Найважливішою історичною обставиною, яку слід мати на увазі, читаючи Першу та Другу книги Самуїла, є сутичка не на життя, а на смерть, яка точилася в той час між Ізраїлем та филистимлянами. Филистимляни були частиною міграційного потоку, що плинув на південь уздовж узбережжя Середземного моря під тиском масового переміщення населення на початку дванадцятого століття. Після того, як їхній рух на південь спинили єгиптяни, филистимляни розселилися в околицях п’яти міст – Ашдода, Ашкелона, Екрона, Ґата, Гази; згодом від них одержала свою назву Палестина. Їхня могутність становила загрозу для молодої ізраїльської держави, так само, як Ізраїль був небезпечний для них. Серед пояснень постання в Ізраїлі монархії – потреба в інституалізації очолюваної царем збройної потуги для того, щоб вижити в умовах филистимлянської загрози. Саулові це не вдалося: він загинув у битві з филистимлянами на горі Ґілбоа (1Сам. 31); натомість вдалося Давидові, і цим він перетворив сутність Ізраїлю.
Більша частина тексту Першої та Другої книг Самуїла відображає перетворення Ізраїлю з вільного союзу племен у централізовану державу. Багато народів стародавнього Близького Сходу сприймали монархію як природну і споконвічну форму організації суспільства. Але в Ізраїлі це було не так. Встановлення царської влади та централізованого правління суттєво збурили ті форми суспільної організації, за яких розвинулася віра та релігія Ізраїлю. Мислителі-богослови Ізраїлю мусили давати собі раду з новою інституцією монархії та її впливом на життя та віру народу.
Середовищем постання багатьох традицій є двір правителя. Вважають, що Саул не мав аж надто розвинутого двору. Маємо зображення Саула, який промовляє до свого почту на висоті в Ґів’ї, під тамариском, зі списом у руці (1Сам. 22:6). Перелік осіб, згаданих як його придворні, ледве чи вказує на високий рівень інституалізації (див. 1Сам. 14:49-52). Мабуть, суттєво надолужив у розвитку двір Давида (див. переліки в 2Сам. 8:16-18; 20:23-26), але справжнім фахівцем в адмініструванні виглядає хіба що Соломон (див. 1Цар. 4).
Перша та Друга книги Самуїла часто відображають і пророчу проблематику. Нам дуже мало відомо про суспільний контекст, в який її можна було б упевнено помістити. Напевне, вправні оповідачі були своїми в колах, пов’язаних із пророком Єлисеєм (2Цар. 2-10). Ймовірно, у цих колах і було збережено та оформлено знамениті перекази про Єлисея. Цілком можливо, що саме вони відповідальні за внесення пророчої проблематики в текст книг Самуїла. Ці кола приписували собі помазання та приведення до влади Єгу; вони цілком могли надати письмового оформлення таким же претензіям Самуїла щодо Саула та Давида, а ще інакше зробити це стосовно інших осіб. У колі Єлисея відчувається виразна ідентичність та суспільна згуртованість. Чи схожі угрупування були масовішими в ранні часи і в який спосіб вони існували – невідомо.
Надто важливими, щоб обминути їх мовчанкою, є проблематика та контекст второзаконної реформи. Перші п’ять книг Біблії віддавна розглядали як єдине ціле – П’ятикнижжя, зване ще Торою або Законом. Допіру від 1943 року почали аргументувати, що більша частина Второзаконня та шість подальших книг (Ісуса Навина, Суддів, Перша і Друга Самуїла, Перша і Друга Царів) становлять єдиний твір письменства – Второзаконну історію. Ідею висунув Мартін Норт; вона набула широкого схвалення, проте не менш широким виявилося й різноманіття поглядів щодо кількости та датування редакцій та правок. За цією інтерпретацією, кола, причетні до реформи, що опиралася на Книгу Второзаконня, саме виходячи з кодексу Второзаконня, тлумачили злети й падіння в історії свого народу (пор. 2Цар. 22:3-23:23). З їхнього погляду, коли Ізраїль дотримувався найважливішого в цих законах – вірности Ягве та централізованого поклоніння в єрусалимському Храмі – все йшло добре; коли ж Ізраїль закони порушував, то зазнавав руїни та гноблення.
На відображення цих подій та явищ розвинулася ціла термінологічна система. Трапляються різні варіянти термінів, але ті, якими користуємось ми, – і якими широко послуговуються інші, – стисло підсумуємо нижче. Означення «девтерономістичний» вживається щодо кодексу законів у Книзі Второзаконня, а також до реформи за правління Осії. Означення «девтерономістичний» застосовують до оповіді у Втор. – 2Цар. Осіб, причетних до створення цієї оповіді, називають «девтерономістами», часто в однині – «Девтерономіст». Спосіб вислову, вживаний у цьому колі, буває досить шаблонний, позначений ідеологією вірности Ягве та виняткового поклоніння в Єрусалимі (див., наприклад, 1Цар. 9:3-9 і 1Цар. 11:11-13).
Богослов’я девтерономістичних кіл яскраво узагальнено у Втор. 30:15-20. «Дивися: я сьогодні дав перед тобою життя та добро, і смерть та зло. Бо я сьогодні наказую тобі любити Господа, Бога свого,… щоб ти жив, і розмножився, і поблагословить тебе Господь, Бог твій… А якщо серце твоє відвернеться, і не будеш ти слухатися… я сьогодні представив вам, що конче погинете ви…»
Критично важливо усвідомлювати, що таке богослов’я припускає два цілковито різні тлумачення: «Закон – це передумова стосунків із Богом» або «Закон – наслідок стосунків із Богом». Як передумова, дотримання Закону необхідне для стосунків із Богом і життя та добра, що випливають із них. Як наслідок, стосунки з Богом – це дар, а дотримання Закону – належний спосіб реалізації цих стосунків, з яких випливатиме життя та добро. На наш погляд, кола девтерономістів вважали, що гріх людини не здатний похитнути Божу любов: див. Втор. 7:7-8 і 9:4-7,13-20, а також оці два девтерономістичні пасажі: Вих. 32:7-14 та Чис. 14:11-25. Хай навіть окремі особи вмиратимуть, народ виживе; хай навіть заповіт буде порушено, стосунки залишаться. Для того, щоб ці стосунки принесли плоди, має бути дотримано Закону, який є їхнім наслідком; проте стосунки зберігаються, навіть коли не приносять плоду. Отож, на нашу думку, первинним мало б бути таке розуміння Закону, за яким він є наслідком стосунків Ізраїлю з Богом, а не передумовою цих стосунків.
