він «покликав, кого Сам хотів…» (Мр. 3:13). Не народ нас вибирає і не для народу працюємо, але з народу береться і для народу поставляється. І то з волі Самого Бога, Творця народу і Всесвіту.
Отже, священик є обранцем Бога, а не громади, не громадського комітету, як це залюбки твердять деякі миряни. Посланництво священика окреслює Сам Бог, а не ті чи ці потреби народу, громади і обставини часу, в яких живе священик. Оце треба собі добре запам’ятати, щоб ми самі мали належний підхід і перспективу свого священичого апостольського звання.
Зрозуміло також те, що покликання до священства – це не щось випадкове, зумовлене особистими потребами чи вимогами громади. Як священик я вибраний і посланий Самим Христом. І тільки Христос та Його Церква можуть вирішувати напрямок моєї праці. Тільки Христос і Його Церква можуть і мусять цю працю контролювати, удосконалювати, освячувати.
Тому священик належить до вибраного стану, до чогось встановленого і незмінного. По-людському кажучи, до священства не може впхатися, вгнатися, опинитися, влізти хто-небудь. Хто в священстві опинився випадково, ніколи не буде добрим священиком і рано чи пізно покине духовно чи фізично священство. Хто став священиком з Божого поклику, а згодом його з різних причин зрікся, той і поза станом священичим буде відчувати докір совісті. Він завжди буде йому нагадувати змарнований дар Божий, Божий поклик і Божу ласку. Такий священик у своїй світській професії буде почуватися завжди не на місці.
Священик – це обранець і улюбленець Божий. Тому тут мусить замовкнути людський розум і міркування. Це діло Божого Промислу. Нашим людським розумом ми не можемо вирішити і збагнути, чому того, а не того, чому нас, а не наших приятелів, ліпших за нас, Бог кличе. Чому кличе часом грішних, а ліпших залишає у світському стані? Чому від нас жадає цієї жертви, а не від інших?
Покликання – це така сама незбагненна тайна Божого Провидіння, як, наприклад, покликання до життя. Тут можемо зрозуміти слова святого Альфонса, який писав: «Покликання до духовного стану треба цінувати як найбільший Божий скарб. Як не всі родяться геніями, музикантами, філософами, але кому Бог дає, так ще більше це має застосування до стану священства Христового».
Священство – це той скарб, що закопаний у землі, про який люди не раз мають помилкове уявлення, але він вартий, щоб все продати і його здобути.
Хоч Апостоли були Божими обранцями і посланцями, але це не значить, що вони вийшли з якоїсь окремої породи людей. Вони не були зліплені з іншої глини. Навпаки, вони були такі самі земні й недосконалі люди, як кожний із нас. Апостоли Христові були не якоїсь надзвичайної інтелігенції чи якісь генії, велетні духа, визначні особистості чи характери. Були вони дітьми своєї доби, свого народу, своєї раси. Всі походили з тоді приниженого і погордженого народу, без політичних прав, окуповані, здані на ласку чужих наїзників. Релігія і віра їхня були тоді висміяні, бо була це віра в одного Бога, Бога справедливості, любові і Судді людських діл.
Апостоли були дітьми своєї раси, з добрими і недобрими прикметами. Здебільшого були прості і без освіти. Крім Павла і Матвія та ще декого, всі Апостоли були без великої освіти, без знання тодішнього світу, без належного виховання і доброго тону, не знали чужих мов, а свою знали тільки в діалекті. Наприклад, апостола Петра зрадив був його галілейський діалект.
Апостоли були люди морально дуже недосконалі. Вони не були вироблені духовно і морально. Були вони люди пристрасні, без шляхетних навичок, без самоконтролю, гнівливі, вибухові, недовірливі, упереджені, користолюбні, обмежені, амбітні, зарозумілі, мстиві, грошолюбні, повні спокус і зневіри. Петро був хиткий, неврівноважений, боязливий, невитривалий, сентиментальний, так що врешті відрікся Христа. Юда за гроші продав Христа, але сталося це не відразу, до того бо готував він себе частими впаданнями в гріхи заздрості, безсердечності, обрахування, самолюбства і обману.
Яків та Іван були гнівливі, бажали спалити місто, що відмовилося прийняти Христа. Сам Христос їм за це зробив зауваження і назвав синами грому, такими, що не знали, якого вони духу. Були вони також честолюбні, бо бажали зайняти перші місця в Христовому Царстві.
Матвій походив з митарів, які були символом запроданості і вислужництва, захланства і здирства.
Хома був недовірливий, повний сумнівів. Інші Апостоли, хоч би брати Господні, дивилися на Христа як на політичного Месію і очікували від цього особистої наживи чи політичної користі. Рідко про якогось Апостола записано, щоб був він вільний від людських пристрастей, гріхів, упадків, недосконалостей. Справді Апостоли Христові були земними й недосконалими людьми.
Отож ми повинні постійно бути свідомі того, що й нас вибрав Христос не ради наших чеснот, добрих прикмет, заслуг чи кваліфікацій. Він покликав нас з такими, а не іншими талантами, з такою, а не з іншою вдачею, характером чи прикметами, щоб ми Боже покликання не вважали за своє чи за результат чисто природних чинників, наприклад нашої особистої формації, виховання, освіти. Тому не слід нам хвалитися, якщо ми назагал відповідаємо своєму званню, але також не повинні ми дивуватись, знеохочуватись чи впадати на дусі, що нас, немічних, слабосильних, несталих, недосконалих, грішних, з таким-то і таким-то темпераментом Бог зволив покликати до священичого стану. Це повинно нас утримувати в смиренності перед Богом, що в стані світському є багато людей досконаліших, мудріших і святіших за нас. Це усвідомлення повинно нас потягати на ще більший ступінь досконалості та заохочувати до постійної боротьби зі своїми пристрастями і злими нахилами.
Ми повинні постійно усвідомлювати, що це діло і тайна Божої премудрості і любові. Господь каже: «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас!». Каже апостол Павло: «Дивіться бо, браття, на ваших покликаних, що небагато-хто мудрі за тілом, небагато-хто сильні, небагато-хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жадне тіло» (1Кор. 1:26-29).
Ми маємо схилити нашу голову перед вибором Божої мудрості і доброти. Бог залишає багато побожних людей у світі і в родинному, подружньому житті, а на Своїх Апостолів вибирає іноді менш побожних. З Євангелії знаємо, що Христос відіслав того чоловіка, що з нього в Гадаринській стороні вигнав бісів, хоч той із вдячності хотів був іти за Христом, просився до Нього, до Його гурту (Лк. 8:26-39). Христос виразно сказав тому чоловікові: «Вернися до дому свого, і розповіж, які речі великі вчинив тобі Бог!». Христос немов би не бажав мати цього чоловіка між Своїми Апостолами, бо передбачав, що він буде добрим світським апостолом у своєму середовищі, буде проповідувати Христа.
З життя великих і святих мужів знаємо багато таких випадків, що навіть ті, які спочатку пішли у священство чи чернечий сан або бодай спробували його, а опісля покинули, щоб з волі Бога бути добрими, взірцевими людьми серед світського звання. Отож у справі покликання до священичого сану ми повинні віддатися Богові і уповати на ласку Божу, на Божий, а не наш вибір. Мати до Нього повне довір’я, що для нас призначене життя, і його ми можемо і мусимо прожити праведно всупереч і наперекір усім нашим слабкостям, немочам і моральним чи духовним недосконалостям.
