Передчуття прийдешнього

Павло переніс багато негараздів долі і прийняв мученицьку смерть, передчуваючи, але не отримавши за свого життя нагороду. Йов зазнав випробування, але щедру подяку отримав за життя. Так чого ж нам слід чекати від Бога? Ймовірно, кінцівку Книги Йова треба сприймати не як вказівку на можливості цього життя, а швидше як передвістя того, що станеться з нами в майбутньому, – це утішливий символ, що угамовує нашу спрагу і вирішує сумніви, вабить нас передчуттям майбутнього.

В одному не можна не погодитися з Елі Візелем: благополучна старість Йова не окупає усі його колишні втрати. А потім Йов, щасливий і пересичений днями, помер, і його спадкоємцям дісталося все те саме нерозривне коло скорботи і печалей. Ми припустимося грубої помилки, якщо визнаємо, що Бог задовольняється лише незначними виправленнями трагічного і несправедливого земного світу.

Деякі люди ставлять свою віру в залежність від дива, немов воно разом зітре усе їх невдоволення Богом – насправді цього не станеться. Якби я написав книгу, що включає історії Ричарда, Мег Вудсон, Дугласа і Йова, це зовсім не допомогло б вирішити проблему розчарування в Богу. Щось з нашою планетою не так, зовсім не так, як слідувало б. І, передусім, а також, врешті-решт, ми усі, вірні і невіруючі, приречені померти – усі.

Чудеса – це віхи, що вказують шлях у майбутнє, це приправа до нашого буття, що посилює голод, тугу за чимось більшим, чимось постійним. Щаслива старість Йова – лише прообраз того блаженства, яке йому належало скуштувати після смерті. Блага звістка, що завершує Книгу Йова, як і блага звістка Пасхи, що завершує Євангеліє, – передвістя тієї благої звістки, що ми почуємо в кінці Об’явлення. Ми повинні увесь час пам’ятати про той світ, яким бажає бачити його Господь.

Отже, Книга Йова, роз. 42, обіцяє нам, що Бог у кінці виправить зло, що затьмарило наші дні. Деякі печалі – смерть дітей Йова, смерть дітей Мег Вудсон – ніколи не знайдуть тамування в цьому житті, жодна розрада не заспокоїть серце Мег Вудсон, бо її скорбота має ясний вигляд – це її дочка Пегі і її син Джой. Але наприкінці часів і ця скорбота розчиниться, Мег знову набуде і сина, і дочку. Якщо б я не вірив у це, не вірив, що Пегі і Джой Вудсон зараз, у цю мить, дихають повними грудьми, радісно танцюють і вбирають у себе нові світи, то не вірив би і в усе інше, і давно б відрікся від християнської віри. «Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші від усіх людей!» (1Кор. 15:19).

Біблія ставить Божу репутацію в залежність від Його здатності здолати зло і відновити небо і землю в їх колишній досконалості. Коли б не це майбутнє, ми могли б визнати, що Бога недостатньо любить або недостатньо всемогутній[1]. Донині пророчі видіння світу і справедливості не збулися, мечі не перековані на лемеші; смерть, з новими потворними масками СНІДУ, викликаним екологічними катастрофами раком, як і раніше пожирає людей, її ж не здолає ніхто. Здається, ніби торжествує зло, а зовсім не добро. Але Біблія закликає нас дивитися далі, поверх похмурої реальності людської історії – у сяючу вічність, де Царство Боже пронизує істиною та світлом і небо, і землю.

У всіх наших розмовах про розчарування в Богу, небеса – останній, завершальний і найважливіший аргумент. Тільки небеса остаточно вирішують загадку Божої прихованості. Там уперше людина зможе з’явитися перед Богом лицем до лиця. Мучачись у нечуваних муках, Йов зберігає якимсь чином віру: «І з тіла свойого я Бога побачу, сам я побачу Його» (19:26,27). Це пророцтво збулося не лише для Йова, але і для всіх нас.

Ностальгія

Багатьом людям важко навіть уявити собі таке прийдешнє. За словами Чарльза Уїльямса, «наш земний досвід примушує нас завжди чекати від блага якоїсь каверзи»[2]. Але можливо, замість того щоб проектувати самих себе в незбагненне для нас майбутнє, нам слід було б вглядітися в мрії, що не здійснилися, у наші нинішні розчарування?

Для біженця, як і для селянина, небо – це мрія про нову країну, про безпечний притулок, сім’ю, що возз’єдналася, будинок, повний простих і насущних речей – їжі, чистої води. Багато пророків зверталися до вигнанців і тому прибігали до таких зрозумілих земних образів.

Ми всі на якомусь рівні своєї свідомості розділяємо ці уявлення. Світ повний бруду, насильства, воєн, пожадливості, але усередині нас – усередині кожного з нас – зберігається пам’ять про той світ, яким він міг би бути, про те, якими могли б бути ми самі. Відгомін цієї мрії можна почути і в гаслах «зелених», що відстоюють збереження світу в його первинному, незайманому вигляді, і в розмовах борців за мир, що намагаються позбавити землю від воєн, і в групах взаємної підтримки, що поновлюють порушені зв’язки любові і товариства. Уся краса і слава земна – «лише аромат не знайденої квітки, лише відлуння не почутої мелодії, звістка з країни, де ми ніколи не були».

Пророки стверджували, що подібні враження не галюцинація і не сон, а «луна» того, чому ще належить збутися. Ніхто не дає нам детального опису прийдешнього світу, достатньо обіцянки, що Бог виконає усі обіцяння, Бог не підведе. Прокинувшись на новій землі, під новим небом, ми набудемо, нарешті, усе, про що терпіли. Невідомо як, неймовірно – з поганої звістки народжується Блага Звістка про добро «без каверзи». Небо і земля знову стануть такими, якими хотів бачити їх Бог. Добрий кінець все-таки настане.

Людям, що змучені болем, втратили сім’ю, збідніли, переслідувані страхом, – усім ним і нам небеса обіцяють інші часи, триваліші і реальніші, ніж наш земний термін – часи здоров’я, цілісності, радості і світу. Якщо ми не віримо в це, то, як рішуче каже апостол Павло, не залишається інших причин для віри. Якщо немає цієї надії, немає надії взагалі.

Біблія зовсім не намагається зменшити наше розчарування (сорок один розділ Книги Йова присвячений його стражданням, і лише один – відшкодуванню), але вона додає до них ключовий епітет: «тимчасові». Те, що зараз зазнаємо, ми не зазнаватимемо вічно. Наше розчарування саме по собі – знак чогось кращого, томління за ним. Віра – це свого роду ностальгія, туга за домом, де ми не бували, але про який все ж завжди мріємо.

«І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними, і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об. 21:1-4).


[1] Іспанський містик Унамуно в бесіді із селянином висловив припущення, що Бог існує, але раю немає. Подумавши, селянин заперечив: «Тоді для чого Бог?»

[2] Charles Williams The Image of the City, 136.

Попередній запис

Божа поява

Бог відповідає Йову, Вільям Блейк Приголомшлива розповідь про людську трагедію і відчай, про героя, що бив ... Читати далі

Наступний запис

Принципове питання віри

Італійський письменник Умберто Еко розповідає, як у віці 13 років вирушив разом з батьком на футбольний матч. Умберто не цікавився ... Читати далі