Принципове питання віри

Італійський письменник Умберто Еко розповідає, як у віці 13 років вирушив разом з батьком на футбольний матч. Умберто не цікавився спортом і, сидячи на стадіоні і неуважно спостерігаючи за грою, відволікся. «Я як би здалека стежив за безглуздими переміщеннями на полі, я відчував, як полуденне сонце, що стояло високо в небі, закутує пронизливим світлом людей і предмети, і на моїх очах відбувалося космічне, позбавлене значення дійство… Я уперше засумнівався в існуванні Бога і вирішив, що світ – вигадка, що не має мети»[1].

Сидячи високо на трибунах, підліток зіставляв свою точку зору з положенням Бога. Звідси, з висоти, безглузда метушня людства здавалася такою ж безглуздою, як безглузда метушня дорослих чоловіків, що штовхають шкіряний м’яч. Еко дійшов висновку, що «вгорі» немає нікого, хто б спостерігав за подіями на цій планеті, а якщо «вгорі» хтось і є, земне життя цікавить його так само мало, як Умберто – футбол.

Цей образ, наведений Умберто Еко, повертає нас до принципового питання віри, до питання, від якого залежить усе інше: є там хтось? Ми кидаємося в безглуздому хаосі, «у поблажливому мовчанні всесвіту» або граємо певний спектакль для зацікавленого Глядача? Йов у засліплюючому одкровенні отримав відповідь, але як бути нам? Немає для нас важливішого питання, і через п’ять років після тієї бесіди, яка послужила поштовхом до написання цієї книги, я знову зустрівся з Ричардом, який розчарувався, і ми детально обговорили з ним цю проблему.

Коли Ричард уперше прийшов до мене, він був схожий на кинутого коханця в першу пору розлуки і відчаю – Бог обдурив його. Ричардові очі палахкотіли гнівом. Коли ми зустрілися через п’ять років, я переконався, що роки пом’якшили його. Пристрасть ще проривалася в певних репліках нашої бесіди, але тепер гнів змішувався з тугою. Так і не зумівши повністю забути Бога, він все ще болюче відчував Його відсутність – це схоже на біль в ампутованій кінцівці. Навіть якщо б я не заговорив про віру, до цього питання повернувся б сам Ричард, який все ще ображений, який все ще відчуває, що його зрадили.

Якось він сказав мені із подивом:

– Не можу зрозуміти, Філіпе, – ми з тобою читали одні і ті ж книги, у нас багато спільного, ти розумієш мої сумніви, моє розчарування, та все ж ти зберіг віру, а я втратив її. У чому ж різниця між нами? Звідки ти черпаєш віру?

Я поспішно перебирав у думці різні варіанти відповіді. Я міг би навести різні аргументи «на захист Бога» – задум, що виявляється в творінні, пришестя Ісуса, свідоцтва про Воскресіння, зразок, даний нам християнськими святими, але Ричард знав ці відповіді не гірше за мене, проте вони не привели його до віри. До того ж і моя віра народилася не з цих доказів, вона виникла сама по собі темною лютневою ніччю в дортуарі[2] Біблійного коледжу. Я спробував розповісти Ричарду про ту ніч.

Ніч віри

Я вже згадував, що навчання в Біблійному коледжі спочатку стало для мене періодом сумнівів і скептицизму. Я навчився зображувати «духовність» – семінаристові доводиться прибігати до симуляції такого роду, щоб заробити гарну оцінку. Кожному студентові треба було узяти на себе певне служіння – проповідувати на вулиці, відвідувати ув’язнених або хворих. Я записався на «роботу в університеті».

По суботах я вирушав у студентський клуб університету Південної Кароліни і проводив вечір перед телевізором. Від мене вимагалося там «свідчити», і я складав детальні звіти про людей, з якими нібито обговорював питання віри. Мабуть, вигадка мені цілком вдавалася – ніхто мене не перевіряв.

Треба було також щотижня зустрічатися для молитви з чотирма іншими семінаристами, що також брали участь у роботі із студентами. Ці зустрічі завжди проходили за однією і тією ж схемою: спочатку молився Джой, потім Крег, після нього Крис, потім другий Джой, а потім усі вони ввічливо вичікували секунд десять, але я ніколи не вимовляв вголос молитву, так що після короткої паузи усі розплющували очі і розходилися по своїх кімнатах.

Але одного разу увечері в лютому на загальний (і мій зокрема) подив я вимовив молитву. Не знаю, як це сталося. Я не збирався молитися. Але коли обидва Джоя, Крег і Крис вимовили звичні слова, я почув власний голос. «Господи!» – заговорив я і відчув, як посилюється напруга.

Наскільки пам’ятаю, я сказав приблизно так: «Господи, от ми перед Тобою, і нам вказано піклуватися про десять тисяч студентів університету Південної Кароліни, на яких чекає пекло. Ти знаєш, що мені байдуже, чи потраплять вони в пекло, – якщо воно, звісно, є – мені начхати, чи потраплю я сам туди».

Той, хто не вчився в Біблійному коледжі, не зрозуміє, як подіяли ці слова на моїх колег. З тим же успіхом я б міг на їх очах зайнятися магією або готуватися до людського жертвопринесення. Проте ніхто з них не спробував перервати мене, і я продовжував молитву.

Чомусь я заговорив про милосердного самарянина. Ми, семінаристи з Біблійного коледжу, повинні були опікуватися університетськими студентами, немов самарянин про єврея, що лежав на узбіччі в калюжі крові. Але я зізнався, що не відчуваю до них подібної любові. Я взагалі ніяк до них не ставлюся.

І тут це сталося. Посеред молитви, якраз коли я розписував, як мало мене хвилюють люди, яким мені треба співчувати, я побачив цю історію в новому світлі. У ту саму мить, коли я говорив, слова мої перетворилися у видіння. Я побачив самарянина в старовинному костюмі, у туніці і тюрбані – він схиляється над брудною, скривавленою, скорченою фігурою на землі. І раптом обидва персонажі сцени, що з’явилася в моїй свідомості, преобразилися: у милосердного самарянина було обличчя Ісуса, а в євреєві, нещасній жертві розбійників, я з жахом упізнав самого себе.

Немов при яскравому спалаху я бачив, як Ісус нахиляється і вологою ганчіркою обтирає мої рани, змиває з них кров. І коли Він схилився наді мною, я побачив, як я – нещасний, поранений розбійниками, розплющую очі і розкриваю губи. Немов при уповільненій зйомці я розрізняв кожен рух – я плюнув Йому прямо в обличчя. Я бачив усе це абсолютно виразно, хоча не вірив ні у видіння, ні в притчі, ні навіть в Ісуса. Це потрясло мене. Я припинив молитися, встав і вийшов з кімнати.

Того вечора я спробував обдумати усю подію. То було не зовсім видіння – швидше галюцинація, яка оживила притчу і надала їй несподіваний етичний поворот. Та все ж я не міг просто відмахнутися від неї. Що означало це видіння? Чи було воно справжнім? Я не знав, але самовпевненість моя захиталася. Раніше я шукав притулку в агностицизмі, але тепер позбувся його. Я побачив самого себе в новому світлі. Можливо, при усій своїй зарозумілості і глузливому скептицизмі я більше за інших потребував допомоги.

У ту ніч я написав своїй нареченій коротку записку. З усією обережністю я повідомляв: «Мені здається, сьогодні я уперше отримав справжній релігійний досвід. Мені треба почекати декілька днів, перш ніж я буду готовий це обговорити».


[1] Umberto Eco Travels in Hyper Reality, 167-68.

[2] Дортуар – загальна спальня для вихованців закритих навчальних закладів

Попередній запис

Передчуття прийдешнього

Павло переніс багато негараздів долі і прийняв мученицьку смерть, передчуваючи, але не отримавши за свого життя нагороду. Йов зазнав випробування, ... Читати далі

Наступний запис

Дві ставки

Я розповів цю історію Ричарду, і той вислухав із щирим інтересом. Та мить повністю змінила моє життя. Доти я б ... Читати далі