Жити з надією

Чому сучасні люди хочуть від Церкви тільки розради і розглядають всяке викриття, всяку вказівку на гріх як прояв «відсутності любові» або навіть «ненависті»? Це пов’язано з однією важливою особливістю сучасної культури – це культура без надії. Людина цієї культури здатна погодитися з тим, що лікар має право говорити неприємні істини – йдеться про таку відчутну цінність, як здоров’я. Можливо, якщо вона послухає лікарів і змінить свій спосіб життя, вона проживе на двадцять років довше. Але на щось більше людина не сподівається; в її світі немає місця для вічного життя, для раю, для радості, далекі відблиски якої примушували б трепетати від надії її набути і жахатися при думці, що її можна втратити. Усе, що є, – це відпущений природою недовгий термін, під час якого невідворотний процес старіння відніме спочатку фізичну привабливість, потім здоров’я, а потім і саме життя. Якщо більше сподіватися немає на що, залишається шукати якогось комфорту, якихось доступних задоволень і якоїсь розради, яку можна в цих вузьких рамках отримати. І коли людина стикається з викриттям в гріху, вона бачить тільки те, що її пригнічують і засмучують і не в змозі зрозуміти, заради чого. Саме з культури безнадійності і виходять сучасні вимоги до Церкви – дайте нам трохи розради, трохи підтримки, трохи тепла і відчепіться від нас з вимогами якось змінити своє життя. Ви говорите що в Церкви немає для нас розради, поки ми не погодимося покаятися, змінити свою поведінку або хоч би своє ставлення до цієї поведінки? Ах, яка черствість і відсутність любові!

І тут потрібно попросити людину – нехай навіть не навернутися, а хоч би просто побачити Церкву в її власній перспективі. Потрібно спробувати на хвилину уявити собі: те, що сказано в Євангелії, правда. Уявити собі, що слова Ісуса Христа – істинні, і істинні стосовно кожного з нас особисто. Церква стоїть на тому, що вічне спасіння – реальність, яка перевершує всяку іншу реальність. Це не умовність, не фікція, не ролева гра, не набір ритуальних фраз, успадкованих від давно померлого минулого. Вічне спасіння або вічна загибель, невимовна радість або невимовний жах – це те, назустріч чому кожен з нас мчить зі швидкістю шістдесят секунд на хвилину.

Церква сповіщає не про психологічну допомогу і не аутотренінг. Церква сповіщає про вічне спасіння в Христі, вічне життя, якого ми можемо навіки набути, – або навіки втратити.

Ми мандрівники і прибульці, наш дім – на Небесах; у дорозі в нас може бути і радість, і розрада, але оскільки усе це не заважає головній меті – нашому поверненню в небесну Вітчизну. Апостол Павло порівнює життя християнина з тренуванням атлета. «Хіба не знаєте, що ті, які біжать на змаганні, біжать усі, але один приймає почесті? Так біжіть, щоб досягти. Усі подвижники утримуються від усього: ті для одержання вінця тлінного, а ми – нетлінного. І тому я біжу не так, як на непевне, б’юся не так, щоб тільки бити повітря; але приборкую і поневолюю тіло моє, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1Кор. 9:24-27).

Атлет піддає себе виснажливим тренуванням і різноманітним поневірянням, він дотримує режим, дієту, багато в чому собі відмовляє – бо в нього є мета. Він хоче отримати приз. Будь-який добросовісний тренер, який допомагає йому в цьому, буде примушувати, вимагати щось робити і від чогось відмовитися.

Якщо людина не вірить у жодний приз, усі ці труди і поневіряння здаватимуться їй повною нісенітницею; власне, у такому разі вони і є нісенітниця. Але тоді абсолютно немає потреби приєднуватися до команди.

Християнин знає, що наприкінці шляху – а шлях може бути дуже нелегким – на нього чекає радість, що перевершує всяке розуміння. Він знає, куди він прямує. У нього є мета. Обмеження, які християнин приймає, пов’язані з цією метою. Якщо ви не вірите в жодне вічне спасіння, то цілком імовірно, що ці обмеження здаватимуться вам абсолютно безглуздими. Якщо усе, що в нас є – це земне життя, а потім нас закопають і лопух виросте, залишається тільки потурбуватися про те, щоб прожити дні наші по можливості комфортно, уникаючи незручностей і страждань, раз вже жодних інших розрад не передбачається.

Звичайно, наслідування своїх бажань нерідко обертається тяжким розчаруванням і гіркотою вже тут, на Землі, але все одно будемо їсти і пити, бо завтра помремо – і нехай Церква не псує нам при цьому настрою своїми розмовами про правду, стриманість і майбутній суд. Але в такому випадку Церква просто перестане вірити в Євангеліє і отже просто перестане бути Церквою. Навіщо вона взагалі в такому випадку буде потрібна? Церква свідчить істину – «є шлях життя, і є шлях смерті, і велика різниця між ними» (Дідахе 1:1). Церква робить це саме з любові. Навпаки, слова «любов – це головне, решта неважливо» перетворюються на зручну відмовку, щоб позбавити себе і віри, і справжніх стосунків з Богом, і, звичайно, самої любові.

Біда в тому, що люди схильні знову і знову впадати в таке непорозуміння; як каже Аслан у Л’юїса: «О діти Адамові, як умієте ви захищатися від усього, що вам до блага!»

Автор: Сергій Худієв

Попередній запис

Коли любов може засмучувати

Останнім часом потрібно зауважити інше непорозуміння, пов'язане із словом «любов», непорозуміння, коли саму Церкву оголошують не лише чужою, але і ... Читати далі

Наступний запис

Жорстокий світ

Багатьом людям, які мало знайомі з Євангельським духом, можуть здатися «дикими», якщо не бузувірськими, Христові слова: «Коли хто приходить до ... Читати далі