Відкладене диво

Пасхальний ранок, Джеймс Мартін

Коли король Франції Карл Великий уперше почув розповідь про арешт і страту Ісуса, то не на жарт розлютився – схопившись за меч, наполовину витягнувши його з піхв, він вигукував: «О, будь тоді там, я б з моїми воїнами перебив їх усіх!» Ми сміємося над простодушною військовою відданістю Карла або Симона Петра, який дійсно оголив меч на захист Ісуса, і, проте, цей сплеск емоцій примушує поставити дуже важке питання: Карл не був присутнім у саду Гефсиманському і нічим не міг допомогти, але Бог-Отець, Який міг втрутитися, і пальцем не поворухнув, щоб врятувати засудженого Сина.

Чому Бог нічого не зробив? Кожному, хто відчуває розчарування в Богу, слід замислитися над цими сценами в саду Гефсиманському, у Пилатовому палаці і на Голгофі. Ісус був заарештований, засуджений і страчений. У ці моменти Він Сам відчував щось дуже схоже на розчарування в Богу.

Випробування почалося, коли Ісус молився в прохолодній, приємній тіні маслинових дерев, а троє Його учнів чекали, дрімаючи, біля стіни саду. Сад здавався спокійним і мирним, але за його стіною вже вирвалися на волю усі сили пекла. Учень став зрадником, сатана з риканням шукав здобичі, великий натовп, озброївшись мечами і киями, поспішав до Гефсиманського саду.

«Обгорнена сумом смертельним душа Моя!» (Мт. 26:38) – повідав Ісус трьом учням. Він мав достатньо влади, щоб викликати на допомогу ціле військо ангелів, але не зробив цього. Ісус жив у світі плоті, шкіри і крові і збирався померти за його законами. Він лежав на землі і благав про порятунок, про будь-який вихід із смертельної пастки. «І піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю» (Лк. 22:44). А Отець мовчав.

* *

У Пилатовому палаці Боже мовчання триває. У Бога зв’язані руки. Буквально – в Ісуса зв’язані руки. Солдати глузливо вимагають дива: «Пророкуй нам, Христе, хто то вдарив Тебе?» (Мт. 26:68). Зав’язавши Йому очі, вони б’ють Його кулаками по обличчю, чужа слина тече по Його бороді. Син Божий не опирається.

Остання сцена, Голгофа, так добре знайома нам за виставами Страстей, проповідями і картинами, що ми тепер уже майже не здатні уявити її самі. Та все ж – постарайтеся згадати найтяжче своє розчарування. Усе ваше життя залежало від того, що, здавалося, Богові неважко було зробити – ви молилися про зцілення ракового хворого, про народження здорової дитини, про збереження свого шлюбу, але нічого не вийшло. Незважаючи на всі молитви, рак забрав свою жертву, дитина народилася з травмою головного мозку, з уранішньою поштою ви отримали документи про розлучення. Пригадайте в цей час Голгофу. Чи в таку ніч, яку пережив Ричард, благаючи Бога відгукнутися, – згадайте про День Без Чудес.

Усі тоді чекали дива: Пилат і Ірод, що чули неймовірні звістки; жінки, що йшли за Ісусом з Галілеї; учні, що ховалися в натовпі. Один з розбійників, що помирали на хресті, теж благав про диво, другий знущався, і глядачі наслідували його приклад: «Коли Ти Божий Син, то зійди з хреста!Покладав Він надію на Бога, нехай Той Його тепер визволить» (Мт. 27:40,43).

Але дива не було, не було порятунку. Глухе мовчання. Згадуючи про це, Чарльз Вільямс писав: «У момент найбільшого Христового безсилля Його докоряли: «Інших спасав, а Самого Себе не може спасти!». Це абсолютно точне визначення – його можна включити в середньовічні богословські трактати»[1].

«Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» – кричить Ісус на хресті. Це вірш з Псалму, це останній крик відчаю. Отець обернувся спиною, Він надав історії йти своїм ходом, і нехай усе зло землі восторжествує над добром. Природа здригається в конвульсіях, ґрунт стрясає землетрус, мерці викинуті з трун. Уся сонячна система застигла, сонце сховалося, і потемніли небеса.

Ранок воскресіння

Через два дні, з громом, подібним до землетрусу, і блиском, подібним до блискавки, приходить Воскресіння. Хіба це останнє диво не затверджує Божу правоту і не вирішує раз і назавжди проблему розчарування?

Але Він знову упустив можливість! От якби воскреслий Ісус з’явився в Пилатовому палаці і знищив усіх Своїх ворогів – тоді б вони дізналися! Проте усі десять або дванадцять разів, що Христос з’являється людям після смерті, виявляють чітку закономірність: Він приходить тільки до тих, хто вже вірить у Нього. Наскільки нам відомо, ніхто з невіруючих не зустрічався з Ісусом після Його смерті.

Дві людини могли б побачити воскреслого Христа, якщо б у них вистачило мужності залишатися на своєму місці. Два римські вартові стояли біля склепу, коли сталося Диво з Див. Вони затремтіли, на мить втратили свідомість, а потім, за одвічною людською слабкістю, помчали до влади. Того ж дня обидва солдати, єдині свідки самого моменту воскресіння, погодилися зберегти усе в таємниці. Жменя срібних монет означала для них значно більше, ніж воскресіння Сина Божого. Отже, ці два забуті учасники Пасхи, два очевидці найбільшої події, залишилися невіруючими.

* *

Сьогодні головні дати земного життя Ісуса відмічені в нашому календарі – Різдво, Страсна п’ятниця, Пасха. Проте лише одна подія з цих трьох – Розп’яття – сталося у всіх на очах. У ту мить, коли Бог здавався особливо безпорадним, було достатньо свідків, щоб зафіксувати усе для історії. Величезний натовп спостерігав, смакував кожну криваву деталь. Чотири автори, що створили життєпис Ісуса, відвели третину загального об’єму тексту тому дню, коли Бог, здавалося, зазнав остаточної поразки.

Розп’яття, найпублічніша подія, у житті Ісуса оголяє принципову відмінність божества, діючого силою, від Бога, Який шукає любові. Римські боги і боги інших народів ставили свій культ, за часів Ісуса декілька євреїв було убито за відмову схилитися перед зображенням цезаря, але Ісус Христос ніколи нікого не примушував вірити в Нього. Він звертався до людей, Він закликав їх, витягав їх з самих себе і приводив до Себе.

Парадоксальним чином слабкість Бога вселяє в нас нову надію. «Коли за нас Бог, то хто проти нас?» – цими словами апостол Павло покладає усю свою надію на безмежну Божу любов, бо Він «Сина Свого не пожалів, але видав Його за всіх нас» (Рим. 8:31,32). Любов доводить себе жертвою. Євангелія не приховують, що Ісус прийшов постраждати: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13). Можливість вічного блаженства невідомо як спирається на цю годину мовчання і якнайглибшого відчаю.


[1] Charles Williams He Came Down from Heaven, 115

Попередній запис

Чудеса

Зцілення сліпого, Карл Генріх Блох Проте в земній історії Ісуса є інший бік. Хоча Його людське ... Читати далі

Наступний запис

Завдяки Ісусу

«Мадам, – сказав я, – якби наш Господь був поганським божеством або богом інтелектуалів, – як для мене, це одне ... Читати далі