Надія

У Сієтлі в мене є близька знайома – яскрава, талановита, жива Керолін Мартін. Керолін народилася з церебральним паралічем. Трагічний парадокс її життя полягає в тому, що зовнішні прояви недуги – незграбні рухи рук, невиразна мова, голова, що хитається на шиї, – при першій зустрічі справляють враження, ніби Керолін відстає в розумовому розвитку. Насправді мозок її абсолютно не торкнувся хворобою – постраждало тільки тіло.

П’ятнадцять років Керолін провела в божевільні – держава не знайшла іншого місця для неї. Найближчими друзями Керолін були люди, подібні до Ларі, – він ходить голим і живиться декоративними рослинами, якщо лікарняним працівникам не вдається прибрати їх чимдалі від нього – і Арлін, здатна вимовити тільки три фрази (Арлін усіх називає «мама»). Керолін твердо вирішила покинути цей заклад і набути свого місця у великому світі.

Їй вдалося, нарешті, вибратися і набути власний дім, але в самостійному житті прості справи перетворювалися для неї на майже непосильне завдання. Три місяці знадобилося на те, щоб навчитися закип’ятити чайник і розлити чай по склянках, не обварившись. Проте Керолін впоралася і з цією проблемою, і з багатьма іншими. Вона записалася у вищу школу, закінчила її і поступила в муніципальний коледж.

У кампусі усі вважали Керолін інвалідом. Вони бачили, як вона проїжджає повз у візку, як сидить, згорбившись, над спеціальним пристроєм, повільно, по букві, набираючи свій текст. Мало хто міг спілкуватися з нею, майже ніхто не розумів її нерозбірливу мову. Проте, Керолін досягла свого, хоча на дворічну програму в неї пішло сім років. Потім вона записалася в Лютеранський коледж, щоб вивчати Біблію. Після двох років перебування в коледжі Керолін запропонували виступити перед студентами в церкві.

Багато днів Керолін готувала свій виступ. Вона надрукувала остаточний текст – на кожну сторінку в неї йде приблизно сорок п’ять хвилин – і доручила прочитати доповідь своєму другу Джозі. У Джозі голос ясний, виразний.

І ось після служби Керолін під’їхала у візку до кафедри. Вона сиділа, зігнувшись, іноді її руки некеровано сіпалися, голова падала набік, майже торкаючись плеча, цівка слини крапала на блузу, а поряд з нею стояв Джозі і читав вголос витончену і глибоку проповідь, побудовану Керолін на біблійному вірші: «А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас» (2Кор. 4:7).

Деякі студенти уперше розгледіли в Керолін повноцінну істоту, абсолютно рівну їм. Доти її розум, глибокий і сильний, був полоненим тіла, що не кориться, ускладнена мова приховувала її інтелект. Проте, слухаючи проповідь і дивлячись на цю дівчину в інвалідному візку, студенти переставали бачити безпорадну плоть, вони сприймали Керолін як цілісну особу.

Керолін розповідала мені про цю подію, а я розрізняв лише половину слів в її малозрозумілому монологу, проте описана нею сцена стала для мене притчею про транспонування: досконалий розум замкнутий у неконтрольованому тілі, що стрясається судомами, голосові зв’язки раз у раз відмовляють. Новозавітний образ Христа, голови тіла, набув у моїх очах нового сенсу, і я відчув, якому приниженню піддає Себе Христос як наша голова, і як Він возносить нас, членів Свого тіла.

Ми, Церква, – крайній випадок і зразок транспозиції. На жаль, ми не здатні дати світу неспростовне свідоцтво любові і слави Божої. Іноді ми плутаємо і затемняємо цю звістку, як тіло Керолін затуляє її розум, але саме Церква – мета усього задуму, що лежить в основі творіння, мета, заради якої створена людина: істоти, відмінні від Бога, приймають образ Божий. Заради цього Він пішов на ризик, на смерть, на приниження.

«Хто зійшов був, Той саме й піднявся високо над усі небеса, щоб наповнити все. І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового, аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти, щоб більш не були ми малоліткамищоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він Голова, Христос. А з Нього все тіло, складене й зв’язане всяким допомічним суглобом, у міру чинности кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов’ю» (Еф. 4:10-16).

Попередній запис

Транспозиція як спосіб життя

Людський мозок – ідеальна модель транспозиції. Хоча мозок є «вищим» рівнем з погляду тіла, він абсолютно ізольований і сам по ... Читати далі

Наступний запис

Божа відсутність

Я хотів цілком відчути емоції, що переповнювали Йова, і тому просіював і проціджував книгу в пошуках його справжніх слів. Я ... Читати далі