Спокуси

Спокуса Христа на сучасний лад

Найвідповіднішим моментом для вирішення питання про Боже буття був той час, коли Ісус жив на землі. Ісус мав у розпорядженні усі можливості для того, щоб навіки закрити рот скептикам.

Якби, скажімо, мій друг Ричард був Ісусовим сучасником, то міг би зажадати доказів від самого Ісуса. «Кажеш, Ти – Син Божий? Чудово, так доведи це!» Ми можемо здогадатися, яку б відповідь він отримав, оскільки Ісусу не раз доводилося приймати подібний виклик. Коли фахівці з релігії вимагали від Нього чудес, Він з гнівом засуджував їх як «рід лукавий і перелюбний» (Мт. 16:4); коли цар із цікавості попросив у Нього дива, Ісус відмовився задовольнити його бажання, хоча тим самим міг би врятувати Своє життя.

Чому Бог обмежує Себе? Можливо, ключ до цієї проблеми ми знайдемо в першому епізоді служіння Ісуса, у спокусі – іспиті, що підготував Його до громадського життя.

То було найбільш драматичне зіткнення: на тлі потрісканих пагорбів палестинської пустелі, – Ісус проти вождя усіх скептиків, проти самого сатани. Сатана теж вимагав доказів: «Якщо Ти Син Божий…». Він пропонував Ісусові перетворити каміння на хліб, випробувати, чи врятує Його Бог, спокушав Його владою над усіма земними царствами.

Я гадаю, що для Ісуса виклик, кинутий сатаною, був справжньою спокусою, а не театральним поєдинком із заздалегідь відомим результатом. Всякому, хто постив сорок днів, кусень хліба здасться спокусливим; того, кого чекають тортури і смерть, не може не притягнути обіцянка фізичної безпеки, що ж до блиску і слави усіх царств земних – хіба пророки не обіцяли їх Месії? Будь-яка з трьох спокус доступно Ісусові, на усе це Він мав первинне право. Сатана, по суті справи, вказує Йому коротший і легший шлях для досягнення Його цілей.

Письменник Федір Достоєвський звів навколо теми Спокуси свій шедевр «Брати Карамазови». Іван Карамазов називає Спокусу найприголомшливішим з чудес – це диво самообмеження. Якби Ісус поступився спокусі, то затвердив би Свій авторитет не лише в очах сатани, але і в очах усього Ізраїлю. На думку Достоєвського, сатана пропонував три прості способи збудити віру – диво, таємницю і владу, – але Христос відкинув усе. «Не можна поневолювати людей дивом і домагатися від них любові, яка має бути вільною», – каже Іван Карамазов.

Коли я перечитував короткий, точний опис спокуси в Матвія, а потім детальну філософську реконструкцію Достоєвського, мене все більше турбувало одне питання: чи відрізняється Спокуса в пустелі від того, що відбувалося в ту ніч у Ричардовій кімнаті, коли він так само вимагав якогось надприродного з’явлення, променя світла, голосу з небес, чого завгодно, аби цим безумовно доводилася Божа всемогутність. Чи краще вже я вдивлюся в самого себе – чим відрізняється Спокуса від моєї молитви, майже вимоги, щоб Бог втрутився і вирішив для мене ту чи іншу проблему?

Звичайно, деякі відмінності є, і я тут же згадую їх хоч би заради самовиправдання. Ричард був щирий, і я дійсно потребував допомоги, ми обидва волали до Бога, а не намагалися викрити Його чи наполягти на своєму. Та все ж я не можу відбутися від переслідуючої мене схожості між викликом сатани: «Кинься звідси додолу!» (Лк. 4:9) і Ричардовим закликом: «Явися мені!» І в тому і в іншому випадку мотив все той же: Бог «має» зняти покрив і показати Себе. В обох випадках Бог відмовляється це зробити.

Тут же спадає на думку інший приклад Божого самообмеження. Це сталося в Єрусалимі, поблизу того місця, де сатана утретє спокушав Ісуса. Ісус подивився вниз з високої гори і вигукнув: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки раз Я хотів позбирати дітей твоїх, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!» (Лк. 13:34) Ісус міг би знищити Єрусалим одним словом, міг би наслати на нього легіони ангелів і силою досягнути послуху – замість цього Він лише дивиться на це місто і плаче. Його скорбота і безпорадність – ще один прояв Божого самообмеження.

Бог стримується, Бог ховається від нас, Бог плаче. Чому? Бо Він не хоче покладатися на силу. Цей Цар бажає від нас не покірності, а любові, а тому не стирає з лиця землі Єрусалим, Рим та інші столиці світу, а йде до нас повільним, тяжким шляхом Втілення, любові і смерті. Він має завоювати Своє Царство зсередини.

Джордж Макдональд так пояснює шлях Христовий: «Він не долає силу зла божественною всемогутністю, Він не вершить справедливість і не винищує злих, Він не запанував на землі і не встановлює на ній мир; Він не збирає Єрусалимських дітей під крила – хочуть вони того чи ні – і не рятує їх від бід, які пророкує Його душа, – ні, Він дає злу здійснитися, Він задовольняється діями, що бентежать нас і не мають миттєвого ефекту – допомагає людям стати кращими, виганяє сатану, а не тільки стримує його… Любов до праведності спонукає допомогти їй зростати, а не насаджувати її силою… У Своєму земному житті Ісус пригнічував у Собі щонайменше спонукання поквапитися, створити мале добро тут і зараз. Йому нелегко було здолати цю спокусу, коли Він бачив як старість і молодість, невинність і праведність зневажаються»[1].


[1] George MacDonald Life Essential: The Hope of the Gospel, 24.

Попередній запис

Великі надії

Щороку перед Різдвом повітря тремтить від пісень, що обіцяють нам прихід Месії. Хлопчики з хору і високоповажні оркестранти – усі ... Читати далі

Наступний запис

Чудеса

Зцілення сліпого, Карл Генріх Блох Проте в земній історії Ісуса є інший бік. Хоча Його людське ... Читати далі