З-поміж усіх Христових Апостолів найвизначнішими є Петро й Павло, які в Церковному календарі називаються Верховними апостолами.
Не маю за мету детально розповідати історію життя, покликання й діяльності цих двох Апостолів. Але хочу звернути вашу увагу на їхні характерні риси та наголосити, як і в чому Верховні апостоли є взірцем, пересторогою.
Отже, про апостола Петра.
Жодний з Апостолів не є таким типовим, як Петро. Він – не тільки голова, керманич Апостолів, камінь – основа Христової Церкви, а й особа, в якій збігаються і перехрещуються Божа сила і людська неміч, Божа ласка і людський гріх, Божий ідеал і людська карикатура цього ідеалу.
Може, тому Христос і вибрав провідником Своєї Церкви Петра. Це дивне Боже рішення, Божий промисел і Боже провидіння: Своєю Матір’ю Христос вибрав святу непорочну Діву, а Своїм першим Апостолом вибрав пристрасного, немічного і грішного чоловіка: «Немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне» (1Кор. 1:27). Має на увазі того ж самого Петра, оте «немічне світу» Господь, коли каже: «Блаженний ти, Симоне, сину Йонин… І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:17,18).
Що ж то за особа така – Петро Йонин? Він був родом з Віфсаїди, що біля Галілейського озера. Опісля жив у Капернаумі. Рибалка очевидно кремезної, сильної фізичної будови, але поза тим нічим особливим не відзначався. Мабуть, був удівцем, бо в Євангелії згадується тільки про його тещу. Чоловік тяжко працював, не досипав ночей, звик до боротьби з хвилями буремного озера.
Петро був дитиною свого часу: очікував Месію, як усі євреї, мав про Нього таке саме уявлення, як його сучасники. Жив, як усі інші, у грішних містах: Віфсаїда, Капернаум, що про них пізніше Христос висловив свої гіркі присуди: «Горе тобі, Хоразіне, горе тобі, Віфсаїдо!». До зустрічі своєї з Христом не виявляв інших бажань, як виловити з озера якнайбільше риби, добре її продати, багато заробити, добре влаштувати своє життя і взагалі добре жити. Ціла його істота, його життя, праця, усі здібності, уся проворність були звернені до землі, до заробітку, до гроша.
Аж тут раптом у його житті настає дивна подія. З’являється над Йорданом Іван Христитель, проповідує про прихід Месії. І Петро починає уважніше думати про Месію. Чує дещо від інших, та й сам вирушає до Йордану. Але слово Івана не відволікає Петра від його занять. Він – симпатик Івана, вважає, що треба покаятися, але проповідь Івана Христителя не впливає на Петра надто глибоко.
І тільки брат Петра, Андрій, вивів Його зі стану байдужості. Він сказав Петрові: «Знайшли ми (з Іваном) Месію» (Ів. 1:41). Петро відразу тим зацікавився і пішов за братом, щоб побачити Його. І тоді Ісус глянув на Петра і сказав знаменні слова: «Ти – Симон, син Йонин; будеш званий ти Кифа, що визначає: скеля» (Ів. 1:42).
Ця зустріч була початком покликання Петра. Він ще повернувся до своїх сітей, до свого човна, до своєї праці рибалки, але його серце і душа вже були захоплені цим дивним учителем Ісусом. А коли Ісус виступив прилюдно з проповіддю, навіть проповідував з Петрового човна, Петро не тільки був з цього вельми вдоволений, а й сам забажав стати Христовим учнем. Ще тоді був на сто відсотків рибалкою, але якраз тієї ночі, після зустрічі з Христом, він дуже розчарувався життям рибалки: ловив рибу всю ніч, але нічого не спіймав. І тоді Христос каже йому: «Попливи на глибінь, і закиньте на полов свій невід». І хоч Петро знав кожну закутину в озері й не дуже вірив, що на це слово Христове риби будуть ловитися, все-таки відізвався до Христа: «Наставнику, цілу ніч ми працювали, і не вловили нічого, та за словом Твоїм укину невода».
Послух Петра був щедро нагороджений. Вилов був знаменитий, бо й сам Петро дав себе спіймати. У покорі падає перед Христом на коліна і каже: «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!» (Лк. 5:4-8). Тоді Христос повторює Своє бажання, але вже як веління: «Не лякайсь, від цього часу ти будеш ловити людей!». І відтоді Петро став постійно ходити за Христом, слухати Його наук, прив’язався до Нього, став Його любити і поважати, а Христос вибрав Його на Апостола.
Якою ж була вдача Петра? З висловів, подій та оповідань Євангелії можемо окреслити характер Петра. Його характер, темперамент – з категорії сангвініків: жвава, енергійна, часом вихована, а часом сентиментальна людина.
Він відзначався запалом, ентузіазмом. Він – палкий прихильник всього доброго, шляхетного, великого. Коли він до чогось брався, то цілою душею. Мав відвагу висловити свою прив’язаність до Христа. Було це тоді, коли після Христової проповіді про Євхаристію багато Христових учнів покинуло його під притиском: «Жорстока це мова! Хто слухати може її?». Тоді саме Петро, що не покинув Христа, а на Христове питання до Апостолів: «Чи не хочете й ви відійти?» – сказав ясно і відверто: «До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного.».
На горі Петро був так захоплений видінням Переображення Христа, що виступив з планом побудови трьох наметів: для Мойсея, для Іллі і для Христа. Про себе і двох інших Апостолів зовсім забув, наче вони не були в тілі. Це лиш один з виявів його любові до Христа.
Петро першим висловив віру в Христа. Коли на березі озера Христос запитав Апостолів: «За кого Мене мають люди? За кого ви Мене маєте?». Петро негайно відповів: «Ти – Христос, Син Бога Живого!». Може, тоді Петро не розумів, що говорили його уста, але з нього тоді промовляли інтуїція, лояльність, любов до Христа.
Іншим разом, коли Христос говорить про Свої муки і смерть, Петро запрошує Христа осторонь та й каже: «Змилуйся, Господи, такого Тобі хай не буде!». А Христос тоді гостро до Петра говорить: «Відступися від Мене, сатано, ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!» (Мт. 16:22,23).
Всі ці події свідчать, що Петро під дією Святого Духа був захоплений Христом і Його наукою. Але дуже часто цей запал був солом’яний, тобто поверховий. Петро миттєво захоплювався, вибухав, але так само швидко цей запал у нього згасав. Він ставав байдужий, боязливий, мінливий і навіть відрікався від себе, був непослідовний. Це також було виявом його вдачі, зворотним боком медалі його вдачі.
Петро був боязливий. Коли в запалі попросив Христа, щоб міг ходити по воді, і Христос задовольнив його бажання, то цей запал погас вже посередині його дороги до Христа. Він втрачає віру і починає потопати. Тоді Христос вказує на вади його характеру, дорікаючи: «Маловірний, чого усумнився?» (Мт. 14:31).
Петро був хвалькуватий. Він переоцінював себе, а недооцінював інших Апостолів. На Тайній Вечері, коли Христос став передбачати, що Його учні відречуться від Нього, а один з них навіть зрадить Його, Петро вторив: «Якби й усі спокусились про Тебе, я не спокушуся ніколи». А сталося так, що тієї ж ночі Петро аж тричі зрікся Христа!
Петро був непостійний. Ось приклад з Тайної Вечері. Коли Христос хотів йому обмити ноги, Петро боронився і не давав: «Ти повік мені ніг не обмиєш!». Але коли Христос сказав, що тоді й Петро не матиме частки з Ним, Петро тут же змінив свою думку: «Господи, не самі мої ноги, а й руки та голову!».
Петро не був достатньо витривалим, особливо в критичний момент на Оливній горі. Христос попросив його чувати і молитися, а він разом з іншими заснув і не підбадьорював Учителя в Його скорботах.
Петро був загонистий і раптовий, не зважав на доцільність своїх учинків. Наприклад, він захищає Христа мечем і ранить Малха – слугу первосвященика. Петро спочатку діє, а потім думає, дія в нього випереджає думку.
Петро був доволі меркантильний. Доказом цього є його слова: «От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом; що ж нам буде за це?» (Мт. 19:27). Він не хоче нічого робити задурно, хоче плати, нагороди, не любить жертвувати собою безкорисно.
Ось такий був Петро – людина відверта, щира, жива, запальна, але далека від злоби. Що думав, те й говорив. А говорив так, як відчував. А як відчував, так і чинив та діяв. За всім цим проступала його полум’яна любов. Вчинки його часом оманливі, але щирі. Його любов дала йому силу не зламатися навіть коли він дуже низько впав, зрадивши, відрікшись від Спасителя.
