Ми говоримо, що головне в християнстві – це любов; дійсно, Бог є любов, як каже Біблія. Любов важливіша за обряди, любов важливіша за богословські тонкощі, любов найважливіша. З цим наші нецерковні співрозмовники охоче погоджуються; але я б звернув увагу на те, що тут має місце культурне непорозуміння – Біблія і звичайна сучасна людина, кажучи «любов», мають на увазі дещо різні речі.
Висловлювання «любов найважливіше» або, як сказав блаженний Августин, «люби Бога і роби що хочеш», істинні в їх біблійному і церковному контексті. Проте людей, що перебувають поза цим контекстом, вони можуть збити з пантелику.
У цього нерозуміння є декілька симптомів. Один з них – розмови про те, що вимоги, які накладаються церковною вірою, і у сфері поведінки, і у сфері сповідання можна відкидати – головне любити Бога і людей. Неважливо, наскільки ви наслідуєте біблійні приписи, скажімо, у сфері сімейного життя; ще менш важливо, чи сповідуєте ви Ісуса Христа істинним Богом, просто хорошою людиною, «великим посвяченим», трагічно незрозумілим раббі або кимсь ще. Важливо, щоб ви любили Бога і людей.
Нерозуміння, пов’язане із словом «любов», можна проілюструвати наступним життєвим прикладом. Одружений чоловік полюбив співробітницю на роботі; ні, це не швидкоплинний напад похоті, це саме союз двох сердець, Любов (з великої букви) на все життя.
Ви майже напевно щось таке бачили. У цьому випадку слова «чинити по любові» означатимуть для церковного християнина і для людини нецерковної речі прямо протилежні; для одних «чинити по любові» означатиме залишити дружину і вдатися до нового почуття, для других – залишитися з дружиною, а почуття задавити без жалю. Ті нецерковні люди, які наполягатимуть на тому, що дружину кидати (чи зраджувати їй) все одно не можна, апелюватимуть до порядності, почуття обов’язку, відповідальності, але не до любові. Дійсно, риса, яка не дає одруженому чоловікові захопитися новою любов’ю, буде світською мовою описана як «порядність». У біблійному контексті це саме любов, любов до Бога і людини.
У світському розумінні «любов» має стосунок до почуттів; це емоційне переживання, досвід, стосовно якого сама людина є швидше пасивною, ніж активною особою.
У звичайній мові дивно і незрозуміло звучало б веління любити іншу людину; навпаки, часто кажуть, що «серцю не накажеш». «Я полюбив» звучить як «у мене висока температура»; «я переживаю певний досвід, який не можу викликати і практично не можу контролювати». Це вірно не лише стосовно романтичної любові: коли йдеться про дружню прихильність, одні люди «викликають симпатію», інші – ні.
Господь, навпаки, звертається до нас з велінням любити: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки» (Мф. 22:37-40).
Бувають веління мораліста – чинить так; бувають веління Творця, якими Він закликає до життя нову реальність або відновлює те, що було зруйновано гріхом. Коли Господь каже в Євангелії людині, що вже зотліває в гробниці, «Лазарю! Вийди геть» (Ін. 11:43), йдеться не просто про веління – йдеться про дарування нового життя.
Християнин – це людина, яку Христос виводить з гробниці її колишнього життя, життя, в якому вона була відчужена від Бога, до нового життя – життя, в якому людині відкривається, що Бог полюбив її, і ще задовго до її народження замислив її спасіння. Як каже Біблія: «І ми пізнали любов, що має до нас Бог, і увірували в неї. Бог є любов, і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі і Бог у ньому» (1Ін. 4:16).
Любов у християнському розумінні – це віддзеркалення любові Божої, відсвіт Його рятівної присутності в нашому житті. Така любов корениться не в наших мінливих настроях, але у вічній і незмінній любові Божій; безумовна вірність, довготерпіння і прощення, які християни покликані проявляти в стосунках з людьми, є відсвітом Його вірності, довготерпіння і прощення. «Отже, наслідуйте Бога, як діти улюблені» (Еф. 5:1) – каже апостол Павло.
Проте таке наслідування Христа і наслідування Його любові означає зусилля, і, як нерідко свідчить Писання, подвиг. Ми – грішні люди і будемо абсолютно звільнені від гріха тільки в житті майбутнього віку; ми живемо в суспільстві і культурі, в якій багато що несе на собі відбиток гріха і спротиву Богові. Тому нам заповідано обирати любов і покору Богові, наслідувати не наші настрої або почуття – які можуть бути продиктовані недосконалістю нашої природи або тиском зовнішнього середовища – а те нове життя, яке дарував нам Христос.
Світською ж мовою фраза «любов найважливіше» сприймається як «найважливіше переживати теплі, приємні почуття стосовно Бога чи людей»; якщо ви такі почуття переживаєте (а немає нічого більш невизначеного і необов’язкового, ніж подібні почуття), то турботливе питання про стосунки з Богом можна вважати знятим. Любов у мене є, і це головне; а всякі там догмати, обряди і ходіння в Церкву – це незрозумілий і непотрібний формалізм.
Зрозуміло, що християни зовсім не це мали на увазі; це непорозуміння. Насправді Біблія говорить не про почуття, а про інше: «Любов же полягає в тому, щоб ми жили за Його заповідями» (2Ін. 1:6).
Проте коли ми говоримо про заповіді, ми стикаємося з ще одним непорозумінням; зараз слово «заповіді» або навіть «десять заповідей», як правило, означає не «заповіді, що містяться у Священному Писанні, а щось подібне до «житейських норм, прийнятих у нашій культурі». Оскільки «житейські норми», як і «загальнолюдська мораль», – поняття дуже і дуже розмиті, неможливо зрозуміти, дотримую я їх чи ні.
Дуже легко вирішити, що дотримую – а, отже, і із заповідями в мене все гаразд.
Проте «заповіді Божі» і «загальнолюдська мораль» – це не одне і те ж. Вони перетинаються – але не співпадають, більше того, ґрунтуються на різних підставах. Перша заповідь з десяти каже: «Я Господь, Бог твій, Який вивів тебе з землі Єгипетської, з дому рабства; нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм» (Вих. 20:2-3).
Заповіді даються в рамках Завіту, особливих стосунків, які Бог встановлює зі Своїми людьми. Людина, що перебуває поза цими стосунками, може бути і чесним громадянином, і дбайливим сім’янином, і добросовісним працівником – але не можна сказати, що вона дотримує заповіді. Вона не дотримує вже найпершу з них.
Є інші заповіді, які до «загальнолюдських» віднести не можна, – наприклад, веління Христа звершувати Євхаристію на Його спогад: «І, взявши хліб і воздавши хвалу, розломив і подав їм, кажучи: це є Тіло Моє, що за вас віддається; це чиніть на спомин про Мене. Також і чашу після вечері, кажучи: ця чаша – Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається» (Лк 22:19-20).
Це теж заповідь; і про неї теж Господь сказав: «Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей» (Ін. 14:15).
Так, любов до Христа, як Він сам її визначає, припускає ходіння в Церкву і участь в Євхаристії. А ще вона припускає – вимовимо це страшне слово – догматизм. Просте звернення до Христа з молитвою: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного» вже припускає сповідання Його Всезнаючим (тобто здатним почути молитву) Господом і Суддею – тобто Богом. Можна, звичайно, відмовитися вимовляти таку молитву, але в цьому випадку Ваше рішення буде не менш «догматичним» – тільки пов’язаним з іншими догматами.
Автор: Сергій Худієв
