Біблійний сюжет

Якби хоч ненадовго ми могли забути, що «знаємо» про Біблію, і прочитати цю величезну книгу просто як єдине оповідання, то виявили б у ній приблизно такий сюжет:

На початку Бог, тобто Дух, створив весь матеріальний світ. З усіх чудових Божих творінь тільки люди отримали таку схожість з Ним, що їх можна навіть назвати «образом Божим». Це був і великий дар, і велика відповідальність. Чоловік і жінка могли спілкуватися з Богом безпосередньо, як духовні істоти і, у той же час, з усього творіння тільки вони мали достатню свободу, щоб повстати проти Нього.

І вони, насправді, повстали проти Нього, у той фатальний день Адам і Єва втратили щось дуже важливе. Тілесне їх життя тривало ще багато років, але дух втратив можливість безпосередньо, вільно спілкуватися з Богом.

Біблія оповідає, як Бог намагався відродити пропащий людський дух. Він працював з окремими людьми та їх сім’ями: спочатку з дітьми Адамовими, потім з Ноєм і його потомством і, нарешті, з Авраамом – йому і його роду присвячена більша частина Старого Заповіту. Біблія зображує Бога то батьком, який пестить своє чадо, то закоханим, який пристрасно переслідує об’єкт своєї любові, і усі ми бачимо, як Він намагається «прорватися» до людей, відновити втрачене.

Старий Заповіт – за кількома прекрасними виключеннями – це розповідь про поразку, проте в Новому Заповіті Бог вдається до абсолютно нової стратегії, до «вторгнення на Землю» – як інакше визначити народження Ісуса? Ісус – це новий початок, другий Адам, родоначальник оновленого людства. Він зруйнував усі перешкоди, і тепер можливий справжній союз Бога і людства.

Ісус покинув землю, але в П’ятидесятницю Дух Божий зійшов з небес і наповнив людські істоти. Пропащий людський дух був зцілений. Бог вже не гуляв садом з людьми – Він мешкав усередині них.

Ми починаємо відчувати це диво, ледве зіткнувшись з Посланнями. «Чекання створіння очікує з’явлення синів Божих» (Рим. 8:19), – стверджує апостол Павло. За його словами, всесвіт завмер, споглядаючи те, що відбувається на землі. Бог побажав, «щоб тепер через Церкву була оголошена початкам та владам на небі найрізніша мудрість Божа» (Еф. 3:10). Петро стверджує, що це «бажають дивитися Анголи» (1Пет. 1:12).

А тим часом маленький загін християн розійшовся в різних напрямах: у Самарію, Грецію, Ефіопію, Рим, Іспанію. Згідно з Новим Заповітом, їх руками готувався великий історичний переворот, повернення усього творіння до Бога.

Чим це краще?

Із самого початку цієї книги я зважився на максимальну щирість, адже я пишу про людей, які стали жертвами надмірних обіцянок і зруйнованих надій, і маю відверто визнати, як важко розчарованим людям розділити ентузіазм новозавітних авторів. Так, Ричард скаржився, що втратив віру саме через зайву Божу «скромність». Йому треба було щось переконливе, на кшталт куща, що горить, або розподілу Червоного моря. Як ця «найрізніша мудрість Божа» проявляється в Церкві? Чи давно ви самі відвідували церкву? Так, Ісус міг справити враження на натовп, а вже сяюча хмара слави і зовсім вражала, але церква?!

Як примирити піднесені слова Послань з дійсністю, що оточує нас? Деякі люди знаходять вихід: «Павло говорив про новозавітну Церкву, а ми далекі від цього ідеалу». Маю заперечити: Послання адресувалися, по суті, зборищу випадкових людей, щойно навернених ідолопоклонників, злодіїв, нероб і повій – саме до цих людей увійшов Господь. Перечитайте в Павла опис «ідеальної общини» в якомусь місті на кшталт Коринту: непокірні зібрання, що перевершують будь-яку відому нам в історії Церкву якраз відсутністю святості. Проте, саме в цьому Посланні Павло з найбільшим переконанням іменує Церкву тілом Христовим.

Я повинен сформулювати своє питання з усією прямотою, тут вже не до люб’язності: чого досяг Бог зі Своїм планом, розрахованим на багато століть? Якби ми могли скласти якийсь кошторис під цей задум, як це робить будь-яка фірма, що шанує себе, якими виявляться збитки, і якою – вигода, для нас і для Бога?

Найбільшим збитком з Божого погляду слід було б вважати очевидні вади Церкви: колись Він дав Своє ім’я народу Ізраїлю, і Його ім’я втоптали в бруд, тепер Він дає Свій Дух пропащому людству, і що ми бачимо? Коринтська церква, расизм Південної Африки, кровопролиття в Північній Ірландії, проповідники США, що ганьблять своє ім’я – безумовно, Церква не відповідає Божому ідеалу. Світ спостерігає за нами і судить Бога, дивлячись на тих, хто носить Його ім’я. Розчарування в Богу значною мірою викликане невдоволенням нашими ж братами-християнами.

Дороті Сейерс каже, що Бог, прагнучи врятувати рід людський, піддав Себе трьом великим приниженням: першим стало Втілення, коли Він прийняв обмеження людського тіла, потім сталося Розп’яття – Він переніс ганьбу публічної страти, а третім приниженням вона називає Церкву. Актом самозречення, що вселяє страх і трепет, Бог ввірив Свою репутацію звичайним людям.

Та все ж якимсь невідомим для нас чином ці звичайні люди, сповнені Духом, допомагають Богові повернути всесвіт під Його руку. Ангели тріумфують при нашому покаянні, гори зрушуються нашою молитвою. Вірш з Лк. 10 вже повідомляє нам, про «прибуток», отриманий Богом: «Я бачив того сатану, що з неба спадав, немов блискавка», – радісно вигукнув Ісус, коли сімдесят учнів повернулися повідати Йому про свої перемоги. Він сприйняв їх успіх, як гордий Отець, Який переконався, що Його діти здатні на більше, ніж Він припускав.

Не варто заходити занадто далеко в зваблюванні, ніби Бог «потребує» нашої співпраці. Він обрав нас як знаряддя для відновлення Свого творіння на землі, Він використовує нас, як мій мозок використовує пальці, зап’ясток, усю руку, щоб написати цю фразу. Описуючи роль Христа в сучасному світі, Павло часто прибігає до однієї і тієї ж метафори: Він – голова, що спрямовує тіло, підпорядковує його члени Своїй волі.

Щоб зрозуміти, чого досяг Бог, згадаємо знову образи пророків: Бог – Отець і Він же – Закоханий. У цих стосунках полягає якраз те, чого Бог завжди вимагав від людей. Ми можемо виразити це словом «залежність» – воно передає загальну основу цих стосунків і підкреслює їх відмінність.

Немовля абсолютно залежне: хтось має задовольняти усі його потреби, не то дитя помре. Батьки не сплять ночами, пруть брудні пелюшки, привчають малюка до горщика, виконують безліч інших неприємних обов’язків з любові, оскільки вони відчувають залежність дитини. Проте такий стан не може тривати вічно. Орел починає розгойдувати своє гніздо, щоб змусити пташенят до польоту, мати відучує дитину від грудного молока.

Нормальні батьки ніколи не побажають, щоб дитина усе життя залишалася залежною від них. Батько не стане возити підростаючу донечку в колясці, він навчить її ходити, повністю усвідомлюючи, що одного разу вона піде від нього. Хороші батьки самі підштовхують дитину від залежності до свободи.

Стосунки між подружжям розвиваються інакше. Закоханий має усю повноту свободи, але із власної волі відмовляється від неї, віддаючи перевагу залежності. «Служіть один одному», – закликає Біблія. Будь-яка подружня пара підтвердить, що це єдиний спосіб щоденного пристосування один одному. У благополучному шлюбі люди добровільно, з любові, поступаються бажанню іншим, у невдалому шлюбі підпорядкування виникає з боротьби і суперництва, з напруженого протистояння двох егоїзмів.

Я гадаю, порівнявши ці два типи стосунків, ми зрозуміємо, чого шукав Господь упродовж усієї нашої історії – Йому потрібна не безпорадна любов немовляти, що чіпляється за старшого, в якого немає вибору, але зріла, вільно дарована любов нареченої. Бог «романтизує» нас.

Від Ізраїлю Бог не отримав такої зрілої любові. Літопис свідчить про те, як Бог підштовхував юний народ до зрілості. Манна перестала падати з неба, щойно ізраїльтяни увійшли до Землі Обітованої. З цієї миті ізраїльтяни мали самі піклуватися про харчування, а вони – так по-дитячому – тут же звернулися до шанування богів родючості. Бог мріяв знайти наречену, а замість неї Йому доводилося мати справу з чахлим немовлям.

Що ж тепер, коли настало століття Духа? Набув Господь, нарешті, кохану замість немовляти? Як не дивно, Новий Заповіт, певно, відповідає на це питання ствердно. Ось фрази і вирази Нового Заповіту, що показують, якими бачить нас Господь: «Христос полюбив Церквущоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5:25,27); «Щоб були ви бездоганні та щирі, невинні діти Божі серед лукавого та розпусного роду, що в ньому ви сяєте, як світла в світі» (Фил. 2:15); «Ви, що колись далекі були, стали близькі» (Еф. 2:13); «Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога» (Еф. 2:19).

Біблія зображує союз звичайних людей з Богом як вище досягнення усього задуму творіння. Бог із самого початку прагнув виростити нас, щоб ми змогли виконувати Його волю у світі. Цей важкий, повільний процес одного разу призведе до повного відродження Землі.

Попередній запис

Зміна стосунків

Документальний серіал на Пі-Бі-Ес з історії релігії. Ще один грандіозний проект. «Досліджуємо образ божества упродовж віків» – щось у цьому ... Читати далі

Наступний запис

Наша вигода

Проте усі ці прекрасні титули – Боже знаряддя, вінець творіння – відбивають точку зору Бога, для нас ці «вигоди» недоступні. ... Читати далі