«Девтерономістичний історичний твір» включає в себе: Книгу Второзаконня, Книгу Ісуса Навина, Книгу Суддів, Першу та Другу книги Самуїла, Першу та Другу книги Царів, – проте до нього не належить Книга Рути, яка спершу була вміщена в канон Біблії перекладеної грецькою, Септуагінту, поміж книгами Суддів та 1 Самуїла, оскільки історичні події, про які в ній ідеться, найкраще пасують саме тут. Однак ця вставка порушує первинний зв’язок між книгами, установлений єврейським каноном. Така послідовність книг у Септуагінті також робить незрозумілими й інші «історичні» книги, що були тут вміщені відразу після 2 Цар. з огляду на те, що вони є історичними за жанром, хоча в давнішому єврейському каноні вони належали до третьої частини канону – «Писань». Тож ми повернемося до давнішого порядку розташування книг, зосередивши в такий спосіб увагу на оригінальній літературній збірці, яку не просто було побачити навіть у єврейському каноні.
«Девтерономістичний історичний твір» та «ранні пророки»
У єврейській Біблії існує чітка лінія поділу між Книгою Второзаконня та Книгою Ісуса Навина, що відділяє «П’ятикнижжя Мойсеєве» (Тору) від «ранніх пророків». Книги від Ісуса Навина до 2 Царів (окрім Рут.) у межах того канону сприймалися, як перша інтерпретація Тори, бо, згідно з законом, який у Книзі Второзаконня, 18 стосується пророків, Ізраїль завжди матиме пророка, подібного до Мойсея, аби інтерпретувати Тору, дану колись для всіх; тобто він матиме над собою божественний провід цілу вічність. Тому ці книги називають також «ранні пророки». У них показано, як народ Ізраїля в Обіцяній Землі прагнув реалізувати Тору збір норм, що окреслюють суспільний лад, зрештою у формі національної держави. Центральною темою цієї групи книг була постать «христоса» (тобто «помазаника») – царя Давида – і його царства. Однак експеримент з втілення Тори в життя був приречений на провал; тому ці книги ще називаємо «ранні пророки».
У єврейському каноні є противагою до іншої групи книг, що вміщена відразу за ними та твердить щось цілком протилежне, – це «пророки пізні». Ці книги є зразками профетизму, який звіщає колапс «державницького» експерименту, розкаяння під час вигнання та обітницю цілком нової й інакшої діяльності Бога в Ізраїлі, за інакшого втілення Тори в життя. У деякому сенсі це є друга інтерпретація Тори. Обидві інтерпретації включено до синагогального богослуження як вибрані тексти, до яких належить і друге тлумачення, хафтара, що йде відразу за Торою. Єврейський канон містить також й інші інтерпретації Тори, які не досягають статусу хафтари. Їх можна використовувати тільки для читання в синагозі в особливих випадках: це п’ять святкових «сувоїв» – мегіллот. Найважливішим із-посеред них є Псалтир, бо він найбільш виразно висловлює надію на «помазаника» – «христоса» – наприкінці часів. Ця група містить також цілком нову, виразно орієнтовану на культ історичну інтерпретацію в книгах Хронік. Періоди історії, про які йдеться в Хроніках, у більшій частині тексту частково збігаються з епохами, приявними в «ранніх пророках».
Оскільки в історичних описах, що містяться в єврейському каноні, йдеться не стільки про те, щоб подати якнайповнішу інформацію про історію світу та історію Ізраїля, як передусім про представлення низки можливостей для коментування та інтерпретації Тори, у Біблії від початку вавилонського вигнання немає вже більше тяглості викладу історії нововавилонської, перської, еліністичної та римської епох. Тодішні експерименти в царині реалізації Тори вимагали зовсім інших літературних зразків, аніж історичні описи, якщо прагнули щось оповісти пізнішій спільноті народу Божого. Звісно, це робить ще цікавішим той різновид інтерпретації Тори, який набув форми історичної розповіді – тобто передусім ті книги, які ми тут обговорюємо.
Щоправда, аби добратися до первинної форми цієї історичної презентації, мусимо заглибитися в часи давніші ніж епоха «ранніх пророків». Тільки тоді ми натрапимо на цей «девтерономістичний історичний твір». Цей твір існував як цілісна літературна реальність навіть раніше, аніж П’ятикнижжя було зведене разом до тієї форми, яку воно має нині. На це вказує безліч розповідних структур, які починаються в рамках Второзаконня, а закінчуються вже в структурі Книги Ісуса Навина – наприклад, опис того, як Мойсей передає провід над народом Ізраїля Ісусові, – або продовжуються в пізніших книгах. Й оскільки Второзаконня вплинуло на всі ці книги, маємо підстави говорити про «девтерономістичний історичний твір». Спільні риси можна помітити не тільки в мові, а й у змісті, як-от поклоніння єдиному YHWH та додержання постулатів Тори, а також у структурних поняттях (наприклад, закони історії, що ведуть до благословень чи проклять) та в композиційних схемах різних рівнів. Оскільки П’ятикнижжя було укладене як юридично-правова основа храмової громади Єрусалима/Юдеї, що існувала в межах Перської імперії, то Книга Второзаконня увійшла до нього як юридично-правове передання, котре, як програма для написання історії, досі являло собою початок того закону.
Тора раптово обривається на Второзаконні, її завершальній складовій, перед входженням до Обіцяної землі. Все відкрито. У цій точці історія починалася вже двічі: одного разу при Ісусові Навині, а вдруге – після повернення з вавилонського полону. Все, що закладено в Тору, можна було б також відкривати і в майбутньому, знову і знову, в будь-якій новій формі. Все, що було описано в «девтерономістичному історичному творі», що йде відразу за Книгою Второзаконня, було тепер, у світлі таких нових можливостей викладу, лише альтернативним різновидом опису минулого. Тому Тора в порівнянні з усіма іншими книгами, що йдуть після неї, має цілком іншу цінність і тому синагогальні читання, завершивши її, починають знову від початку. Християнська інтерпретація та літургійний порядок читань СЗ могли б ще багато навчитися із цієї переваги Тори над іншими книгами СЗ, які є, зрештою, є нічим іншим, окрім як її інтерпретацією.
Водночас особливий канонічний статус Книги Второзаконня та зумовлені ним переробки змінили текст так мало, що навіть сьогодні можемо розглядати книги «девтерономістичного історичного твору» (від Второзаконня до 2 Царів) як окрему літературну одиницю. Головне питання: чи може держава набувати форми богообраного народу? Задля того, щоби відповісти на нього, тут описано події, що відбулися в час від передодня завоювання Обіцяної Землі аж до її втрати: від останніх слів Мойсея перед своєю смертю та настановленням наступника – Ісуса Навина, який мав завоювати цю землю для Ізраїля, – до останнього царя з династії Давида, який жив близько 560 р. до Р. Хр. та перебував вавилонській неволі.
