Одна сяюча мить

У віці дев’яти років Лев Толстой кинувся головою вниз з вікна третього поверху в повній упевненості, що Бог допоможе йому полетіти, і цей досвід став для нього першим великим розчаруванням у Богу. На щастя, Толстой пережив падіння і через роки сам вже сміявся над таким дитячим випробуванням віри.

Усі діти мріють про надприродне. «Боже, допоможи мені пройти по озеру як по сухому. Допоможи мені побити того розбишаку. Зроби мене таким розумним, щоб не довелося виконувати домашнє завдання». Якби Бог визнав доречним відповісти на якусь з цих молитов, якби, як джин з пляшки, Він виконав заповітне наше бажання, постаралися б ми з вдячності догодити Йому? У похмурі години відчаю я майже несвідомо твердив: «Якщо Бог врятує мене, виручить, якщо усе обійдеться, якщо усе буде гаразд… я піду за Ним».

Ричард був твердо переконаний, що кожен з нас перетворився б на відданого пса, якби Хазяїн завжди чинив по справедливості, віддавав чіткі накази і був доступний нашим почуттям. На прикладі ізраїльтян, що блукали пустелею, ми вже переконалися, що Ричард не зовсім правий. Проте хтось міг би заперечити, що віра народу поколивалася, коли він опинився, за Мойсеєвим описом, у пустелі, «яка збуджує страх, де вуж, сараф, і скорпіон, і висохла земля, де немає води» (Втор. 8:15). Хто б не здався в подібних обставинах? Чи не можемо ми згадати інші часи, коли Бог не лише перебував поруч, але і виконував бажання Свого народу?

Інтонація Старого Заповіту пожвавлюється, коли мова заходить про царя Давида. «Та небавом збудився Господь, немов зо сну, як той велет, що ніби вином був підкошений», – сказано про цю епоху в Псалмі 78. Нарешті Господь знайшов людину за Своїм серцем, людину, здатну об’єднати народ. Хтивий Давид порушував усі написані закони, за винятком одного: він любив Господа усім серцем своїм, усім розумом і усією душею. Коли Давид став царем, повернулася мрія про заповіт з Богом.

Коли ж престол зайняв син Давидів, Соломон, Господь виконав усі сподівання. Збулися ті казки, в які нині вірять лише діти: Бог запропонував здійснити будь-яке Соломонове бажання, дати йому довгий вік, багатство, усе, що завгодно, – коли ж Соломон вибрав мудрість, Бог додав до цього дару багатство, славу і мир. Епоха Соломона перетворилася на золоте століття, у прекрасний період миру і спокою в довгій, тяжкій історії євреїв.

Соломон.

Соломон у ранній юності успадкував ізраїльський престол і незабаром став найбагатшою людиною на землі. Біблія стверджує, що срібло в Ізраїлі цінувалося не вище за звичайний камінь. Торговий флот всюди розшукував рідкості для приватної царської колекції – мавп і бабуїнів з Африки, тонни золота і слонової кістки. Соломон мав також поетичний дар: він вигадав 1005 пісень і 3000 притч.

Правителі приїжджали здалека, щоб випробувати Соломонову мудрість і на власні очі побачити побудовану ним столицю. Цариця Савська сказала йому: «Правдою було те, що я чула в своїм краї про твої діла та про твою мудрість. І не повірила я тим словам, аж поки не прийшла та не побачили мої очі, і ось не була представлена мені й половина: ти перевищив мудрість та добро тієї слави, про яку я чула! Щасливі люди твої, щасливі оці твої слуги, що завжди стоять перед обличчям твоїм, що слухають твою мудрість! Нехай буде благословенний Господь, Бог твій, що вподобав тебе, щоб посадити тебе на Ізраїлів трон» (1Цар. 10:6-9).

Візит цариці Савської, Джон Едвард Пойнтер

Ці слова вражають – тим більше з вуст цариці, що залишила царю в подарунок чотири з половиною тонни щирого золота.

Що відчував Бог у ті славні дні? Біблія дає ясно зрозуміти: Він відчував полегшення, радість, навіть захват. Ізраїльтяни позбулися своєї звички бурчати зі всякого приводу, Соломон усіма способами доводив Богові, як Він улюблений. Він марнував багатства своєї країни на будівництво величезного Храму – 200 тис. будівельників знадобилося, щоб звести це чудо світу. Здалека Храм сяяв, точно вкрита снігом гора.

Старозавітне оповідання досягає апогею того дня, коли Соломон освятив цей Храм. Уявимо сцену з кіно – приголомшливий епізод зустрічі землян з прибульцями, а тепер згадаємо, що це насправді, без жодних спецефектів, сталося того дня в Єрусалимі. Тисячі людей зібралися подивитися на величну церемонію, і коли Слава Божа наповнила Храм, навіть священики відступили в зніяковінні.

Бог перетворив Храм Соломонів на центр Свого перебування на землі. Натовп тут же, на місці, вирішив залишитися в Єрусалимі і ще на два тижні продовжити урочистості. Соломон схилив коліна на бронзовому помості і голосно молився: «Будуючи, я збудував оцей храм, на оселю Тобі, місце Твого пробування навіки!» (1Цар. 8:13). Але тут він зупинився, замислившись: «Бо чи ж справді Бог сидить на землі? Ось небо та небо небес не обіймають Тебе, що ж тоді храм той, що я збудував?» (1Цар. 8:27).

Потім Бог відповів цареві: «Вислухав Я молитви твої та благання твої, якими благав ти перед лицем Моїм, Я освятив той храм, що ти збудувавІ будуть там Мої очі та серце Моє по всі дні» (1Цар. 9:3). Бог зробив це! Збулися, нарешті, Його обіцянки Аврааму і Мойсеєві. Ізраїльтяни отримали землю, вони стали народом і країною з певними межами, і посеред неї сяяв величний символ Божої присутності. Ніхто з учасників тієї церемонії освячення Храму не міг би засумніватися в Богу, усі бачили вогонь і хмару, в яких Він з’явився. І усе це сталося не в пустелі, населеній лише зміями і скорпіонами, а в країні, багатій золотом і сріблом.

* * *

Коли усе, мислиме і немислиме, складалося на його користь, Соломон начебто з вдячністю корився Богові. Молитва при освяченні Храму (1Цар. 8) – одна з найбільш величних і прекрасних молитов Ізраїлю. Та все ж до кінця свого царювання Соломон встиг розгубити майже усі свої переваги. Поет, що оспівував любов, звернувся до нерозбірливих статевих стосунків – сімсот дружин і триста наложниць! Мудрець, що вигадав повні здорового глузду приповісті, висміяв самого себе, вдавшись до розкоші і нечуваних надмірностей. Щоб догодити своїм іноземним дружинам, благочестивий муж, що звів Храм Господові, допустився останнього фатального кроку: допустив у священну столицю ідолопоклонство.

На очах одного покоління Соломон перетворив Ізраїль з провінційної країни, чиє виживання повністю залежало від Господа, у самодостатню і грізну політичну силу, але на цьому шляху він забув про мету, до якої закликав його Господь. До часу Соломонової смерті Ізраїль дуже нагадував Єгипет, з якого втекли єврейські раби: імперія з роздутим чиновницьким апаратом, рабською працею і державною релігією, що змінювалася за примхою правителя. Світський успіх затьмарив колишню радість про Царство Боже. Коротке сяюче видіння народу, що живе згідно із Заповітом, потьмяніло, і Бог відняв від Ізраїлю Свою руку. Після Соломонової смерті Ізраїль розпався на дві держави, і вони обидві попрямували до своєї загибелі.

Кращою епітафією для Соломона може стати цитата з Оскара Уайльда: «У цьому світі існує лише дві трагедії. Одна полягає в тому, що людина не отримує бажаного, друга – у тому, що вона це отримує». Соломон отримав усе, чого хотів, включаючи усі знаки влади і високого становища, але забув про свою залежність від Бога і став покладатися на щось зовнішнє – йому знадобився найбільший у світі гарем і палац, що удвічі перевищує власними розмірами Храм, військо на колісницях і розвинена економіка. Успіх начебто позбавив Соломона від якогось розчарування в Богу, але в той же час позбавив його і від потреби в Богу. Чим більше він насолоджувався благами цього світу, тим менше думав про Подателя благ.

* * *

У пустелі Бог мешкав у вогняному і хмарному стовпі так близько до людей, що Його сила іноді «проривалася» з руйнівними для Ізраїлю наслідками; за часів Соломона Бог обмежив цю силу, зробивши царя Своїм представником перед людьми. Ізраїльтяни, що в жаху відсахувалися від Бога в пустелі, стали сприймати Його присутність як належне, коли вона зосередилася в Храмі. Бог став частиною царської столиці.

У відповідь на це Бог просто непомітно покинув царський дім. Це легко виявити, якщо придивитися до розділів Старого Заповіту – після детальної розповіді про перших трьох царів: Саула, Давида і Соломона, їх нащадкам приділяється по декілька рядків, вони зливаються в тумані забуття. Бог замість них став звертатися до пророків.

Попередній запис

Відкрите світло

Книга Буття завершується на тому, що одна сім'я, ще досить нечисленна, – усі її сини названі поіменно – знаходить притулок ... Читати далі

Наступний запис

Вогонь і слово

Пророк Ілля на вогненній колісниці, Роберт Ляйнвебер Майже тридцять віків тому, з неба зійшов вогонь, і ... Читати далі