Він був сином царя Саула і справжнім героєм – одного дня саме його смілива вилазка, під час якої він разом зі своїм зброєносцем перебив близько двадцяти ворогів, принесла ізраїльтянам перемогу над филистимлянами. Він, напевно, був би більш гідним царем, ніж його батько Саул. І, звичайно, Саул цілком був готовий передати йому свій трон. Але вийшло інакше.
Бог відкинув царя Саула, обравши іншого, більш гідного царя – нікому тоді ще невідомого молоденького пастушка на ім’я Давид. Вийшло так, що він потрапив у Сауловий палац, став його улюбленим слугою. Втім, Саул поступово почав здогадуватися, що в цьому хлопчині було щось таке, чого не було в ньому самому, тобто він був суперником і загрозою. Підозрілий цар навіть намагався убити свого вірного слугу, метнувши в нього списа, а іншим разом підіслав до нього уночі вбивць. Цілком можна було чекати, що Іонафан якщо не допоможе батькові в усуненні конкурента, то принаймні, не стане перешкоджати. Адже це він зійшов би на престол після Саула!
Але вийшло зовсім інакше. “Іонафан же уклав з Давидом союз, тому що полюбив його, як свою душу” (1Сам. 18:3) – Біблія скупо описує людські почуття, вона вважає за краще говорити про слова і вчинки. Так що ці слова – одна з дуже небагатьох згадок дружби в біблійному тексті. Проте Іонафанові вчинки описані цілком детально.
Він врятував Давида від помсти свого батька. Давиду загрожувала смертельна небезпека, але він поки ще не міг зрозуміти, чи то цар дійсно наважився його знищити, чи то всі його вчинки були продиктовані хвилинними спалахами гніву. Давид втік із царського табору, але доки не йшов далеко, а залишався поруч, щоб дочекатися новин і вирішити все напевно.
У цьому йому допоміг саме Іонафан, який затіяв зі своїм батьком особливу розмову про Давида. На жаль, примирення було вже неможливе, і залишалося лише подати Давиду заздалегідь обумовлений знак. Іонафан вийшов у поле, щоб потренуватися в стрільбі з лука, і тільки він знав, що Давид з укриття уважно стежить за цими вправами. Випущені стріли підбирав хлопчик-слуга, і царський син, подаючи йому команди, тим самим попереджав Давида: “Тікай, тікай швидше!”
Йому напевно так хотілося, щоб батько і кращий друг примирилися, але цього не сталося. Тоді він міг зробити вибір: піти зі своїм батьком проти конкурента і забезпечити собі престол – або відкрито виступити проти батька, як не раз робили царевичі на Сході. Тоді, передавши трон Давиду, він міг розраховувати на друге місце після нього. Адже він сам так і казав йому при розставанні: “Не бійся, бо не знайде тебе рука батька мого Саула, і ти будеш царювати над Ізраїлем, а я буду другим після тебе; і Саул, батько мій, знає це” (1Сам. 23:17).
Він любив Давида, але любив і батька, і не залишив його навіть у роки смути і поразок. У результаті Саул і Іонафан разом загинули в бою з филистимлянами. І Давид, якому донесли про загибель Саула і всіх його синів, зовсім не зрадів тому, що тепер він зможе, нарешті, зайняти ізраїльський престол. Ні, передусім він склав похоронний плач про загиблого царя Саула і про свого вірного друга Іонафана: “Без крови поранених, без жиру сильних лук Іонафана не повертався назад, і меч Саула не повертався марно. Саул та Іонафан, люб’язні і злагідні в житті своєму, не розлучилися й у смерті своїй; швидші за орлів, сильніше за левів вони були… Тужу за тобою, брате мій Іонафане, ти був дуже дорогим для мене; любов твоя була для мене вище за любов жіночу. Як упали сильні, загинула зброя військова!” (2Сам. 2:22-23,26-27)
Автор: Андрій Десницький
