Транспозиція як спосіб життя

Людський мозок – ідеальна модель транспозиції. Хоча мозок є «вищим» рівнем з погляду тіла, він абсолютно ізольований і сам по собі безпорадний. Мозок ув’язнений усередині скриньки зі щільної кістки, і усю інформацію про світ отримує від «нижчих» рівнів. Сам він нічого не бачить, нічого не відчуває, нічого не пробує на смак, а отримує усі повідомлення у вигляді коду, усі відчуття органів чуття зводяться в послідовність електричних розрядів, точок-тире. Мозок повністю покладається на код Морзе, за допомогою якого спілкується зі своїми датчиками і збирає ці дані в певне значення.

Поки пишу ці рядки, я прислухаюся до звуків величної Дев’ятої симфонії Бетховена. Що таке симфонія, якщо не набір кодів, що передаються і транспонуються в часі із застосуванням певних технологій. Вона зародилася як музична ідея в голові Бетховена (це саме по собі незвично, адже композитор на той час повністю оглухнув, він міг «чути» музику лише у своїй пам’яті і не міг перевірити її на інструменті). Потім Бетховен переніс симфонію на папір, використовуючи ряд кодів – систему нотної грамоти.

Через сто років ці записи прочитав оркестр, інтерпретував їх і знову з’єднав у прекрасну музику, близьку до тієї, що Бетховен «чув» у голові. Інженери звукозапису зафіксували гру оркестру у вигляді послідовності магнітних імпульсів на спеціальній стрічці, а в студії ці імпульси перевели в зручнішу для використання форму – і в результаті з’явилася моя пластинка з її ледве помітними борозенками.

Тепер програвач «прочитує» ці борозенки і передає усі варіації через колонки. Вібрації на молекулярному рівні, що викликаються підсилювачами в колонках, досягають мого вуха, і з цього починається ще один ряд коливальних рухів: крихітна кісточка б’є по барабанній перетинці, вібрація через в’язку рідину передається на кортіїв орган, а там її вже очікують 25 тис. звукових рецепторів. Отримавши відповідний стимул, клітина передає далі електричний розряд, і ось ці розряди, ці точки і тире, потрапляють у мій мозок і знову складаються в той звук, який я ототожнюю з Дев’ятою симфонією Бетховена. Я з радістю і насолодою слухаю цю прекрасну музику, але ця радість доставлена мені за допомогою «нижчого» рівня, через клітини і органи мого тіла.

Усе життя засноване на транспозиції. Будь-яке знання ми отримуємо шляхом перетворення його до елементарного стану коду, а потім синтезуючи знову складне повідомлення. Щойно я написав три абзаци, присвячені моєму сприйняттю Дев’ятої симфонії. Ці думки зародилися в моєму мозку, я перетворив їх у слова, набрав ці слова на комп’ютері, а той за допомогою коду записав їх на дискету. Потім комп’ютер перетворить магнітний код у бінарний, а пристрій під назвою «модем» перетворить бінарний код у цифровий і пошле сигнал по телефону моєму видавцеві. Якби я спробував послухати, як мій модем передає три абзаци про Бетховена, я б почув тільки ряд статичних розрядів, але в цих електричних розрядах якимсь чином зашифровані мої думки і слова.

Комп’ютер у видавництві, отримавши цифровий сигнал, знову переведе його в магнітний код, що зберігається на дискеті. Видавець перетворить цей код на слова на екрані монітора, відредагує текст, який потім перетвориться на знаки на папері, – ті самі знаки, що ви читаєте зараз. Звичні для нашого ока краплі чорнила на папері складаються в букви і слова, що сприймаються клітинами ока, знову перетворюються на електричні імпульси і в такому вигляді поступають у мозок, а мозок знову синтезує з них певне значення.

Усе наше спілкування, всяке знання, всякий чуттєвий досвід, усе життя на цій планеті засноване на процесі транспонування: сенс подорожує «вниз», розкладаючись на коди, а потім ці коди можуть бути знову прораховані. Ми інстинктивно покладаємося на цей процес в упевненості, що коди нижнього рівня і справді передають основну частину первинного повідомлення. Я довіряюся вибраним мною словам, я довіряюся навіть електричному струму в моєму модемі в упевненості, що вони передадуть мою думку про Дев’яту симфонію Бетховена. Ось я дивлюся на фотографію з видом Скелястих Гір – маленький, плоский листок глянсового паперу – і подумки знову переживаю поїздку в ті місця. Ось я виймаю з журналу рекламу із зразком духів, вдихаю їх запах і уявляю собі дружину – вона користується цими духами. Нижчий рівень передачі зберігає щось від вищого рівня.

Транспозиція Духа

Так що ж дивного в тому, що цей же універсальний принцип діє у сфері духу?

Повернемося до питання Ричарда, яке було сформульоване на перших сторінках книги і повторене на початку розділу. Чому Бог не втручається, чому не відкриває Себе з усією очевидністю? Чому Він не говорить з нами так голосно, щоб ми могли ясно розібрати кожне слово? Ми сумуємо про чудеса, про чисті, бездомішкові прояви надприродного.

Я навмисно використовую слово «бездомішковий», оскільки саме в ньому бачу ключ до проблеми. Ми дуже хочемо відокремити надприродне від природного. Природний світ, світ дотиків і запахів, об’єктів, доступних оку або вуху, здається нам самоочевидним; ось надприродний світ – це інша справа. У ньому немає жодної визначеності, немає «шкіри», і це нас тривожить. Нам потрібні докази. Нехай надприродне увійде до нашого природного світу, але при цьому збереже своє сяйво, нехай воно залишає опіки на нашому тілі, нехай його гуркіт розриває барабанні перетинки.

Але, виходячи з Біблії, Бог зовсім не благоволить до цього нашого бажання. Ми відриваємо природне від надприродного, видиме від невидимого; Бог прагне знову поєднувати їх воєдино. Здається, Його мета – врятувати «нижчий» світ, відновити пропаще творіння до його первинного стану, відтворити царство, де дух і тіло мешкають у гармонії.

Стаючи християнами, набуваючи контакту з невидимим світом, ми тим самим зовсім не переносимося містичним чином на вищий план буття; ніхто не відкриває перед нами двері космічного корабля, щоб понести нас геть з реального світу (з часів гностиків і маніхеїв Церква засуджувала пориви такого роду як єресь). Навпаки, наші фізичні тіла відновлюють зв’язок з духовною реальністю, і ми починаємо сприймати код, за допомогою якого невидимий світ перетвориться у видимий. Перед нами стоїть завдання, протилежне до редукціонізму. Ми шукаємо спосіб «прославити» світ, наповнити його колишньою чарівністю, побачити в природі оркестр, що віддає хвалу Господові, у хлібі і вині – таїнство благодаті, у людській любові – відблиск Любові небесної.

Звичайно, для цього Царства наша мова занадто бідна. Ми говоримо з Богом так, як могли б говорити з людиною – це так буденно, так «природно». Ми наділяємо вищим значенням молитву, проповідь, медитацію, піст, прийняття таїнств, відвідування в’язнів і навіть чашу холодної води, піднесену спраглому, – усе це знаки невидимого світу.

З нижчою, редукціоністської, перспективи всякому духовному акту знайдеться природне пояснення. Молитва – це монолог, покаяння грішника – сплеск емоцій, П’ятидесятниця – результат колективної пиятики. Для скептика звести «вищий» світ до природного, означає відкинути його.

Але віра дивиться «уздовж» променя і сприймає природне як код надприродного. З цього погляду природний світ не бідний, а рясно багатий чудесами, і усі чудеса досягають кульмінації в Диві чудес, коли Бог входить у «природне» тіло, у людське тіло, подібне до нашого, коли Слово стає тілом.

Христос з’єднав у Своєму тілі два світи, поєднав дух і матерію і явив нам, нарешті, єдине, гармонійне створіння, невідоме світу з часів Едему. Богослов Юрген Мольтман визначив формулу, що заслуговує ретельного обговорення: «Втілення підводить підсумки усієї праці Божої»[1]. Про це ж каже і апостол Павло: «І Він Голова тіла, ЦерквиБо вгодно було, щоб у Нім перебувала вся повнота, і щоб Ним поєднати з Собою все, примиривши кров’ю хреста Його, через Нього, чи то земне, чи то небесне» (Кол. 1:18-20).

Коли Слово-Тіло вознеслося від нас, Присутність Його залишилася з нами в Його тілі – Церкві. Наша доброта стала, буквально, милістю Божою («Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» Мт. 25:40). Наше страждання стало, кажучи словами Павла, «співучастю в Його стражданні» (див. Фил. 3), наші справи стали Його справою («Хто вас приймає приймає Мене, хто ж приймає Мене» Мт. 10:40). З Ним відбувається усе, що відбувається з нами («Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?» Дії 9:4). У Христі сплавилися два світи, видимий і невидимий; Павло наполягає, що усі ми – знову ж таки буквально – «у Христі». Втіленням завершується праця Божа, у ньому – мета і підсумок творіння.

Нам «знизу» чудеса здаються вторгненням, проривом надприродного, приголомшливого в буденний світ, і ми жадаємо подібних знамень, але «зверху», з погляду Бога, справжнє диво – це явище транспозиції: людське тіло стає вмістищем Духа, звичайні справи справедливості і милосердя стають Божими діяннями на землі.

Завершити цю аналогію я хочу словами Павла, образом, яким він описав участь Христа у сучасному світі, – адже до цього ж образу я прибігав, пояснюючи явище транспозиції. Павло називає Христа головою тіла. Ми знаємо, як голова людини здійснює керівництво: мозок передає очам, рукам, вустам команди у вигляді коду, зрозумілого цим органам. Здорове тіло підкоряється своїй голові. Так і воскреслий Христос здійснює Свою волю за допомогою членів Свого тіла – з нашою допомогою.

Чи мовчить Бог? На це питання я відповім іншим питанням: чи мовчить Церква? Ми – вуста Божі, ми – голосові зв’язки, обрані Ним на цій планеті. Природний наслідок такого неймовірного, немислимого транспонування – звістка Божа або спотворюється, або стає неясною, а іноді людям і зовсім здається, ніби Господь замовк. Проте метою Його задуму було втілення, і в цьому сенсі ми можемо назвати досконалою метафорою П’ятидесятницю: голос Божий зазвучав на Землі у вустах людей, які і самі не розуміли вимовлених ними слів.


[1] Jurgen Moltmann God in Creation, 244.

Попередній запис

Йдучи за променем

Есе Л’юїса починається міркуванням про так зване явище «глосолалії», спонтанного говоріння незнайомими мовами. Як дивно, зауважує він – найбільш «духовна» ... Читати далі

Наступний запис

Надія

У Сієтлі в мене є близька знайома – яскрава, талановита, жива Керолін Мартін. Керолін народилася з церебральним паралічем. Трагічний парадокс ... Читати далі