Дві ставки

Я розповів цю історію Ричарду, і той вислухав із щирим інтересом. Та мить повністю змінила моє життя. Доти я б визнав божевільним всякого, хто передбачив би мені, що я присвячу своє життя написанню книг про християнську віру, але з тієї лютневої ночі я почав повільне наполегливе паломництво назад, до тих цінностей, які раніше відкидав як релігійну нісенітницю. Я отримав у дар зір віри, і мені відкрився невидимий світ.

Ричард прийняв мої пояснення ввічливо, але вони його не переконали. Він нагадав, що можна знайти інші пояснення події. Впродовж декількох років я відкидав виховані в мені з дитинства непохитні підстави віри, і, поза сумнівом, це призвело до внутрішнього розладу. Я довго не молився, а тому перша моя молитва, нехай абсолютно несподівана, «наосліп» природно перетворилася на виявлення емоцій і навіть спричинила «одкровення» у вигляді візуально пережитої притчі про милосердного самарянина.

Слухаючи Ричарда, я мимоволі посміхався, дізнаючись у ньому самого себе. Цими ж словами і я відкидав усі свідоцтва молодих людей, що вчилися разом зі мною, але з тієї лютневої ночі став дивитися на них по-іншому.

Ми з Ричардом пояснювали одне і те ж явище по-різному: він дивився «на промінь», я піднімався поглядом променем. У Ричарда були розумні аргументи, у мене теж, і головним доказом мені здавалася несподівана глибока зміна в моєму житті, проте навернення здається переконливим лише зсередини або коли розповідаєш про нього іншому наверненому. Ми ж з Ричардом повернулися, виконавши коло, на початок нашої бесіди п’ятирічної давності: знову заговорили про таємницю віри, як би не обурювало Ричарда це слово.

Я б хотів зробити віру кристально ясною для Ричарда, але це не в моїх силах. Я побачив у Ричарді занепокоєння, відчуження, в якому сам жив колись, поки Бог поступово не зцілив мене, але я не міг «пересадити» свою віру в Ричарда – тільки він сам міг зробити це для себе.

Під час цієї бесіди я зрозумів, що у світі існує дві точки зору, дві ставки. Я намагався зосередитися на Божій точці зору, на Його ставці, – Він говорить про неї в Книзі Йова: Бог «ризикує» майбутнім людства, ставлячи на любов однієї людини. Не думаю, щоб хтось міг цілком осягнути цю ставку, але Ісус учить нас, що наприкінці історії усе зведеться до одного питання: «Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?» (Лк. 18:8)

Друга ставка відбиває людську позицію: Йов повинен був поставити на Бога або проти Нього. Йов перебирає усі свідоцтва – мало що вказує, що Богові можна довіряти, та все ж, плачучи, обурюючись, чинячи опір, Йов наважується поставити на Бога.

Кожному з нас доводиться вибирати: жити так, немов Бог існує, або так, немов Його немає. Коли Умберто Еко сидів високо на трибуні стадіону і байдуже дивився футбольний матч, під полуденним сонцем він наткнувся на головне питання свого життя – на головне питання будь-якого життя: чи дивиться хтось на нас? Відповідь на це питання покоїться на вірі – бо вірою і тільки вірою праведний живий буде.

Дві притчі

Хочу завершити цю книгу двома історіями з життя – я розцінюю їх як притчі про дві альтернативи: життя у вірі і житті без віри.

Першу притчу я знайшов у проповіді Фредеріка Бюхнера:

«Ця історія можлива тільки в XX столітті, вона така жахлива, що її важко повторювати: хлопчик дванадцяти-тринадцяти років у нападі безумного шалу і відчаю схопив рушницю і розрядив її у свого батька. Батько помер – не відразу, але незабаром після цього. Коли поліцейські запитали хлопчика, навіщо він це зробив, підліток відповідав, що не міг більше виносити свого батька, він ненавидів його – батько занадто багато чого від нього вимагав, увесь час чіплявся до нього. Хлопчика відправили до виправного закладу; наглядач, що чергував там вночі, почув якісь звуки в приміщенні, де містився юний злочинець, і зупинився послухати. Хлопчик схлипував у темряві, повторюючи: «Де мій тато?! Де мій тато?!»[1]

Бюхнер називає цю історію «Притчею про життя кожного з нас. Сучасне суспільство схоже на цього хлопчика, що потрапив у в’язницю: усі ми вбиваємо свого Отця. Мало хто з мислителів, письменників, кінематографістів або авторів телепрограм сприймає Бога серйозно – це анахронізм, ми переросли Його. Сучасний світ поставив проти Бога: занадто вже багато питань залишилося без відповіді, занадто часто Він розчаровував нас».

Важко жити, позбувшись всякої упевненості. Ми все ще чуємо схлипи, пригнічені скарги, плач про втрату – ними заповнені книги і фільми, і майже усе сучасне мистецтво. Альтернативою розчаруванню в Богу видається лише розчарування без Бога. («Усередині мене завжди, вічно панує жахливий біль, дивні люті тортури – туга за чимось за межами цього світу», – каже Бертран Расел).

Я бачив цю втрату в очах Ричарда, бачу її і зараз. Він каже, що не вірить у Бога, та все ж постійно повертається до цієї теми. Надто багато він говорить про це. Звідки ця образа на «зраду», якщо Зрадника не існує?

* *

Притча Фрідріха Бюхнера говорить про втрату батька; є і інша притча – про отримання батька. Це теж справжня історія – я сам пережив її.

Одного разу на вихідні я приїхав до матері, що живе за тисячу кілометрів від мене. Ми стали згадувати минуле, як завжди буває в розмові батьків з дітьми, що виросли, дістали з шафи велику коробку із старими фотографіями. Перебирали теку тонких прямокутних картонок, що відбивають мій шлях від дитинства в юність: ось я в костюмі ковбоя або індіанця, ось у театральному наряді на першій шкільній постановці, ось мої іграшки, заняття музикою, а ось випускний вечір у середній школі, у старшій школі і, нарешті, у коледжі.

Серед фотографій я наткнувся на зображення немовляти, помічене на обороті моїм ім’ям. Нічого особливого в цьому портреті не було – дитина як дитина, товстощока, лиса, з порожнім блукаючим поглядом. Проте фотографія була зім’ята, поламана, немов її жувало якесь звірятко. Я запитав маму, навіщо вона зберігає зіпсовану фотографію – хіба в неї мало хороших світлин?

Тут потрібно дещо пояснити про нашу сім’ю: коли мені виповнилося десять місяців, мій батько заразився поліомієлітом. Хвороба поширилася на спинний мозок, і через три місяці, незабаром після мого дня народження, він помер. У двадцять чотири роки мій батько виявився повністю паралізованим, його м’язи відмовили, і йому довелося доживати останні дні усередині великого металевого циліндра, що замінив йому легені. Мало хто відвідував його – у 1950-х люди боялися поліомієліту так же істерично, як зараз СНІДУ. Єдиному постійному відвідувачеві – моїй матері – доводилося сідати так, щоб батько міг дивитися на неї в дзеркало, пригвинчене до його залізного панцира.

Мама розповіла мені, що фотографію вона зберегла на пам’ять – під час хвороби мого батька ця фотографія була на його прохання закріплена на його металевій легені. Він хотів бачити перед собою її обличчя і обличчя своїх синів, і матері довелося абияк увіткнути фотографії між залізними болтами. Ось чому мій дитячий знімок був так сильно зім’ятий.

Я майже не бачив батька відколи його поклали в лікарню. Дітей в інфекційне відділення не пускали. До того ж я був занадто малий, і все одно нічого не запам’ятав би. Коли мама розповіла мені історію цієї зім’ятої фотографії, мене охопило дивне, сильне почуття. Як незвично це було – мене любила людина, якої я, можна сказати, і не знав. В останні місяці свого життя мій батько невідривно дивився на три образи, що складали його сім’ю – мою сім’ю. Більше ніщо в його полі зору не залишалося. Що робив він, лежачи там цілими днями? Молився за нас? Так, звичайно. Любив нас? Безумовно. Але як паралізованій людині виразити свою любов, тим більше маленьким дітям, яких навіть не допускають у його кімнату?

Відтоді я часто згадував про цей знімок, про одну з небагатьох ланок, що сполучають мене з невідомим мені батьком, – коли він помер, йому було на десять років менше, ніж мені зараз. Людина, якої я не пам’ятаю, не можу собі уявити, проводила цілі дні, думаючи про мене. Він присвячував мені свій час, решту свого життя, він любив мене так, як тільки було в його силах. Можливо, він і зараз продовжує мене любити – в іншому місці, в іншому вимірі. Можливо, мені буде даний час, багато часу, щоб відновити стосунки, так жорстоко обірвані на самому початку.

Я розповідаю тут свою історію, бо ті почуття, які відчував побачивши зім’яту фотографію, у точності співпадають з досвідом, пережитим мною лютневою ніччю в дортуарі коледжу, коли я уперше відчув Бога любові. Я зрозумів: там Хтось є. Хтось спостерігає за життям, що йде на нашій планеті. Більше того – Він любить мене. То було вражаюче відчуття нежданої, немислимої надії, нового, всепоглинаючого сподівання – ось на що я поставлю своє життя.

КІНЕЦЬ


[1] Frederick Buechner The Magnificent Defeat, 65.

Попередній запис

Принципове питання віри

Італійський письменник Умберто Еко розповідає, як у віці 13 років вирушив разом з батьком на футбольний матч. Умберто не цікавився ... Читати далі