Задум

У дванадцятому розділі Буття відзначена абсолютно нова подія: уперше з часів Адамових Бог втручається в земні справи не з метою покарати, а щоб привести в дію новий задум людської історії.

Він не робив таємниці зі Своїх намірів, Він без приховування оголосив Авраму: «І народом великим тебе Я вчиню, і поблагословлю Я тебе, і звеличу ймення твоєІ благословляться в тобі всі племена землі!» (Бут. 12:2,3). Ця формула в різних варіантах повторюється в Буття, роз. 13, 15-17, а також у десятці інших місць Старого Заповіту. Бог не намагається відразу ж відновити нормальний лад життя на землі, Він вважає за краще почати з «першопоселенців», з нової нації, відокремленої від усіх інших. Повіривши Господнім обіцянкам, Авраам залишає рідну домівку і  переселяється на декілька сотень кілометрів від неї – у Ханаан.

Авраам вшанований надзвичайним чином: він стане батьком нового народу. Проте саме Авраам виявляється першим у Біблії персонажем, що жорстоко розчарувався в Богу. Він бачив чудеса, приймав ангелів у себе вдома, мав пророчі видіння, але сумнів терзав його: після усіх обіцянок, після сліпучого одкровення настали роки мовчання, довгі роки самотності і розгубленості.

«Йди, візьми землю, бо Я даю її тобі», – покликав Господь, але в Ханаані сталася посуха, корінні мешканці країни голодували і помирали, так що Аврааму довелося тікати в Єгипет.

«Потомство твоє буде чисельним, як зірки на небі», – обіцяв Господь, але навряд чи ці обіцянки могли заспокоїти Авраама: йому минуло сімдесят п’ять років, а його намет так і не наповнився шумом дитячої метушні. У вісімдесят п’ять років він удався до крайнього засобу – матір’ю його первістка стала рабиня. У дев’яносто дев’ять років ця обіцянка перетворилася на пустий звук, і тут Бог з’явився, щоб підтвердити Свої слова. Авраам розсміявся Йому в обличчя. Він стане батьком у дев’яносто дев’ять років? Дев’яносторічна Сара виносить дитя? Літні люди тільки сміялися.

Батько

То був гіркий сміх. Бог подарував бездітному подружжю надію на численне потомство, а потім відійшов убік і стежив, як вони наближаються до самотньої старості, немов не бажаючи їм допомогти. Що за гру Він вів? Чого Він домагався?

Біблія каже: Бог хоче від людини віри, і цей урок Авраам у результаті засвоїв. Він навчився вірити навіть тоді, коли за земними мірками не залишалися жодних підстав для віри. Він не дожив до того дня, коли євреї дійсно заповнили землю, точно зірки – північне небо, він дочекався лише того, що Сара народила їх єдиного сина, хлопчика, чиє ім’я нагадувало про безглузду віру, що суперечить здоровому глузду, – бо «Ісак» означає «сміх».

* *

Ця схема тривала і в наступних поколіннях: Ісак теж узяв у дружини безплідну жінку, а услід за ним – його син Яків. Високоповажні праматері обраного народу, Сара, Ревека, Рахіль, прожили кращі жіночі роки у відчаї і безнадійності. Ним теж було знайоме сліпуче одкровення, а за ним – порожній, темний час очікування, не заповнений нічим, окрім віри.

Гравець міг би сказати, що Бог поставив проти Себе Самого; цинік заперечить, що Бог знущався із створіння, яке ніби любив; Біблія прибігає до простого і таємничого виразу, описуючи стосунки, що складалися між Богом і людьми: «у вірі». Бог над усе цінував у людях віру, і незабаром людям стало ясно, що саме вірою вони можуть виразити свою любов до Бога найкращим чином.

Йосип

Якщо ви прочитаєте Книгу Буття підряд, від початку до кінця, то неодмінно помітите певну зміну в ставленні Бога до Свого народу. Спочатку Він перебував поруч з першими людьми, гуляє з ними в саду, карає кожного з них пропорційно провині, безпосередньо спілкується з ними, бере участь у кожному моменті їх життя. Навіть в Авраамові дні небесні посланці заглядали в намет і ділили з людьми обід. Проте за часів Якова Бог подає вже тільки знаки і зовсім не такі очевидні: таємничий сон про драбину, боротьба уві сні. Наприкінці Книги Буття людина на ім’я Йосип отримує від Бога керівництво зовсім вже несподіваними способами.

Оповідання сповільнюється, коли мова заходить про Йосипа, і Бог тепер діє переважно «за лаштунками». Він говорить з Йосипом не через ангелів, а за допомогою снів, що привиділися єгипетському деспотові.

Якщо вже хто мав право розчаруватися в Богові, так це Йосип. Він наполегливо прагнув до блага, і це приносило йому одні тільки біди. Він розкрив своїм братам значення сну, і вони кинули його в колодязь; він протистояв сексуальній спокусі – його запроторили до єгипетської в’язниці. Там він знову тлумачить сновидіння, рятуючи життя товаришеві по камері, а ця людина, ледве вийшовши на свободу, тут же забуває про Йосипа. Хотів би я знати, чи спадали на розум Йосипу, що терпів в єгипетській темниці в нагороду за свою чесноту, ті ж питання, що і Ричарду: чи справедливий Бог? Чому Він мовчить? Чому Він ховається?

Але повернемося знову до точки зору Бога-Отця. Чи можливо, що Він свідомо «відійшов убік», щоб віра Йосипа розвинулася і стала зрілішою? Чи не тому Буття приділяє Йосипу більше уваги, ніж будь-якому іншому персонажеві? Пройшовши через усі випробування, Йосип навчився довіряти Богові – не в тому сенсі, що Бог позбавить його від труднощів, а в тому сенсі, що з будь-якої біди Бог, врешті-решт, здобуде благо. Ковтаючи сльози, Йосип намагається пояснити цю віру братам, що намагалися його убити: «Ви задумували були на мене зло, та Бог задумав те на добре» (Бут. 50:20).

Йосип прощає своїх братів
Попередній запис

Божі покарання

Всесвітній потоп, Іван Айвазовський Повернувшись з Колорадо, я продовжував перечитувати Книгу Буття в надії знайти в ... Читати далі

Наступний запис

Відкрите світло

Книга Буття завершується на тому, що одна сім'я, ще досить нечисленна, – усі її сини названі поіменно – знаходить притулок ... Читати далі