Великі надії

Щороку перед Різдвом повітря тремтить від пісень, що обіцяють нам прихід Месії. Хлопчики з хору і високоповажні оркестранти – усі поспішають, немов паломники, на репетицію, усі хапаються за зім’яті від багаторічного використання ноти. А тепер не треба навіть бути членом хору, щоб повторювати прославлене пророцтво, покладене Генделем на музику, – у великих містах для усіх доступне караоке із «Сам-Себе-Месія» (ось вже працює реклама!)

Що ж ми святкуємо так урочисто? От слова біблійного пророка, повторені Генделем: «Хай підійметься всяка долина, і хай знизиться всяка гора та підгірок, і хай стане круте за рівнину, а пасма гірські за долинуНарод, який в темряві ходить, Світло велике побачить, і над тими, хто сидить у краю тіні смерти, Світло засяє над ними!…  Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його, і кликнуть ім’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічности, Князь миру» (Іс. 40:4; 9:2,6).

Ці ж слова повторювали віруючі євреї в довгі віки Божого мовчання. Розчарування, відчай в’їдалося в Ізраїль, пожирало його тіло, як метастази, і кожен новий виток історії знищував чергову надію – і лише одне продовжувало сяяти: сподівання на обіцяного пророками Царя Царів. Прийде Месія, і справедливість потече потужною річкою. Євреї чіплялися за цю надію, як моряк, що опинився за бортом, – за рятівне коло.

Минуло чотири століття відколи замовк останній біблійний пророк, і тут почали ширитися дивні чутки: спершу про Івана, що проповідує в пустелі, потім про Ісуса, сина теслі з Назарету. Просочилися вісті про чудеса Ісуса, люди міркували і сперечалися про них. Чи той Він, Хто має прийти? Одні стверджували, що напевно з’явився Месія – вони на власні очі бачили, як Ісус повертав зір сліпим і паралізованим – уміння ходити. «Зглянувся Бог над народом Своїм!» (Лк. 7:16) – вигукували вони радісно, коли Ісус воскресив померлого. Інші були налаштовані скептичніше. Так, Ісус здійснив месіанські очікування – але не так, як вони чекали, і це «але» зіграло надзвичайно важливу роль.

* *

Я читав Біблію підряд з першої сторінки в пошуках ознак і причин розчарування в Богу, і вважав, що, діставшись до Євангелій, помічу суттєву зміну в настроях. Месія, обіцяний пророками, – лібрето Генделя точно передає суть і сенс їх звістки – повинен був розсіяти усілякі сумніви. Але ні, ні в дні земного служіння Ісуса, ні тепер, дві тисячі років потому, з розчаруванням у Богу так і не було покінчено. Що ж сталося? Сформулюємо це питання інакше: як Ісусове життя співвідноситься з трьома питаннями, поставленими на початку цієї книги?

Бог мовчить? «Іди за Мною!» (Мт. 9:9); «Коли молитеся, говоріть…» (Лк. 11:2); «Йдемо в Єрусалим», – Ісус допомагає учням набагато ясніше зрозуміти волю Божу, ніж це вдавалося людям раніше. Він готовий піддатися навіть «науковому дослідженню» – хіба не з цією міркою підходили до Нього фарисеї, саддукеї, ті, хто сумнівається? Кожен міг безпосередньо говорити із Сином Божим, ставити Йому питання, сперечатися з Ним. Євангеліє розповідає про те, як у пору земного життя Ісуса мовчання було порушене, мовчання змінилося ясною, переконливою мовою – Слово стало тілом.

Бог ховається? Бог набув земного вигляду, обличчя, імені, біографії. До цього Бога можна доторкнутися, відчути Його запах, побачити і почути Його. «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Ів. 14:9), – каже Ісус.

І, проте, присутність Ісуса у світі, Його повсякденність обернулися новою проблемою для євреїв, що виросли на переказах про гору Сінай і гору Кармел. Де ж вогонь і дим, і сліпуче світло? Ісус не був тим Богом, яким вони собі Його уявляли. Він був людиною, уродженцем провінційного містечка Назарет, сином Марії, звичайним теслею. Сусіди, які бачили, як Ісус грав у дитинстві з їх дітьми, так і не змогли визнати Його Месією. Ми знаходимо в Марка вражаюче свідоцтво, що рідні Ісуса теж одного разу визнали, що Він не зовсім при глузді. Так казали Його мати і брати, так казала Марія, що відповіла подячною молитвою на звістку архангела Гавриїла, так казали Його брати, що спілкувалися з Ним більше, ніж усі інші люди, – вони не могли примиритися з жахливим поєднанням буденного і божественного. Ісусове тіло заважала їм.

Бог несправедливий? Це питання, мабуть, викликало найбільше сумнівів відносно особи Ісуса, оскільки євреї сподівалися, що Месія виправить усе зло, що накопичилося у світі. Хіба пророки не обіцяли, що Господь восторжествує над смертю і утре кожну сльозу? Так, Ісус зціляв людей, але значно більше хворих продовжувало страждати; Він воскресив Лазаря, але усі інші продовжували помирати і після Його пришестя. Ісус утер зовсім не кожну сльозу.

Проблема несправедливості продовжувала терзати навіть тих людей, хто готовий був схилитися перед Ісусом. Великий богослов Августин не міг зрозуміти, чому так довільно і випадково відбуваються зцілення в євангельському оповіданні. Якщо Ісус міг зціляти, чому Він не рятував усіх? Особливо Августина турбувала одна Іванова розповідь:

«Усі інваліди Єрусалиму, сліпі, кульгаві, паралізовані, збиралися біля міської купальні, що була в той час чимось на кшталт Лурду нашого часу, – вода в купальні іноді починала вирувати, і тоді усі хворі бігли, шкутильгали, повзли, щоб потрапити до неї, поки хвилювання ще не уляглося. Одного разу Ісус заговорив із розслабленим, що лежав у цій купальні. Ця людина мучилася вже тридцять вісім років, але йому ніяк не вдавалося вчасно увійти до води – всякий раз, коли вода набувала цілющої сили, його випереджали інші люди. Ісус, не зволікаючи ні хвилини, наказав бідоласі встати і йти, і той тут же підвівся, узяв свою підстилку і пішов. Він почав ходити після того, як тридцять вісім років пролежав у паралічі! Того дня не було в Єрусалимі людини щасливіше.

Але оповідач додає одну суттєву подробицю: після цього Ісус йде, розчиняється в натовпі. Він не прийшов на допомогу усій цій безлічі хворих, Він залишив усіх, окрім єдиного зціленого. Чому? – не розуміє Августин. – Стільки ще нещасних лежало там, і лише одного Він зцілив, адже Своїм словом Він міг підняти на ноги їх усіх».[1]

Проблема несправедливості тривожила навіть двоюрідного брата Ісуса. Іван Христитель, найтвердіший, найпалкіший у вірі, зосередив сподівання своїх співвітчизників на Ісусові. На початку служіння, коли прибічники запитували, чи не Месія сам Іван, він рішуче зрікався: «Той, Хто за мною йде, Хто до мене був, Кому розв’язати ремінця від узуття Його я негідний» (Ів. 1:27). І цей Обіцяний, Ісус з Назарету, прийшов до Івана хреститися. Іван у подиві бачив, як з неба опустився на плече Ісуса Святий Дух в образі голуба, голос з небес, подібний до грому, усував усі сумніви відносно особи Ісуса.

Але через два роки Іван Христитель і сам засумнівався, він теж пройшов через кризу розчарування. Він віддано служив Богові, але життя його завершувалося в Іродовій темниці. Чекаючи смерті, він примудрився передати звісточку Ісусові: «Чи Ти Той, Хто має прийти, чи чекати нам Іншого?» (Мт. 11:3). Це питання – з Іванових вуст! – передає усю породжену Ісусом напругу, нестерпне поєднання сподівання з невпевненістю.

Царство усередині нас.

Якби Ісус відмовився тільки від одного, занадто насиченого емоційно слова «царство», усе могло б піти по-іншому, але ледве Він вимовив його, перед очима глядачів замигтіли звичні образи: виблискуюча зброя, прапори, що розвіваються, золото і слонова кістка, слава Соломонових днів, відроджена велич нації. І тут же усі ці надії були зруйновані, і наринула нова хвиля розчарування: виявилось, що під «царством» натовп має на увазі одне, а Ісус – зовсім інше.

Народу було потрібне щось більше, ніж окремі чудеса; люди жадали земного царства, влади і слави, а Ісус говорив про «Царство Небесне», невидиме. Так, Він вирішив деякі проблеми тут, на землі, але усі сили Він спрямовував на боротьбу з невидимим ворогом. Одного разу до Нього принесли розслабленого, який так люто прагнув зцілення, що він умовив друзів пробити дах і через цю діру опустити його до Ісуса, що сидів за столом. Ісус запитав: «Що легше: сказати розслабленому: Гріхи відпускаються тобі, чи сказати: Уставай, візьми ложе своє та й ходи?» (Мр. 2:9). Він ясно показав, що легше – тілесні хвороби зникали від одного Його дотику. Справжня битва йшла проти невидимого, духовного ворога.

Віра, прощення гріхів, боротьба із силами зла – от про що Ісус щодня говорив з Отцем у молитві, і це бентежило натовп, що шукав, передусім, рішення земних проблем – бідності, хвороб, політичного пригноблення. Ісус не виправдав їх очікувань, не став тим царем, якого вони потребували. (Чи багато що змінилося відтоді? Місіонери надають медичну допомогу і намагаються допомогти голодним, але мало хто сконцентровується на вічних проблемах людства – гордині, лицемірстві, фарисействі – таких важких навіть для Ісуса).

Події, що сталися в Єрусалимі, остаточно знищили усі надії на нового, могутнього Соломона, який поверне собі владу над Ізраїлем. Після «урочистого в’їзду» до Єрусалиму – жалюгідній пародії на грандіозні тріумфи римлян, Ісуса заарештували і судили. Він зізнався перед римським прокуратором, що і справді Цар, але тут же додав: «Моє Царство не із світу цього. Якби із цього світу було Моє Царство, то служба Моя воювала б, щоб не виданий був Я юдеям. Та тепер Моє Царство не звідси…» (Ів. 18:36).

Так Ісус – цар? Цар блазнів, чия пурпурна мантія забарвлена Його власною кров’ю, і замість корони в лоб упивається терновий вінець. Учні втекли, забувши про вірність перед лицем смертельної небезпеки. Ісус не зумів захистити Самого Себе, як же Він врятує їх? Земний і видимий світ Римської імперії зіткнувся з невидимим Царством Божим, і в перший момент могло здатися, що Рим восторжествував.

Сучасний письменник Курт Вонегут у романі «Колиска для кішки» описує візит фізика, що бере участь у створенні атомної бомби, у свою лабораторію напередодні Різдва. Усі службовці стовпилися біля ясел, виспівуючи різдвяні гімни. «Надії і страхи усіх віків зійшлися в Тобі нині», – співали вони. Ця сцена забарвлена гіркою іронією, це сучасний відгомін давнього розчарування євреїв. Невже люди, які співали гімн, і дійсно вірили, що надії і страхи усіх віків – включаючи майбутнє, яке миттєво зникне, якщо хтось натисне на кнопку, – полягають у нашій вірі в Немовля, що прийшло у світ у Віфлеємі, щоб прожити лише тридцять три роки?


[1] Colin Brown Miracles and the Critical Mind, 10.

Попередній запис

Самоумалення

«Уявіть собі, що колись жив король, що полюбив бідну дівчину», – так починається притча К’єркегора. Це король перевершував усіх інших ... Читати далі

Наступний запис

Спокуси

Спокуса Христа на сучасний лад Найвідповіднішим моментом для вирішення питання про Боже буття був той час, ... Читати далі