Сучасний Йов

Працюючи над цією книгою, я намагався познайомитися і поговорити з людьми, які відчували, що Бог їх зрадив. Я хотів бачити справжню реакцію, справжню гримасу сумніву і розчарування. Діставшись до розділу про Книгу Йова я вирішив зустрітися з людиною, чия доля частково нагадує історію Йова. Я назву цю людину «Дуглас».

Я вважаю Дугласа праведником у тому ж сенсі, що і Йова, – не святий, звичайно, але зразок віри. Він багато років займався психотерапією, але потім відмовився від дуже прибуткової професії і став міським проповідником. Кілька років тому в його сім’ї сталася біда: у дружини Дугласа виявили пухлину грудей. Їй видалили груди, але через два роки рак уразив легені. Дуглас узяв на себе майже усі обов’язки по дому і вихованню дітей, поки його дружина долала слабкість після курсу хіміотерапії. В інші дні їй не вдавалося проковтнути навіть дрібку їжі. У неї випало волосся. Вона постійно відчувала сильну втому, депресію, страх.

Одного разу, у розпал цієї тяжкої боротьби, Дуглас віз додому дружину і дванадцятирічну дочку. П’яний водій звернув на смугу зустрічного руху і лоб у лоб врізався в їх машину. Дружина Дугласа перенесла сильний шок, але фізично не постраждала. У дочки була зламана рука, обличчя порізане осколками лобового скла. Найбільш важке каліцтво отримав сам Дуглас – удар поцілив йому в голову.

З цього дня Дугласа в будь-який момент міг наздогнати головний біль. Він не міг витримати повний робочий день, іноді він втрачав орієнтацію в просторі, губив нитку розмови. Більше того, аварія відбилася на його зорі. Одне його око тепер блукало довільно, не фокусуючись. Предмети перед очима розпливалися, йому важко навіть самостійно зійти зі сходів. Дуглас навчився долати усі ці труднощі, за винятком однієї: він не міг прочитати більше двох сторінок підряд. Він усе життя дуже любив книги, а тепер мав задовольнятися обмеженим набором і уповільненим темпом аудіокниг.

Я зателефонував Дугласу, і він погодився зустрітися зі мною за сніданком. Я готувався до нелегкого випробування. На той час я поговорив вже з десятком людей і бачив найрізноманітніші прояви розчарування в Богу. Дуглас мав повне право гніватися на Бога. Якраз на тому тижні він отримав погані звістки з лікарні, де опікувалися його дружиною, – знову метастази в легенях.

За сніданком ми дещо розповіли один одному про себе. Дуглас їв повільно і зосереджено. Окуляри з товстими лінзами частково коригували його зір, та все ж йому було непросто піднести вилку точно до рота. Я примушував себе дивитися в обличчя своєму співрозмовникові і при цьому не звертати уваги на око, що йде убік. Нарешті, завершивши трапезу і замовивши ще каву, я повідомив Дугласу, що пишу книгу про розчарування в Богу. «Чи не розповісте ви мені про ваше розчарування? – попросив я. – Можливо, ви зрозуміли щось таке, що стане в нагоді іншим людям, що переживають важкі часи?»

Дуглас надовго замовк. Погладжуючи сиву бороду, він втупився кудись удалину поверх мого правого плеча. Я вже подумав, чи не настало в нього чергове «затьмарення», але тут він, нарешті, заговорив: «Чесно кажучи, Філіпе, я не відчував розчарування в Богу».

Я був здивований. Я знав, що Дуглас людина глибока і щира, не з тих, хто чіпляється за рекламну формулу телепроповіді на кшталт «Наш біль вкаже нам шлях у небеса!» Я чекав пояснень.

«Справа от у чому: коли дружина захворіла, і потім, коли стався нещасний випадок, я навчився не плутати Бога і життя. Я зовсім не стоїк, і дуже засмучений тим, що сталося з нами, я готовий проклинати несправедливість життя і вилити увесь мій гнів і усе моє горе. Але я впевнений: Бог сприймає це точно так, як і я, – Він теж горює і гнівається. Я не можу звинувачувати Його за те, що сталося. Я навчився розрізняти духовну реальність з матеріальною реальністю цього світу, – продовжував Дуглас. – Ми вважаємо, якщо Бог справедливий, то і життя має бути справедливе, проте Бог і життя – зовсім не одне і те ж. Страшне розчарування чекає того, хто ототожнює Бога з життям і тому чекає від Нього, скажімо, непохитного здоров’я. Боже Буття і навіть Його любов до мене ніяк не пов’язані з моїм здоров’ям. Насправді тепер у мене з’явилося навіть більше часу і можливостей для розвитку моїх стосунків з Богом».

Яка вражаюча, парадоксальна зустріч! Скільки місяців я вивчав крах віри, збирав історії про людей, що розчарувалися в Богу. Я вибрав Дугласа як сучасного Йова і чекав від нього гіркого і гнівного протесту. Найменше я розраховував на урок такої зрілої віри.

«Потрібно навчитися зводити стосунки з Богом незалежно від життєвих обставин, – наполягав Дуглас, – тоді ми зуміємо зберегти ці стосунки, навіть якщо фізичний світ нас підведе. Потрібно навчитися вірити Богові всупереч несправедливості життя. Хіба не цьому учить нас Книга Йова?»

Мене дещо турбував запропонований Дугласом розподіл «фізичної» і «духовної» реальності, але в цілому його міркування здалися мені цікавими. Ми провели ще годину, перебираючи біблійні тексти і шукаючи підтвердження його ідеям. У Сінайській пустелі Бог обіцяв ізраїльтянам матеріальний успіх – здоров’я, багатство, перемогу, – і це анітрохи не зміцнило їх духовно. Навпаки, більшість героїв Старого Заповіту – Авраам, Йосип, Давид, Ілля, Єремія, Даниїл – переносили випробування, схожі з долею Йова. Для кожного з них наставав момент, коли, судячи з «фізичної реальності», Бог перетворювався на супротивника, але вони зуміли всупереч усім труднощам зберегти віру в Нього, і таким чином їх віра з договору («Я буду слухняний Богові, поки Він добре поводиться зі мною») перетворилася на стосунки, що долають будь-які перешкоди.

Глянувши на годинник, Дуглас виявив, що спізнюється на іншу зустріч. Він поспішно натягнув плащ і вже підвівся, прощаючись, як раптом нахилився до мене, згадавши дуже важливе: «Раджу вам, коли повернетеся додому, перечитайте Євангеліє. Хіба життя «справедливо» обійшлося з Ісусом? Здається, розп’яття раз і назавжди покінчило із забобоном, ніби життя має бути справедливим».

Ми з Дугласом почали з Книги Йова, а закінчили Євангелієм. Я побачив цю послідовність: у Старому Заповіті найбільше страждань припадало на долю улюбленців Божих, а в Новому Заповіті ще важче страждає Божий Син.

За Дугласовою порадою, повернувшись додому, я знову взявся за Євангелія. Цікаво, як би Сам Ісус відповів на питання, чи справедливе життя? Він ніколи не заперечував несправедливості життя, Він не радив стражденним «прийняти свою долю», Він зціляв кожного, хто просив про зцілення. Гнівні слова про багатих і сильних свідчать, що думав Ісус про соціальну нерівність. Син Божий реагував на несправедливий уклад життя точно так, як і усі ми. Він співчував хворому, Він плакав про смерть Свого друга Лазаря, а коли Йому Самому довелося страждати, Ісус у жаху відсахнувся від цього і тричі запитував, чи немає іншого вибору.

На крик про несправедливість життя Бог відповідає не словами, а справою – Втіленням. Ісус – живе, з тіла і крові свідоцтво того, як Сам Господь ставиться до несправедливості: Він прийняв «життя», «фізичну реальність» разом з найбільш підступною з її несправедливостей. Ісус остаточно відповів на сумніви в Божій доброті, що терзають нас. (Окрім іншого, читаючи Євангелія я подумав: якби усі ми, члени Його тіла, будували життя за Його прикладом, допомагаючи хворим, годуючи голодних, опираючись силам зла, утішаючи скорботних і несучи усім Благу Звістку любові і прощення, можливо, питання про Божу справедливість не звучало б зараз так наполегливо).

Найбільша несправедливість

Чи справедливий Бог? Відповідь на це питання залежить від того, чи ототожнюємо ми Бога з життям. Земне життя, безумовно, далеке від досконалості. І Дуглас правий: у несправедливості життя нас цілком може переконати розп’яття Христове.

Письменник Генрі Нувен розповідає про одну сім’ю з Парагваю. Голова сім’ї, лікар, висловлювався проти військового режиму і зневаги прав людини. Місцеві поліцейські помстилися йому – схопили його сина-підлітка і замучили на смерть. Жителі села, обурившись, запропонували перетворити похорони на акт протесту, але батько вчинив інакше: він виставив на похоронах тіло свого сина в тому вигляді, в якому його видали йому тюремники – голе, вкрите опіками від сигарет і електрошоку, усе в синяках, що лежить на просоченому кров’ю матраці замість труни. Усі сусіди прощалися з цими скривавленими останками. Важко було б сильніше виразити свій протест, бо тим самим абсолютно очевидною і нестерпною ставала скоєна несправедливість.

Хіба не те ж саме сталося на Голгофі. «Нехай Бог страждає, а ми за що?» – бурчать люди, що покладають на Нього відповідальність за несправедливий уклад життя. Розхожа лайка збулася: ми, насправді, прокляли Бога. Тіло Ісуса, голе, вкрите рубцями, висить на хресті, розкриває нам усю несправедливість, усю жорстокість нашого світу. Хрест показав нам, як влаштований наш світ, і який наш Бог – світ жахливо несправедливий, Бог у Своїй любові йде на самопожертвування.

Нікому з нас не сховатися від трагедій і розчарувань, як не уникнув їх і Сам Господь. Ісус не обіцяв нам безпеку, вихід з несправедливості – ми повинні пройти її з початку до кінця, як би наскрізь, поки не вийдемо по іншій бік. Страсна п’ятниця раз і назавжди позбавила людей від сліпої віри в справедливість життя, Пасха дала нам ключ до загадки всесвіту. З пітьми засяяло яскраве світло.

Звичайно, пристрасть до справедливості все ще чіпляється за життя. Так і має бути. Хто з нас не мріє, не волає про справедливість тут і зараз? Як би мені хотілося, щоб у цьому світі існувала гарантія від розчарування, щоб усі мої статті незмінно знаходили читача, щоб тіло моє не старіло і не дряхліло, щоб у моєї невістки народилася здорова дитина, щоб Пегі Вудсон дожила до старості, – але якщо я покладатимуся на такий досконалий світ, моя віра підведе мене. Навіть найбільше диво не вирішить проблеми нашого світу, адже ті, кого зцілив Ісус, з часом померли.

Нам потрібне щось більше, ніж диво – нам потрібні нове небо і нова земля, а доки ми не набули їх, несправедливість не припиниться.

Один мій знайомий, що намагався посеред болю і горя зберегти віру в люблячого Бога, одного разу вигукнув: «Єдине Боже виправдання – Пасха!» Зрозуміло, це висловлювання не можна віднести до богословських визначень, і сформульовано воно занадто різко, але в ньому міститься істина: Христове розп’яття здолало сили зла, але не знищило несправедливість – для цього знадобилася Пасха. Одного разу Бог відведе фізичній реальності належне їй місце усередині Свого Царства, але доти нам слід частіше згадувати, що усі дні нашого життя – страсна субота.

«Заповідь полюбити Бога – де б вона не прозвучала, а тим більше, коли вона дана посеред пустелі – звучить як вимога піднятися, хоча ми тяжко хворі, радісно співати, хоча ми змучені спрагою, йти вперед на поломаних ногах – та все ж це перша і найбільша із заповідей. Ми повинні любити Його навіть посеред пустелі – особливо посеред пустелі». Фрідріх Бюхнер

Попередній запис

Несправедливе життя

Іов, Наталя Кондратова Книга Скотта Пека «The Road Less Traveled» відкривається короткою, рішучою фразою: «Життя нелегке». ... Читати далі

Наступний запис

Божа «ні-відповідь»

Ближче до кінця Книги Йова самовпевнений юнак Елігу вимовляє тривалу промову, висміюючи бажання Йова отримати пояснення від Бога: «Хіба Богові ... Читати далі