Документальний серіал на Пі-Бі-Ес з історії релігії. Ще один грандіозний проект. «Досліджуємо образ божества упродовж віків» – щось у цьому роді. Чудово. Хто тільки пише подібні сценарії? Головний герой фільму залишається невидимкою.
Що ж, поки ми не винайшли спосіб інтерв’ювати Бога, доведеться міркувати «навколо Бога».
XIV століття до Р. Х. Панорамні зйомки гори Сінай. Незаселена територія, ніде не стирчать антени телебачення. Натовп статистів-бедуїнів зображує древніх євреїв. Коментатор повідомляє, як вони одягаються і чим живляться. А на екрані – обличчя дванадцятирічного хлопчика. Відірвемо його від гри і кликнемо сюди.
– Розкажи мені про Бога. Який Він? – запитує ведучий.
Хлопчик вирячується на нього.
– Тобто… тобто… – запинається він.
– Ну так, про Ягве, про Бога, Якому ви поклоняєтеся.
– Який Він? Він? Ось, бачите ту гору? – у камері з’явився вулкан: клуби диму і пари, скупчення магми. – Він живе там. Не ходіть туди, не то помрете. Він… Він… Він дуже страшний. Грозний, от Він який.
І століття. Плоска, безкрайня рівнина Палестини. Ті ж бедуїни прямують пустелею. Вдалині оазис. У камері – група людей, що стоять осторонь, потім ми бачимо жінку, що сидить біля цієї групи, притулившись спиною до чахлого дерева. Запитаємо її.
– Бог? Я і сама намагаюся зрозуміти. Я гадала, що знаю, але, коли пішла за цим Учителем, усе сплуталося. Він називає себе Месією. Мої друзі сміються наді мною, але я бачила, як Він одного разу нагодував п’ять тисяч людей – хто б ще міг зробити таке? Я сама їла ту рибу. Я на власні очі бачила, як Він зцілив сліпого. Бог схожий на ту людину, Ісуса. Я не зумію це пояснити.
XX століття. Дія фільму переноситься в живописну церкву в американській глибинці. Камера ковзає по обличчях парафіян.
Голос ведучого: «Як же виглядає Бог сьогодні?»
Новий Заповіт учить нас, що відповіддю на це питання буде ця провінційна церква, ці звичайні обличчя парафіян. Якось ще можна прийняти Божу присутність у Христі, але в нас?! Щоб цілком відчути шок, викликаний цією думкою, добре б заздалегідь прочитати Писання повністю, від Буття до Одкровення, як зробив я в ті снігові дні в Колорадо.
Спочатку на дев’ятистах сторінках ми бачимо могутнього, що вселяє страх, Господа всесвіту – святого, гнівного, спопеляючого Господа. Потім слідують чотири Євангелія, близько ста сторінок, присвячених земному життю Ісуса. Після Дій Біблія перетворюється на збірку приватних листів. Греки, римляни, євреї, раби і рабовласники, чоловіки, жінки і діти – і в листах, звернених до усіх цих абсолютно несхожих груп людей, стверджується, що усі їх адресати належать до нової раси, що покриває всі відмінності, – усі вони «в Христі».
«Церква – це та частина людства, в якій набуває Свого вигляду Христос», – сказав Дитріх Бонхоффер. Ту ж думку Павло передав виразом «тіло Христове». Він вважав, що на землі складається нове людство, в якому мешкає Сам Бог – Святий Дух. Люди ставали Божими руками, ногами, очима на землі. Більше того: Павло вважає, що із самого початку в цьому і полягав задум Божий.
«Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?» – писав Павло безрозсудним коринтянам (1Кор. 3:16). У євреїв був раніше Храм, будівля, центр світу, де відчувалася Присутність Божа. Так що ж виходить – просто кажучи, Бог «переїхав»?
У Біблії сказано про три храми, і в сукупності вони відбивають цей хід розвитку: Бог відкриває Себе спочатку як Отець, потім як Син і, нарешті, як Святий Дух[1]. Перший Храм був величною будівлею, зведеною Соломоном і відбудованим Іродом; другим Храмом Ісус назвав власне тіло («Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його!» Ів. 2:19), тепер же виникає новий Храм, що складається з окремих людських осіб.
Делегування повноважень
«Він намагається не робити Сам те, що може передоручити Своєму творінню. Він велів нам виконувати повільно і на дотик те, що Сам міг би зробити абсолютно і вмить.
Творінню із самого початку передавалися повноваження – і дедалі в більшому об’ємі. Вважаю, у цьому знаходить вираження щедрість Божа»[2].
Від Отця до Сина, від Сина до Святого Духа – Бог стає все ближчим до людини. Біля підніжжя гори Сінай люди страшилися з’явитися перед Богом і просили Мойсея бути їх представником, але за часів Ісуса кожна людина могла спілкуватися із Сином Божим, могла доторкнутися до Нього – навіть нанести Йому рану. Після П’ятидесятниці ті самі слабкодухі учні, що покинули Ісуса під час арешту і суду, перетворилися на вмістилище Бога Живого. У незбагненному акті передачі повноважень Ісус ввірив Царство Боже людям, подібним цим учням, зокрема і нам з вами.
Проте досить – усі ці туманні міркування про Духа Святого повинні якось узгоджуватися з реальністю нинішньої Церкви. Вглядимося ще раз в обличчя парафіян. Чи це мав на увазі Бог?
Будь-який бос знає, як небезпечно передовіряти комусь свої повноваження. Даєш людині роботу, а далі вже як справа піде. «З’являючись у нас», як каже апостол Павло, Бог завжди йде на ризик: ми можемо перекрутити Його слова. Рабство, хрестові походи, єврейські погроми, ку-клукс-клан – усі ці рухи посилалися на авторитет Христовий. Можливо, світ, який Бог хоче любити, світ, до якого Він звертається, так і не побачить Його, бо лик Божий приховують наші обличчя.
Але Бог йде на цей ризик, і в результаті світ бачить Його головним чином через християн. Вчення про Святий Дух – це вчення про Церкву: Бог мешкає в нас. Цей задум Павло назвав «безумством», а Фрідріх Бюхнер дивувався дурості, що спонукала Бога «вибрати для Своєї роботи у світі… недоумкуватих, неспроможних, нікчемних святенників і ханжей, ексцентриків, маніяків, боягузів і таємних ласолюбів»[3].
«Бо Боже й немудре розумніше воно від людей» (1Кор. 1:25), – продовжує свою думку Павло.
Ми живемо серед звичайних грішних людей, що становлять Церкву; ми – недоумкуваті нікчеми, ханжі, і хотіли б викреслити з Біблії вражаючі твердження про тіло Христове, оскільки відчуваємо, що не годимося бути Його тілом, проте Біблія не залишає сумнівів із цього приводу. Розглянемо два приклади.
1) Ми представляємо на землі святість Божу. Святість, окрім іншого, припускає величезну дистанцію між Богом і людиною. Святе Святих – недоступне заборонене місце, проте Новий Заповіт описує тектонічне зрушення: досконалий Господь увійшов у недосконалі людські істоти. Шануючи нашу свободу, Дух приймає навіть залежність від нас: Новий Заповіт каже, що ми можемо брехати Духові, засмучувати Його і терзати. Здійснюючи невірний вибір, ми буквально залучаємо до цього вибору Бога.
З особою силою ця дивна думка звучить у 1 Коринтян, роз. 6. Павло засуджує якихось членів Коринтської церкви, що користувалися послугами повій. Він спростовує усі їх аргументи і, нарешті, витвережує їх останнім аргументом: «Хіба ви не знаєте, що ваші тіла то члени Христові?» Павло, мабуть, припускає буквальне тлумачення цієї фрази і, не коливаючись, доводить його до логічного слідства: «Отож, узявши члени Христові, зроблю їх членами розпусниці? Зовсім ні!» (1Кор. 6:15)
Не потрібне глибоке знання Біблії, щоб розгледіти контраст. Старий Заповіт наказував побивати камінням розпусників, що порушують закон Божий, але в епоху Духа Бог ввіряє нам Свою репутацію і Самого Себе. Ми – Боже втілення в цьому світі, що відбувається з нами, відбувається і з Ним.
2) Люди здійснюють Божу роботу на землі. Точніше, Бог творить Свою справу через нас. Ми відчуємо парадоксальність того, що відбувається, як тільки спробуємо це сформулювати. «Без Бога ми не можемо. Без нас Бог не хоче», – казав Августин. І Павло писав: «Зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння», а в наступному: «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин» (Фил. 2:12,13). Ці парадокси, що б вони не означали, безумовно, спростовують святенницьке «надамо справу Богові».
Коли ізраїльтяни мандрували пустелею, Бог не лише забезпечував їх їжею, але і потурбувався, щоб у них не рвалося взуття на ногах; Ісус також годував голодних і піклувався про потреби людей. Багато християн, читаючи про ці приголомшливі події, відчувають тугу і розчарування: «Чому Бог не робить цього і сьогодні? – твердять вони. – Чому не вирішить дивом усі мої проблеми?»
Послання Нового Заповіту пропонують нам побачити інший сенс подій. Павло, що перебуває в холодній темниці, просить про допомогу свого старого друга Тимофія.
«Як будеш іти, то плаща принеси, – пише він, – Візьми Марка, і приведи з собою, бо мені він потрібний для служби» (2Тим. 4:13,11). В іншій ситуації Павла «потішив» Бог – його відвідав Тит (див. 2Кор. 7:6). Коли в Єрусалимі стався голод, Павло очолив комітет зі збору коштів в усіх організованих ним церквах. Бог піклувався про потреби щойно створеної церкви не менше ніж раніше про потреби ізраїльтян, але тепер Він робив це опосередковано, руками християн – членів Свого тіла. Павло не розмежовує те, що робить Церква і що Бог. Подібний розподіл вступив би в протиріччя з його основною думкою: Церква є тіло Христове. Що зроблене Церквою, зроблене Богом.
Павло знає про це за своєю першою, сповненою драматизмом зустріччю з Богом. У ту пору він був ревним гонителем християн, мисливцем за головами, але на шляху в Дамаск Павло побачив яскраве світло, що на якийсь час позбавило його зору, і почув голос з небес: «Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?» (Дії 9:4)
Тебе? Кого – тебе? Я переслідую християнських єретиків і нікого більше.
«Хто Ти, Пане?» – у розгубленості запитує Савл, падаючи на землю. «Я Ісус, що Його переслідуєш ти», – чує він у відповідь.
Ці слова підводять підсумки змінам, що настали з приходом у світ Святого Духа. Минуло декілька місяців з дня Ісусової страти. Савл переслідував християн, а не Самого Ісуса, але Ісус, воскреслий Ісус, сказав Павлу, що ці люди – Його тіло. Хто мучить їх, спричиняє біль Йому Самому. Цей урок апостол Павло засвоїв назавжди.
* *
Я маю додати до цього глибоке особисте зауваження. Вчення про Святого Духа вирішує багато проблем, поставлених у цій книзі. Ричард запитував мене: «Де ж Бог? Покажіть мені Його. Я хочу Його бачити». Принаймні, частково на його питання можна відповісти так: якщо хочеш побачити Бога, подивися на Його народ – це Його члени, це – Тіло Христове.
«Я б повірив у Нього, якби Його учні не так потребували спасіння», – кепкував Ніцше, проте Ричард міг би зустріти і святу людину, подібну до матері Терези, що утілила любов і милосердя, і тоді увірував би. Ось вона – такий і Господь. Вона виконує справу Божу.
Ричард не знайомий з матір’ю Терезою, але знайомий зі мною. І цей аспект вчення про Святого Духа вселяє мені понад усе упокорювання і трепет. Ричард, можливо, ніколи не почує голосу з бурі, що відкидає усі питання, і, ймовірно, так і не зустрінеться з Богом лицем до лиця в цьому житті. Він знає тільки мене.
[1] Я розумію, наскільки складне вчення про Трійцю. Зрозуміло, і в Старому Заповіті відчувається діяльність Отця і Сина, та все ж ми, мабуть, не можемо осягнути повноту Трійці до Втілення і П’ятидесятниці. Кожна з цих подій відкривала якусь нову, раніше невідому істину про Бога, кожна змінювала наші уявлення про Нього.
[2] С. S. Lewis The World’s Last Night, 9.
[3] Frederick Buechner A Room Called Remember, 142.
