А тепер про апостола Павла.
Павло – найосвіченіший серед Апостолів, але й найскладніший серед них – з надзвичайним характером. Дивна дорога його покликання, великі успіхи його праці, небуденна індивідуальність! У чому ж його особливість? Була це людина холеричної вдачі. Муж невгамовної і невсипущої активності, невичерпної енергії, хоч зі слабким здоров’ям. Коли він собі щось постановив, намітив якусь мету, коли щось для нього було ідеалом, то він умів для тієї мети й ідеалу залучати всі свої здібності, таланти, енергію і запал.
Павло був вогнистої, запальної, вибухової вдачі. Це був вогонь, що горів для високих ідеалів. Воля в нього була сильна, немов зі сталі. Розум мав бистрий і проникливий, а серце ніжне і вразливе. Він умів любити і ненавидіти всією душею. Він мав великий вплив на своє оточення. Це була натура керівника, вродженого провідника, бойовика і вождя. Павло – знаменитий оратор, бесідник, глибокий богослов, вдумливий мислитель, письменник, організатор, місіонер, містик. Одне словом, велетень духу. Його послання ще й сьогодні дивують свіжістю, точністю спостережень, силою думки.
Павло знав, що має слабке здоров’я. Його хвороби були нерозривно поєднані з його вдачею та геніальністю. Він не приховує своїх помилок, признається, що Господь послав йому колючку в тіло, слабість, що його гнітила. Він скаржиться на різні спокуси, які робили його малим перед Господом. Тому він просив Господа визволити його від цих спокус, але почув відповідь: «Досить тобі, Павле, Моєї благодаті». Павло не соромиться визнати, що переслідував Церкву Божу.
Як був покликаний Павло?
Господь достосовує Свій поклик до людини: Павло був раптової вдачі, тож і раптово кличе його Господь до Себе. Павло переслідував християн. Він був запальним єврейським патріотом, фанатиком закону і традицій свого народу. Всією душею він ненавидів учнів Христа. Ось він іде з декретом у руках, щоб винищити християн у Дамаску. Щоб навернути його і зробити з нього Апостола, Христос скидає його з коня, карає сліпотою, бо інакше, мабуть, з Савла не вийшло б Павла.
І це переконало Павла: він пізнає свою жахливу помилку, свій гріх. І про цей момент свого навернення він буде пам’ятати, як Петро пам’ятав про своє трикратне відречення від Христа. Павло по своїм наверненні і Хрещенні йде в пустелю, щоб покутувати і готувати себе до апостольської праці. Проповідує спершу своїм однодумцям. Не боїться того, що стане жертвою ненависті і переслідування. Традиція записала аж три великі подорожі Павла, і в них він зазнавав усього: голоду, холоду, побоїв, небезпек смерті, в’язниці, тортур. Вісім разів його бичували, раз каменували, три рази розбивався корабель, що ним він подорожував, кілька разів Павло був ув’язнений, цілу добу пробув на розбурханих хвилях. Тридцять років його апостольської діяльності – це довголітнє пасмо терпінь і переслідувань, мук тілесних і духовних, знущань від чужих і своїх.
Павло – це Апостол народів, засновник багатьох церковних громад у Палестині, Малій Азії, Греції та інших провінціях тодішньої Римської імперії. Хоч безмежно любив свій народ і бажав навіть бути засуджений, щоб той народ був спасенний, але у своїй апостольській ревності не обмежувався служінням єретикам, а звернувся до народів чужих, язичницьких.
Чого вчить нас приклад Павла?
Павла наслідувати, бо він – виняткова натура на виняткові часи. Генії є, звичайно, неповторними індивідуальностями. Приклад Павла може для нас служити також дороговказом. У Павла яскраво виявляються чесноти віри, дух жертви, покори, працьовитості й любові.
Оскільки Павло тримався закону, був ревним фарисеєм, то логічно, що він бажав знищити ворогів своїх переконань. Такими ворогами в його очах були християни, тому в їхній бік він звернув свою ревність і свою лють. А коли він пізнав Христа, то віра його зосереджувалась на особі й науці Ісуса Христа. Павло не бачив Христа особисто, та Його особа зацікавила його не менше, ніж інших Апостолів, що перебували разом з Христом. Він пише, що знає, кому довірився: «І живу вже не я, а Христос проживає в мені».
Павло присвятив всього себе Христові і Його Божому Царству: своє здоров’я, свою освіту і здібності, свою красномовність і своє перо, своє життя і свої здібності, навіть свою смерть: «Я розп’ятий з Христом». Отож Павло – це зразок великодушності, мужності й геройства. Хоч він був свідомий своїх обдарувань і єврейської приналежності, але відтепер все це він оцінює невисоко: «Вони – євреї, я теж. Вони – ізраїльтяни з роду Авраама, я теж; вони – фарисеї, я теж». Однак Павло це все має тепер за ніщо. Він цим не хвалиться, а пише: «Я останній з Апостолів… Я ніщо, але все можу в Христі, що мені помагає». Всю свою силу Павло виводить з оцінки себе в очах Божих та з Божої перспективи. Його гідність і самооцінка випливає з пізнання себе і з покірливої залежності від Бога. У дусі того смиренного погляду на себе він приймає на себе всі тілесні і духовні недомагання. Він визнає свої гріхи і прорахунки: «Силою і ласкою Божою я є тим, ким є». Ось тут таємниця величі Павла і успіхів його праці. Він не соромиться визнати своїх невдач, бо свідомий, що сам собою без Божої помочі нічого не зробить.
Працьовитість Павла – неймовірна. Невпинна енергія і динамічна натура не давали Павлові дармувати. Він завжди зайнятий, не хоче бути тягарем для інших, працею своїх рук утримує себе, а коли став збирачем милостині, то не для себе, а для нужденних братів в Єрусалимі. Він займається своїм ремеслом, виробляє полотно для наметів. І не соромиться цього простого заняття. Ті самі руки, що писали Божим Духом натхненні писання, були покриті мозолями від щоденної ручної праці. Він хвалиться своїми мозолями, але не для того, щоб показати своїм вірним, що він ними погорджує чи бажає бути незалежним від їхньої допомоги, а для того, щоб показати, що він працює для них з любові, не чекаючи він них якої-небудь заплати. Свою вогнисту вдачу Павло запряг до ідеї: жити й працювати для Христа. Була це любов велика, універсальна, така, що не обмежується лише любов’ю до свого народу. Хоч як Павло любить свій народ, але любов до Христа диктувала йому стати євреєм для євреїв, греком для греків, поганином для поган, всім для всіх, щоб лише всіх притягнути до Христа.
Прикмети тієї любові Павло зібрав у тринадцятому розділі Першого послання до Коринтян. Це ціла християнська етика, побудована на любові. Навіть апостол Іван так глибоко не проаналізував любові, як це зробив Павло. На цьому почутті міцно стоїть Церква – спільнота любові і солідарності. Церква в очах Павла – це одне живе тіло, де всі члени дбають про всіх, а всі – про одного. Також родинне і подружнє життя Павло будує не на законі, а на любові. Хвилюючими є Павлові слова про любов: «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!».
А прикмети тієї любові такі: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!».
Отже, обидва Апостоли, святі Петро і Павло, дають нам зразок двох головних прикмет і чеснот священного і апостольського життя: Духа віри і Духа любові. Петро – це камінь віри. Петро мав сильну віру в Христа, і тією своєю вірою переборов усі свої немочі і витримав, хоч відрікся від Христа. І хоч це було дійсне відречення, та не так з браку віри, як з надмірного страху. І тому тут же навернувся, як тільки проминув страх, бо віра вказала йому, Кого він відрікся! Петро – це також приклад любові: «Симоне, чи ти любиш Мене?». «Ти знаєш, що я люблю Тебе, і то більше від усіх… Ти все знаєш, Христе».
Ось ця сильна віра і довіра до Христа давала Петрові, невченому рибалці, відваги й сили вийти поза межі свого рідного краю Палестини, щоб проповідувати Євангелію Христа язичницькому римському світові. Сильна любов до Христа осолоджувала Петрові найтяжчі терпіння, кайдани і смерть.
Павло також свідчить нам сильною вірою і любов’ю: «Хто нас відлучить від Христової любові?». Я знаю, кому я завірив… «Уже живу не я, а живе в мені Христос… Я бажав розв’язатися від цього смертного тіла і жити з Христом».
Маючи перед очима таких світлих і Верховних апостолів, повинні ми все будувати на вірі в Христа, бо праведник з віри буде жити. І ця віра повинна кріпити нас в усіх негодах, терпіннях і переслідуваннях, критичних моментах життя так, як вона кріпила апостолів Петра і Павла. Без тієї віри ми не могли б узяти на себе тягар і відповідальність священика і зовсім певно, що без неї не зможемо реалізувати апостольське звання.
А любов, що ґрунтується на цій вірі, скріпить наші немічні сили, буде зігрівати і окриляти нас. Вона викреше в нас завзяття, силу і жертву в служіння для спасіння дорученого нам Божого люду і людських душ.
