Самоумалення

«Уявіть собі, що колись жив король, що полюбив бідну дівчину», – так починається притча К’єркегора.

Це король перевершував усіх інших правителів. Придворні трепетали перед ним. Ніхто і дорікнути не смів – він мав достатньо сили, щоб скрушити усіх супротивників. Та все ж цей могутній володар танув від любові до скромної дівчини.

Як міг він виразити свою любов? Парадоксально, але королеві заважала його ж царська влада. Якщо він приведе її в палац, увінчає її дорогоцінною короною, вдягне її в царську мантію, звичайно ж, вона не стане йому опиратися – ніхто не наважиться на це. Але чи буде вона його любити?

Вона, поза сумнівом, скаже, що любить його, але чи любитиме щиро або житиме з ним у страху, таємно засмучуючись про колишню свою долю? Чи буде вона щаслива з ним? Як королеві дізнатися про це?

Якщо він приїде до її лісової хатини в царській кареті з озброєною свитою під яскравими прапорами – це подавить, скрушить його кохану. Але королеві не потрібна ще одна піддана, що тремтить, – йому потрібна дружина, тобто рівна. Він хотів, щоб вона забула, що вона лише бідна дівчина, а він король, щоб взаємна любов заповнила зяючу між ними безодню.

«Бо тільки в любові нерівний набуває рівності», – каже К’єркегор. Король розумів, що не зможе наблизити, підвисити дівчину до себе, і вирішив сам зійти з висоти своєї величі. Він одягнувся жебраком і прийшов в її будиночок. І це не було удаваністю – король, насправді, став іншою людиною. Він відмовився від трону заради її руки.[1]

У цій притчі К’єркегор виражає ту ідею, яку Павло, кажучи про Ісуса Христа, передав так: «Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної» (Фил. 2:7,8).

У стосунках з людьми Богові часто доводиться умаляти Себе. Я читаю Старий Заповіт як довгий літопис Його «поблажливості». Бог по-різному проявляв «поблажливість», звертаючись до Авраама, до Мойсея, до народу Ізраїльського і до пророків, але жодна з цієї «поблажливості» не досягла глибини самоумалення, що сталося після чотирьохсот років мовчання. Як король у притчі К’єркегора, Бог добровільно прийняв новий вигляд – Він став людиною. Більш вражаючого Божого самоумалення неможливо собі уявити.

Не бійся.

Кожного разу на Різдвяному богослужінні ми чуємо ці слова. Діточки, одягнені в халати і простирадла, розігрують перед парафіянами сцену народження Ісуса. «Не бійся», – лепече шестирічний ангелик, чий нашвидкуруч зроблений з простирадла наряд підмітає підлогу, а крила (їх утримує зсередини вішалка для пальта) ледь помітно тремтять у такт його нервового тремтіння. Хлопчик нишком кидає погляд на шпаргалку, заховану в рукаві: «Не бійся, я приніс тобі благу звістку про велику радість». Він вже звертався з тими ж словами до Захарії (свого старшого брата, що наклеїв ватну бороду) і до Марії (дівчинки з другого класу). Для їх усіх він повторює: «Не бійся!»

Цими словами починається розмова Бога з Авраамом, з Аґарю, з Ісаком. «Не бійся!» – каже ангел, що вітає Гедеона і пророка Даниїла. Схоже, цей мовний зворот такий же звичний для надприродних істот, як «Добридень!» І це недивно: коли надприродна істота починає свою мову, людина вже падає ниць на землю в стані, близькому до трансу. Коли Бог з’являється на планеті Земля, люди чують гуркоти грому, або ж надприродне вторгнення коливає повітря, подібно до урагану, або запалює кущ, немов спалах фосфору, – у будь-якому випадку це з’явлення викликає жах. Але ангел сповіщає Захарії, Марії і Йосипу, що цього разу Бог набуде вигляд, що не вселяє страху.

Можна уявити собі щось, що викликає менший страх, ніж немовля, яке не управляє своїми кінцівками, не здатне зосередити свій погляд? Ісус народився в хліву або в печері, Бога сповили і поклали в годівницю для худоби – нарешті Він знайшов для Себе вигляд, якого люди не лякалися, нарешті король позбувся своєї мантії.

Подумайте, як далеко зайшла поблажливість. Свідками Втілення, що розкололо історію надвоє (цей факт не заперечують навіть наші світські календарі), стали не лише люди, але і тварини – вони навіть виявилися ближчими. Подумайте, на який ризик йшов Господь – Він переступив через зяючу безодню страху, що відділяла Його від творіння, і, усунувши цю перешкоду, став уразливим – уразливим для нашого страху.

«Дитя народжується в ночі посеред тварин. Солодке дихання немовляти змішується з парою, що піднімається від гною. Віднині усе зміниться, ніщо не залишиться тим самим.

Ті, що вірять у Бога, не зможуть вірувати в Нього як і раніше – Він позбавив їх упевненості. Вони побачили Його в хліву, і не знають, де з’явиться Він наступного разу, як далеко Він зайде, в які безодні самоумалення опуститься, відчайдушно шукаючи людину…

Для вірних Різдво означає, що Бог перестав бути невразливим. Це темна сторона Різдва, це жах мовчання, що настало. Він прийшов до нас у такому образі, що нам нічого не варто відкинути Його – ми можемо розбити череп немовляті або, коли Він виросте, можемо прибити Його до хреста».[2]

Що відчував Бог у Свій день народження? Спробуйте уявити, що ви знову перетворюєтеся на немовля, позбавлені здатності говорити та керувати власним тілом, не можете приймати тверду їжу і контролювати свій сечовий міхур. Бог був не лише немовлям – Він був зародком! Ні, щоб аналогія стала точною, уявіть себе не немовлям, а морським молюском! У ту ніч у Віфлеїмі Творець усього прийняв образ безпорадного, залежного від людей новонародженого.

Богослови придумали спеціальний термін «кеносіс», «спустошення», щоб позначити цей акт Бога, Який «спустошує» Себе від усіх переваг божества. І хоча цей акт був приниженням Бога, він давав Йому і певну свободу. Я вже говорив про «недоліки» нескінченності. Земне тіло дозволило Христу діяти в масштабах людини, позбувшись цих «недоліків». Він міг говорити усе, що хотів сказати, і Його голос не пригинав до землі столітні кедри. Він міг виразити Свій гнів, назвавши царя Ірода лисицею, або скористатися бичем, щоб вигнати торговців з Храму, – і Його втручання не стрясало землю. Він міг говорити з кожним: блудницею, сліпим, вдовою і прокаженим, наперед не кажучи: «Не бійся».


[1] Переказ «Філософських фрагментів» Серена К’єркегора (31-43).

[2] Frederick Buechner The Hungering Dark, 13-14

Попередній запис

Це було б занадто добре

Одного разу, коли великий шотландський проповідник і письменник Джордж Макдональд розмовляв зі своїм сином, і мова зайшла про влаштування небес ... Читати далі

Наступний запис

Великі надії

Щороку перед Різдвом повітря тремтить від пісень, що обіцяють нам прихід Месії. Хлопчики з хору і високоповажні оркестранти – усі ... Читати далі