Відкрите світло

Книга Буття завершується на тому, що одна сім’я, ще досить нечисленна, – усі її сини названі поіменно – знаходить притулок в Єгипті. Наступна книга, Вихід, з перших же сторінок показує нам плем’я ізраїльтян, що розрослося і перетворилися на рабів ворожого фараона. Ніде в Біблії ми не знайдемо детальної розповіді про те, що сталося за чотириста років, що відділяють ці дві сцени одна від одної.

Я чув багато проповідей про життя Йосипа, ще більше – про Мойсея і чудеса Виходу, але ніколи ніхто при мені не міркував про чотирьохсотрічний розрив між подіями Книг Буття і Вихід. (А не чи корениться наше розчарування в звичці перегортувати сторінки, що оповідають про періоди мовчання, поспішаючи до біблійних оповідань про перемоги і тріумфи?) Ми хочемо скоріше почути радісну розповідь про звільнення з рабства. Але вдумайтеся: небеса мовчали чотириста років – це удвічі довше, ніж уся історія США! Звичайно ж, єврейські раби повністю розчарувалися в Богу.

Уявіть себе на місці єврея, нащадка Авраамового, що з дитинства чув про чудеса, обіцяні Богом цій великій людині. «Колись твої нащадки стануть великим народом, і житимуть у мирі у власній країні!» – Бог особисто обіцяв це спочатку Аврааму, потім Ісаку та Якову. Ви з дитинства завчили ці обіцянки, але тепер вони перетворилися лише на чарівну казку. Суверенний народ? Вам і вашим близьким доводиться гнути спину на найпотужнішу зі світових держав, ви щодня чуєте образи на власну адресу, бичі єгипетських наглядачів гуляють по ваших спинах. Маленького брата убили фараонові солдати.

А Земля Обітована – вона десь далеко на сході. Її поділили між собою дванадцять царів.

* * *

Чотириста років минуло в мовчанні до появи Мойсея – і тут почалися знамення, які могли б переконати будь-якого скептика. Спочатку Бог з’являється в кущі, що горить, і називає Мойсеєві Своє ім’я. Він говорить з ним відверто. «Мій народ досить страждав, – каже Бог, – тепер ви побачите, що Я створю для нього». І Бог влаштовує справжню виставу, нечувану демонстрацію Своєї влади. Десять разів підряд Він втручається в людські події так явно, що в Єгипті не залишилося жодної людини, здатної засумніватися в Його існуванні. Нашестя жаб і гнусу, град і сарана – Господь усього творіння не скупився на докази Свого буття.

Наступні сорок років, усі роки поневіряння в пустелі, Бог ніс Свій народ, «як батько несе своє дитя». Він годував ізраїльтян, давав їм одяг, планував їх шлях на кожен день, бився за них у битвах.

Чи справедливий Бог? Чому Він мовчить? Навіщо ховається? Ці питання могли тривожити євреїв, але тільки до того моменту, коли, призвавши Мойсея, Бог зірвав завісу. Він карав зло і винагороджував добро, Він говорив вголос, говорив голосно, Він відкривався Мойсеєві, а потім і усім ізраїльтянам у вигляді хмарного і вогняного стовпів.

Вглядимося в реакцію ізраїльтян на таку очевидну участь Бога в їх долі, і ми зрозуміємо, які обмеження нерозривно пов’язані з будь-якою силою і владою – Бог всесильний в усьому, окрім одного, найважливішого: жодна влада не здатна управляти любов’ю. Десять кар Виходу виявили Божу владу над фараоном, але книга Чисел оповідає про десять народних заколотів проти Бога і свідчить, що Його влада нездатна утримати те, чого Бог жадає над усе, – любов і вірність Ізраїлю. Увесь цей феєрверк чудес не може змусити Ізраїль довіритися Богові і слідувати за Ним.

Не варто навіть звертатися за прикладом до древнього Ізраїлю. Що відбувається в тоталітарному суспільстві? Вцілілі жертви свідчать ні про що не стримуване свавілля охоронців у концтаборі. Силою вони змушують ув’язнених відректися від Бога, проклясти рідних, працювати безкоштовно, їсти сміття і кал, вбивати, а потім ховати найближчих друзів, навіть своїх батьків – усе це в їх владі. Але одне і для них недоступне: вони не можуть змусити свої жертви любити їх.

Любов не кориться силі – можливо, саме тому Бог так часто стримується пускати в хід Свою всемогутність. Він створив нас для того, щоб ми Його любили, але найбільш вражаючі чудеса – скільки б ми не волали про них – зовсім не сприяють пробудженню любові.

Навіть Творець всесвіту почуває Себе частково безпорадним, коли Його любов відкидають – так горює кожен батько, втративши найдорожче. Біблія іноді звучить як щоденник ніжної любові Бога до Ізраїлю: «При твоєму народженні, того дня, як ти народилася, не був обрізаний пупок твій, і водою не була ти обмита на очищення, ані не була ти посолена, ані не була ти сповита. Не змилувалося над тобою жодне око, щоб зробити тобі одну з цих речей з милосердя над тобою, але була ти викинена на відкрите поле, так мало ціновано душу твою в день твойого народження!

І проходив Я повз тебе, і бачив тебе, як ти валялася в своїй крові, і сказав Я до тебе: Живи в своїй крові! Так, Я сказав тобі: Живи в своїй крові! Рости ж, зробив Я тебе, як польову ростину, і ти зросла та стала велика, і дійшла ти до найвродливішої вроди: перса випростались, волос твій виріс, а ти була зовсім нага!

І проходив Я повз тебе, і побачив тебе, аж ось час твій наспів, час кохання. І простягнув Я полу Свою над тобою, і закрив твою наготу, і присягнув тобі, і ввійшов з тобою в заповіт, говорить Господь Бог, і стала ти Моєю.

І обмив Я тебе водою, і сполоскав Я кров твою з тебе, і натер тебе оливою. І зодягнув тебе різнокольоровим, взув тебе в тахаш, і сповив тебе в віссон, і покрив тебе шовком. І приоздобив тебе оздобою, і дав нараменники на руки твої, а ланцюга на шию твою. І дав Я носову сережку до носа твого, і сережки на вуха твої, а пишну корону на твою голову» (Єз. 16:4-12).

Але всезнаючий Бог передбачає трагічну долю Ізраїлю: «Бо Я знаю наставлення серця його, що він чинить сьогодні, перше ніж введу його до того Краю» (Втор. 31:21), – каже Він. Коли Його народ збирається на березі Йордана, готовий до великих змін, Бог дозволяє нам на мить розгледіти, що означає бути Богом. Він не розділяє радісного очікування, що панує в таборі. Зайшовши до Мойсея в скинію заповіту, Він пояснює йому, що Його тривожить. Понад усе Бог бажав би, щоб Його заповіт з народом встояв. «О, коли б їхнє серце було їм на те, щоб боялись Мене й пильнували всіх Моїх заповідей по всі дні, щоб було добре їм та синам їхнім навіки!» (Втор. 5:29). Але постійні бунти в пустелі вже показали, до чого йде справа. Бог передбачає, що настане день страшного відпадання народу, і яка буде Його відповідь: «Лице Я Своє заховаю від них» (Втор. 32:20). Він говорить сумно і безнадійно, немов батько наркомана, безсилий врятувати своє дитя від самознищення, немов чоловік алкоголічки, що постійно чує мимрення – от, завтра, післязавтра виправлюся – і згадує, скільки разів вже дружина порушувала своє зарікання.

Бог дає Мойсеєві дивне доручення: написати пісню, щоб усі ізраїльтяни вивчили її напам’ять як історичне свідоцтво. Ця пісня передає погляд Самого Бога, це скарга закоханого, скривдженого, ураженого настільки, що він готовий залишити свою любов. Так під час народження нації, коли ізраїльтяни радісно готувалися перейти Йордан, зазвучав національний гімн – найбільш незвичайний гімн, якій тільки доводилося співати якомусь народу: ні слова надії, тільки печаль і приреченість.

Ізраїльтяни в цій пісні спочатку згадували благословенні часи, коли Бог підібрав їх у страшній пустелі і беріг, як найбільшу коштовність. Вони співали про прийдешню жахливу зраду, коли забудуть Бога, Який дав їм життя. Вони співали про прокляття, яке уразить їх, про згубний голод, смертоносну чуму, про стріли, забарвлені кров’ю. Ця сумна музика ще звучала в їх вухах, коли ізраїльтяни входили в Землю Обітовану.

* * *

Я повернув назад, точно гончак, що винюхує слід – тепер я вже шукав потрібні мені натяки в розповіді про мандри пустелею. Скинія, осяяна Божою присутністю, дивовижна їжа, послана з неба, нещасні мандрівники, що витратили сорок років у пісках пустелі, – десь між сліпучою обіцянкою і безглуздим сорокарічним блуканням настало розчарування в Богу. Що ж сталося?

Як часто я мріяв, щоб Бог явив Себе відкрито і ясно, щоб Він «зробив щось». Проте, перечитуючи сумну історію падіння Ізраїлю, я переконався, що є зворотна сторона і в прямому Божому втручанні. Передусім, ізраїльтянам стало бракувати особистої свободи. Вони жили занадто близько до святого Господа, і усі дрібниці їх життя – статеві відносини і менструація, дієта і тканина, з якої шився їх одяг, – підлягали найсуворішій регламентації. Нелегко бути обраним народом. Богові нестерпно перебувати серед грішників, але і ізраїльтянам нестерпно було жити поруч зі святим Господом.

Найбільше ізраїльтян дратували дурниці. Раз у раз вони скаржилися на їжу. Сорок років їм доводилося день у день їсти одне і те ж: вранці вони збирали манну, що випадала, ніби роса (буквально слово «манна» означає «що це таке?»). Здавалося б, одноманітність в їжі – невелика ціна за позбавлення від рабства, але вони бурчать: «Якою рибою живилися ми в Єгипті, причому безкоштовно, а до того ж огірки, дині, лук і часник, а тепер навіть їсти не хочеться – усе манна та манна!»

Але окрім цих зовнішніх проблем виникла ще одна, духовна: як ні парадоксально, коли Бог впритул підходив до Свого народу, люди віддалялися від Нього. Мойсей ретельно розробив ритуал, обов’язковий для кожного, хто спробує наблизитися до Бога. Не допускалося анінайменшого відхилення від інструкції. Ізраїльтяни отримали явне свідоцтво Божої присутності у Святому Святих, але ніхто не смів туди входити. Щоб уявити собі, як складалися «особисті стосунки» ізраїльтян з Богом, варто лише прислухатися до їх криків: «Тож ми повмираємо, погинемо, усі ми погинемо! Кожен, хто наблизиться до Господньої скинії, помре» (Чис. 17:27,28), «Щоб більше не чути мені голосу Господа, Бога свого, а цього великого огню вже не побачити й не померти» (Втор. 18:16).

* * *

Одного разу великий фізик Ісак Ньютон поставив експеримент: він пильно дивився на віддзеркалення сонця в дзеркалі. У результаті він отримав опік сітківки і на певний час осліпнув. Навіть після того, як він провів три дні в приміщенні із запнутими шторами, ця яскрава пляма все ще продовжувала палахкотіти перед ним. «Я всіляко намагався відвернути свою уяву від сонця, – пише він, – але варто було мені помислити про нього, і я тут же бачив перед собою цей образ, хоча перебував у темряві». Якби Ньютон продовжував дивитися на сонце на декілька хвилин довше, то міг зовсім позбутися зору. Рецептори людського ока не можуть витримати спрямоване сонячне світло.

Досвід Ньютона можна трактувати як притчу. Саме цей урок отримали ізраїльтяни з довгого мандрування пустелею. Вони намагалися співіснувати з Творцем Всесвіту, Який жив посеред їх табору, але в результаті з багатьох тисяч рабів, що радісно покинули Єгипет, тільки двоє залишилися в живих. Хіба очі, ледве здатні поглядати на вогонь свічки, можуть дивитися на сонце?

«Хто з нас мешкатиме при жерущім огні? Хто з нас мешкати буде при вічному огнищу?» – запитує Ісая (33:14). Напевно, не горювати про прихованість Бога нам варто, а дякувати Йому.

Попередній запис

Задум

У дванадцятому розділі Буття відзначена абсолютно нова подія: уперше з часів Адамових Бог втручається в земні справи не з метою ... Читати далі

Наступний запис

Одна сяюча мить

У віці дев'яти років Лев Толстой кинувся головою вниз з вікна третього поверху в повній упевненості, що Бог допоможе йому ... Читати далі