Він жив у древній Іудеї, у часи, коли люди чекали приходу Месії. І Фомі пощастило зустрітися з Ісусом з Назарету, стати Його учнем і – слухаючи слова Учителя і бачачи великі чудеса, які творив Він, – Фома увірував, що йде за Месією, Христом, Спасителем світу. Але Фомина віра піддалася страшному випробуванню. Одного разу вночі його улюбленого Учителя схопили, засудили швидким і неправедним судом і піддали найстрашнішій страті з тих, які застосовувалися в Римській імперії, – розп’яттям на хресті. Христос не раз казав Фомі та іншим учням, що це має статися, але жах перед подією і гіркота втрати затьмарили для апостолів пам’ять про Його слова. Той, Кого вважали Богом, не здійснив дива, не знищив своїх гонителів, не зійшов з хреста. І єдине, що вдалося зробити, – це умовити префекта Іудеї Понтія Пілата дозволити поховати поранене мертве Тіло в печері-гробі.
Можливо, Фома гостріше і глибше за інших пережив це горе і крах надій. Бо ранком наступного після суботи дня (тепер ми називаємо цей день неділею) спочатку жінки, які ходили до гробу, а потім і самі апостоли стали говорити про Воскресіння Христове, єдиний, хто відмовився повірити радісній звістці, був саме він. Дико було б подумати, що Фома не хотів цього Воскресіння. Він залишив усе, що мав, щоб йти за Ним; Він єдиний серед апостолів, знаючи, що юдеї погрожують Учителеві смертю вигукнув лише за десяток днів до Розп’яття: “Ходімо й ми і помремо з Ним!” (Ін. 11:16). Ймовірно, він боявся повірити в хибне воскресіння, страшився, що його друзям з’являється не Живий Ісус, а примара. Що вони радіють міражу, а не Істині. “Він же сказав їм: якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його (там у Христа мала залишитися величезна рана від удару римським списом), не повірю” (Ін. 20:25), – казав він іншим апостолам.
І диво сталося: Христос з’явився Фомі. Це було в мить, коли всі апостоли зібралися разом, в одному будинку, за замкнутими дверима. “Прийшов Ісус, коли двері були замкнені, – пише Іоанн Богослов, – став посеред них і сказав: мир вам! Потім говорить Фомі: дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним” (Ін. 20:26,27). І тоді, нарешті, Фома вигукнув: “Господь мій і Бог мій!” (Ін. 20:28). Тоді він переконався, нарешті, в Істині Воскресіння, зміг розділити радість Зустрічі. Ця радість більше не покидала його решту життя. Він рушив у мандри, проповідуючи християнство всюди. Він дійшов до далекої Індії, де через усі наступні століття збереглася, попри все, Звістка про Христа і пам’ять про святого апостола Фому. Він не страшився гонінь і смерті, яка наздогнала його в далекому краю. Любов його, що вимагала запевнення в правді Воскресіння, назавжди стала радісною і безстрашною. І згадуючи про нього, я, хто не бачив Христа на власні очі, чую слова, які сказав Бог Своєму недовірливому учню. Слова, звернені і до мене: “Ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували” (Ін. 20:29). І частинка Фоминої радості і надії наповнює моє серце, і нею я живу.
Автор: Володимир Гурболіков
