Як це не сумно визнавати, але нездатність любити є загальним діагнозом для усього людства. Щоб переконатися в цьому, зовсім не обов’язково заглядати в душу усім і кожному. Навіть поверхневий погляд на історію будь-якого народу, та і на світову історію в цілому, приводить до невтішного висновку: люди набагато більше схильні кривдити і мучити один одного, ніж – любити. Війни, революції, криваві міжусобиці, вбивства, насильство. На цьому історичному тлі сама розмова про любов до ближнього може здатися піднесеною ідеєю, так і не здійсненою на практиці.
Як втрачають любов
У Євангелії Христос ясно каже, що втрата любові є прямим наслідком ухилення людини від виконання заповідей Божих: «Через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох» (Мф. 24:12). Дуже важливо зрозуміти, що саме слово «беззаконня» відносно заповідей має не юридичний сенс за принципом: ти порушив закон, Бог тебе за це покарає. Християнство говорить зовсім про інший, духовний закон, який правильніше було б зіставити із законами фізики, хімії, біології та будь-якої іншої природної науки. Адже якщо людина, порушуючи закони власної природи, спробує сісти на розжарену плиту, лизнути залізо на морозі або випити сірчаної кислоти, то навряд чи комусь спаде на думку назвати сумні, але цілком природні наслідки такого беззаконня – Божим покаранням. Те ж саме відбувається, коли людина нехтує духовними законами свого буття. По суті, усі заповіді Євангелія якраз і є такими законами, а зовсім не якимись формальними і зовнішніми стосовно людини вимогами. Ні, у заповідях Господь лише відкриває нам принципи здорового існування нашої духовної природи, певну норму людяності, при дотриманні якої людина не шкодитиме власному єству. Ну, насправді, хіба викличе в когось протест твердження про те, наприклад, що заздрість або образа завдають шкоди, і передусім – самому заздрісникові або скривдженому? Чи що гнівлива людина сама собі укорочує життя? Та будь-хто, навіть найдальша від християнства психологічна школа беззастережно підтвердить сьогодні істинність цих думок! Тому слова «гріх» і «беззаконня» в Євангелії означають порушення принципів нормального людського існування, яке неминуче спричиняє за собою страждання, руйнування, смерть.
Загалом, усі заповіді лише виявляють різні грані головного заклику Євангелія, який, напевно, відомий будь-якій культурній людині, – «любіть один одного» (Ін. 13:34). Адже на того, кого любиш, не станеш гніватися, йому не заздритимеш, простиш йому будь-яку образу і ніколи не станеш його засуджувати. Таким чином, у заповідях викладені не якісь абстрактні істини – нехай і піднесені, – а принципи діяльного прояву тієї самої любові, якої нам так бракує в нашому житті. Але що ж відбувається, якщо людина порушує ці принципи? Про це неважко здогадатися за нехитрою аналогією: а що буває, коли людина порушує закони фізики і намагається розпалити багаття сильніше, старанно поливаючи його водою? Відповідь очевидна: вогонь згасне. Рівно те ж саме відбувається і з любов’ю в серцях тих людей, які нормою свого життя зробили порушення закону любові, тобто – гріх.
Як тварина або – як Бог?
«Немає попутного вітру для того, хто не знає, в яку гавань він хоче припливти», – колись сказав Монтень. На жаль, ця теза дуже доречна в розмові про любов у випадках, коли під цим словом мається на увазі усе що завгодно: бурхлива пристрасть, фізичний потяг, швидкоплинна симпатія або просто якесь невизначене томління в душі. Вчитися любові, маючи про неї такі смутні уявлення, – така ж невдячна праця, як розгадувати кросворд, в якому відсутні не лише відповіді, але і питання.
У цілому слово «любов» асоціюється в сучасної людини з певними бурхливими переживаннями, радістю чи сльозами, трепетом і завмиранням серця, одним словом – із сильним емоційним хвилюванням. І дійсно, той, хто хоч одного разу був закоханий, знає цей стан, коли в коханій людині раптом сконцентровується увесь сенс твого існування. Але куди ж дівається це хвилювання пристрастей через певний, іноді зовсім нетривалий час? Чому так часто із скандалом ділять майно чоловік і дружина, які ще зовсім нещодавно жити не могли один без одного?
Життя дуже складна штука, але все таки, напевно, не останню роль у таких розчаруваннях і сімейних драмах грає якраз неправильне розуміння людьми найважливішого питання: що таке любов? Адже якщо розуміти любов як емоцію, то неминуче доведеться визнати, що, подібно до усіх інших почуттів, вона дуже мінлива, нестійка і залежна від безлічі зовнішніх і внутрішніх факторів нашого життя. Не виспався – і вже не до почуттів. Переїв – знову не до них. Похмура погода за вікном, хворий зуб, випадково сказане слово, косий погляд, падіння рівня цукру в крові – усі ці речі, як і велика кількість інших, тут не названих, постійно впливають на наші почуття. І якщо ставити свою любов до ближнього в залежність від різноманітних обставин життя, то зберегти таку любов-емоцію виявиться неймовірно важким завданням.
До того ж ця любов має одну не дуже симпатичну характеристику: нам властиво відчувати її або до тих, з ким добре нам, або до тих, кому добре з нами. Але варто навіть приємній нам людині виразити хоч би легке невдоволення на нашу адресу, як відразу ж замість любові до неї в душі спалахують зовсім інші емоції. А вже якщо ми дізнаємося, ніби ця людина зробила нам якусь відверту гидоту – тут вже нами опановують зовсім інші, часом протилежні любові, емоції!
Загалом, з коханими, які замість задоволення почали доставляти незручності, дуже часто усе відбувається за схемою відомої фольклорної історії, коли один хазяїн любив свого собаку лише до тих пір, поки він не з’їв у нього шмат м’яса. Можна було б, звичайно, списати усі ці сумні події на бурхливу фантазію драматургів, та от біда – реальні карні хроніки усіх газет світу у всі часи переповнені подібними трагедіями.
Саме таку любов, зведену до емоції, Христос рішуче відкидає, кажучи учням: «Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять?» (Мф. 5:46).
Любов-емоція майже не відрізняється від інстинктів тварини. Тому нормою людської любові Христос оголошує щось незмірно вище, що вимагає від людей суттєвого вольового і морального зусилля: «Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5:43-45).
Але любити свого ворога, керуючись емоціями і почуттями, вже не вийде, оскільки почуття ці будуть прямо протилежними любові. І тут криється одна з головних відмінностей любові християнської від усіх інших її розумінь і трактувань: євангельська любов обов’язково припускає жертовність. А жертвою в даному випадку має стати відмова від таких природних людських почуттів, як неприязнь і відраза, які ми зазвичай відчуваємо до своїх ворогів. Заняття це нелегке і навіть болюче, але ж і мета його безмірно висока: уподібнитися в любові вже не тварині, але – Богові.
«Проблема розширеного егоїзму»
Ну ось, схоже, і знайдені потрібні слова: любов – як жертовність, здатність до самовіддачі. Здавалося б, от воно – християнське розуміння любові! Але і тут нас підстерігають приховані небезпеки. Виявляється, жертовність цілком можлива і за відсутності любові до ближнього. Адже не даремно апостол Павло застерігає християн від подібного перекосу в сприйнятті Євангелія: «Якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи» (1Кор. 13:3).
Виникає закономірне питання: а що ж, власне, може стати для мене причиною самопожертвування, якщо не моя любов до ближнього? Відповідь на це – тема для окремої великої розмови, тому обмежимося тут лише одним його аспектом, який можна було б умовно назвати «проблемою розширеного егоїзму».
Річ у тім, що, вкладаючись в об’єкт своєї любові, віддаючи йому сили, час, жертвуючи заради нього якимись задоволеннями, людина потихеньку починає любити в ньому саме цей свій вклад, а точніше – себе самого в улюбленому. У результаті виходить така ось розширена любов до себе, нехай навіть у неї будуть включений мій чоловік або моя дружина, мої діти, мій собака. Але в центрі подібного ставлення завжди буде цей злощасний спільний знаменник – «моє». Така любов може перетворитися на гордість, що відділяє нас і наших коханих від решти світу і зневажає усе, що перебуває за цією межею.
Християнство припускає абсолютно інший принцип ставлення до оточення, коли основою для любові до ближнього є зовсім не наша власна міра жертовності стосовно нього, а безмірність жертви Христової за усе людство. Але християни знають, що Христос постраждав за кожну людину, а отже: кожен з людей – Його, бо для Бога немає чужих. Християни покликані в кожній людині бачити Христа і шанувати в будь-кому випадковому зустрічному образ Божий. При такому світогляді розподіл людей на своїх і чужих за якоюсь ознакою стає просто неможливим.
Любов – не емоція
На не налаштованому роялі навіть найвидатніший виконавець усіх часів і народів не зможе зіграти найбанальнішу мелодію. Уся його майстерність, увесь великий репертуар, експресія і виразність гри виявляться даремними, якщо інструмент не буде належним чином налаштований. Те ж саме цілком справедливо і відносно людської душі: вона теж потребує правильного налаштування, без якого усі наші думки, слова і дії можуть виявитися фальшивими.
Християнська любов до ближнього – це не почуття, і навіть не дія, а саме таке налаштування, а вірніше, влаштування людської душі, коли в ній живе постійна готовність віднестися до будь-якої людини, як до Самого Христа. Адже в християнстві дистанція між етикою в стосунках з Богом і етикою міжлюдських стосунків практично зведена до нуля словами Христовими: «Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:40). Кожна людина, наскільки б вона не була поганою і неприємною нам, покликана до буття Богом, любима Їм, несе в собі Його образ. І для охочих виконати християнську заповідь про любов до ближнього передусім необхідно так налаштувати свої розум і серце, щоб у будь-якій людині за усією її індивідуальною недосконалістю бачити цей образ Божий, пам’ятати про те, що вона – таке ж улюблене Богом творіння, як і ти сам. Лише на ґрунті подібного влаштування душі здатна прорости та любов, про яку говорить Євангеліє. Практичний же рецепт такого налаштування можна побачити в творіннях святих, що усе своє життя використали на освоєння цієї непростої науки, – любити ближнього.
«Віддавай повагу ближньому як образу Божому – повага в душі твоїй, невидима для інших, явна лише для совісті твоєї. Діяльність твоя нехай буде таємничо згідна твоєму душевному налаштуванню. Віддавай повагу ближньому, не розрізняючи віку, статі, стану, – і поступово почне з’являтися в серці твоєму свята любов. Причина цієї святої любові – не плоть і кров, не потяг почуттів, – Бог», – каже святитель Ігнатій (Брянчанінов).
У чому ж насправді має бути виражене таке душевне влаштування, пояснює інший святий – авва Дорофій: «Не кой зла ближньому, не засмучуй його, не зводь наклеп, не лихослов, не зневажай, не докоряй, і таким чином почнеш потім мало-помалу і добро робити братові своєму, утішаючи його словами, співчуваючи йому або даючи йому те, чого він потребує; і так, піднімаючись з однієї сходинки на іншу, досягнеш з Божою допомогою і верхівки сходів. Бо, мало-помалу допомагаючи ближньому, ти дійдеш до того, що станеш бажати і користі його, як власної, і його успіху, як власного. Це і означає полюбити ближнього свого, як самого себе».
От, власне, і усе. Неважко побачити, що ніяких надприродних хитрощів і нездійсненних вимог тут немає. І передусім треба навчитися так любити найближчих людей – чоловіка, дружину, дітей, батьків. Не тому, звичайно, що вони – наші родичі. Просто саме з ними ми спілкуємося значно більше, ніж з іншим людством, і де ж ще освоювати християнську любов до ближнього, як не у власній сім’ї? Безглуздо вчитися любові до ворогів, так і не навчившись любити свою бабусю.
Звичайно, у наведених тут цитатах описаний лише самісінький початок надбання любові до ближнього. Шлях же її вдосконалення нескінченний, оскільки людина покликана уподібнитися в ній Самому Богові. Але без цього дорогоцінного початку увесь інший шлях виявиться для нас безнадійно закритим.
Автор: Олександр Ткаченко
